Але я переконаний, і це моє переконання засноване на цілком певних враженнях, що мати, хоч яке це для неї горе, не без задоволення сприймає таке трагічне повернення. Для матері Ікарів лет сина-героя, що вийшов з-під її опіки, його стрімке, мужнє сходження на вершини, властиво завжди буде гріховним, незрозумілим блуканням хибними шляхами, вона з прихованою образою вислухує відчужено-суворе: "Жінко, що мені до тебе!"332 і, все пробачивши, знов бере у свої обійми пропащого, знищеного, "бідолашну, любу дитину", вважаючи що краще йому було б ніколи не звільнятися з них. Я маю підстави гадати, що в пітьмі душевної ночі Адріана охоплював, як залишок колишньої гордості, страх перед цим лагідним приниженням, інстинктивний опір йому, аж поки похмуре вдоволення доглядом, якого змучена людина потребує і після того, як розум її погасне, спонукало його змиритися. Про це свідчить, принаймні якоюсь мірою, неусвідомлене обурення і намагання втекти від матері, спроба самогубства, яку він вчинив, коли ми дали йому на здогад, що Ельсбет Леверкюн, повідомлена про його недугу, їде до нього. Сталося це так.
Після тримісячного перебування в закладі доктора Гесліна, де мені тільки зрідка, і то лише на кілька хвилин, дозволяли поглянути на хворого, в ньому відбулася невелика зміна, настало певне заспокоєння, — я не кажу поліпшення його стану, а саме заспокоєння, що дало лікареві підставу погодитись на переведення його під домашній нагляд до тихого Пфайферінга. Це було бажане ще й з фінансових міркувань. Отже, хворий знов опинився у звичному оточенні. Спершу йому доводилося терпіти присутність санітара, який його привіз. Але з його поведінки виявилося, що він не потребує такого нагляду, тому всі турботи про нього знов перейшли в руки домашніх, насамперед пані Нічичирк, яка, відколи Гереон привів у дім моторну невістку (Клементина тим часом стала дружиною начальника залізничної станції у Вальдсгуті), пішла на спочинок і мала вдосталь часу, щоб по-людяному доглянути й оточити увагою свого багаторічного пожильця, що давно вже став для неї немовби сином, тільки якоїсь вищої породи. Він нікому так не довіряв, як їй. Для нього явно було найбільшим задоволенням сидіти руч-об-руч із нею в абатському покої чи на городі за домом. Так вони сиділи вдвох і тоді, коли я вперше після його повернення з лікарні приїхав до Пфайферінга. Він підвів на мене очі, і в його погляді майнуло щось гаряче й неспокійне, яке, на мій жаль, відразу ж заступило похмуре невдоволення. Може, він упізнав у мені супутника свого свідомого життя й не хотів, щоб йому хтось нагадував про нього. Коли пані Нічичирк лагідно почала вмовляти його озватися до мене ласкавим словом, обличчя в нього ще дужче спохмурніло, на ньому з'явився навіть погрозливий вираз, і мені не лишалося нічого іншого, як сумно піти собі.
І все-таки пора було написати листа його матері, обережно пояснивши їй, що сталося. Далі відкладати не можна було, вона мала право довідатися про все. Довго чекати відповіді не довелося, другого ж таки дня надійшла телеграма, яка сповіщала про її негайний приїзд. Адріана, як я вже казав, повідомили про те, що його мати прибуває до Пфайферінга, хоч ні в кого не було певності, зрозумів він те повідомлення чи ні. Але за годину, коли всі думали, що хворий задрімав, він непомітно вийшов із дому, і Гереон з наймитом догнали його аж біля Довгого Кадовба: він скинув із себе верхній одяг і вже по шию зайшов у став дно якого стрімко опускалося вниз. Ще мить, і він зник би під водою, але наймит кинувся за ним і витяг його на берег Поки його вели додому, він весь час жалівся на те, що в Довгому Кадовбі холодна вода, а тоді додав, що дуже важко втопитися у ставу, в якому часто купався і плавав. Насправді ж він ніколи не купався в Довгому Кадовбі, тільки хлопцем ще плавав у його двійникові, своєму рідному Коров'ячому Жолобі.
Я мав підозру, яка майже переросла в певність, що й за цією невдалою спробою втекти зі світу стояла містична ідея порятунку, добре відома давній теології, особливо ранньому протестантизмові, а саме: думка, що ті, хто вклав угоду з дияволом, усе-таки ще можуть урятувати свою душу, "пожертвувавши тілом". Може, крім інших причин, Адріана підбила на його вчинок ще й ця ідея, а чи добре зробили, що не дали йому здійснити задумане, — Бог його знає. Не всьому, що робить людина у стані божевілля, треба ставати на заваді, і обов'язок зберегти життя в цьому випадку був обов'язком тільки щодо його матері — бо мати безперечно захоче віднайти сина краще божевільним, ніж мертвим.
Вона приїхала, кароока вдова Йонатана Леверкюна, з рівно зачесаними на проділ сивими косами, сповнена рішучості повести свого блудного сина назад у дитинство. Під час побачення Адріан, тремтячи, припав до грудей тієї, яку звав "матусею" і "ти" — тим часом як іншу жінку, що тепер трималася віддалік, звав "матусею" і "ви", — а вона йому щось казала й досі ще мелодійним голосом, якому ніколи не було дозволено співати. Та коли вже вони їхали на північ, додому, на щастя, в супроводі знайомого Адріанові санітара з Мюнхена, син невідомо чому, цілком несподівано для всіх, розлютився на матір. Напад люті був такий шалений, що пані Леверкюн решту дороги, майже половину її, довелося просидіти в іншому купе, а хворого залишити на санітара.
Це сталося тільки раз. Нічого такого більше не було. Уже у Вайсенфельзі, коли вона знов підійшла до Адріана, він зустрів її виявом радості й любові, а потім удома, мов найслухняніша дитина, ходив за нею назирці, і вона самовіддано, як може тільки мати, присвятила себе доглядові за ним. У домі на хуторі Бухелі, де також давно вже господарювала невістка й підростали двоє онуків, він розташувався в тій самій кімнаті на горішньому поверсі, яку хлопцем ділив колись зі своїм старшим братом. До вікна йому знову заглядало гілля, тільки вже не береста, а старої липи, а коли того місяця, що він народився, липа зацвіла і він учув її чудовий запах, на обличчі в нього з'явився задоволений вираз. Часто він сидів, дрімаючи, у її затінку на круглій лаві, бо мати і челядь уже спокійно залишали його там самого, — на тій самій лаві, де ми колись дітьми вчилися співати канони з галасливою корівницею Ганною. Про те, щоб він не засиджувавсь, а трохи рухався, дбала мати: брала його під руку й ходила гуляти з ним у тихе поле. Якщо їм хтось траплявся на дорозі, Адріан подавав йому руку, і мати не втримувала його, тільки вибачливо кивала головою тому, з ким він вітався.
Щодо мене, то я знов побачив свого приятеля 1935 року, коли, вже бувши на пенсії, приїхав до Бухеля, щоб привітати його з п'ятдесятиріччям, хоч на душі в мене було невесело. Він сидів під липою, що була вкрита цвітом. Признаюся, в мене підгиналися коліна, коли я з букетом квіток у руках підходив із його матір'ю до нього. Мені здалося, що він став менший на зріст, може, тому, що горбився й одне плече дужче хилив донизу. Я побачив страдницьке обличчя ecce homo, незважаючи на здорову сільську засмагу, з болісно розтуленими устами й порожнім поглядом. Якщо останнього разу у Пфайферінзі він не захотів мене впізнати, то тепер моя поява, незважаючи на спроби старої матері пояснити, хто я, безперечно не викликала в ньому жодних спогадів. З того, що я сказав йому про значення цього дня і мету мого приїзду, він, мабуть, нічого не зрозумів. Лише квітки начебто на мить привернули його увагу, та потім він і про них забув.
Ще раз я побачив його 1939 року, після підкорення Польщі, за рік до його смерті, яку ще пережила його вісімдесятирічна мати. Вона тоді провела мене сходами нагору і, підбадьорливо сказавши: "Заходьте, він вас не помічає!" — пройшла до кімнати, а я, глибоко схвильований і наляканий, лишився стояти на порозі. У глибині кімнати на шезлонзі, ногами до мене, так, що мені видно було його обличчя, лежав, укритий легенькою вовняною ковдрою, той, що колись був Адріаном Леверкюном і під цим ім'ям лишився безсмертний. Бліді руки, витончену, чутливу форму яких я так любив, були схрещені на грудях; наче в середньовічної надмогильної статуї. Сива, аж біла, борода ще дужче видовжувала й так уже схудле, вузьке обличчя, що стало дивовижно схоже на обличчя ель-греківського шляхтича333. Яка знущальна, сказати б, гра природи — створити образ найвищої духовності там, де дух згас! Очі глибоко запали в очниці, брови стали кущуваті, а з-під тих брів фантом спрямував на мене такий невимовно суворий, грізно-допитливий погляд, що я аж здригнувся, та вже через секунду він немовби знесилів, очні яблука вивернулись догори, наполовину зникли під повіками, і він почав нестримно водити ними туди й сюди. Мати знов запросила мене все ж таки підійти ближче, але я не спромігся на це і, плачучи, вийшов з кімнати.
Двадцять п'ятого серпня 1940 року до мене сюди, у Фрайзінг, надійшла звістка про те, що згасла рештка життя, яке наповнювало моє власне існування любов'ю, напруженою цікавістю, страхом і гордістю, тим самим надаючи йому важливого змісту. Біля відкритої могили на маленькому кладовищі в Обервайлері разом зі мною стояли, крім родичів, Жанетта Шойрль, Рюдігер Збройносен, Кунігунда Розенштіль, Мета Некеді і ще якась невідома жінка під густим серпанком, що зникла, тільки-но перші грудки землі впали на віко труни.
Німеччина, з розпашілими, наче в лихоманці, щоками, сп'яніла від кількості своїх спустошливих перемог, уже думала заволодіти світом внаслідок тієї єдиної угоди, якій вона хотіла лишитися вірною і яку підписала власною кров'ю. Сьогодні, оповита демонами, одне око затуливши рукою, а друге втупивши в прірву жаху і розпачу, вона опускається все нижче й нижче. Коли вона досягне дна провалля? Коли з пітьми останньої безнадії заблисне промінчик сподівання, диво, яке перевершує віру? Самітний чоловік молитовно складає руки і каже: хай Бог зглянеться над вашою бідною душею, мій друже, моя вітчизно.
==========
Мабуть, не зайве буде повідомити читача334, що манера композиції, описана у двадцять другому розділі, так звана дванадцятизвукова, або серійна, техніка, насправді є духовною власністю одного сучасного композитора й теоретика, Арнольда Шенберга, а я її в якомусь ідеальному співвідношенні надав особі вигаданого музиканта, трагічного героя свого роману.