Ніколи ще я так гостро не усвідомлював переваги музики, що нічого не каже і каже все, перед однозначністю слова, ба навіть захисну необов'язковість мистецтва порівняно з оголеною матеріальністю відвертого визнання. Урвати його сповідь я не міг не тільки з глибокої пошани до нього, а ще й тому, що всім серцем хотів дізнатися, чи є серед тих, які слухали її разом зі мною, бодай хтось вартий її. Наберіться терпіння й вислухайте його, подумки казав я їм, адже він запросив вас усіх як своїх ближніх!
Трохи помовчавши в задумі, мій приятель повів далі:
— Не думайте, любі сестри і братове, що мені потрібне було лісове роздоріжжя, і магічні кола, і страшні присяги, щоб пообіцяти свою душу Сатані і вкласти з Ним угоду. Уже ж бо святий Фома вчить нас, що слова потрібні, щоб повернутись до Бога, а не щоб відкинутись від нього, для цього досить якогось вчинку, не конче виголошувати урочисті присяги. Мене підбив на спілку з Дияволом усього лише метелик, барвиста нічниця, hetaera esmeralda, це вона, білотіла відьма, спричинилась до мого падіння своїм доторком, і я пішов за нею в тінявий сутінок, який любить її прозора голизна, і там, хоч вона й застерігала мене, спіймав її, ту, що була схожа на пелюстку, гнану вітром, спіймав і пестив, ось це як сталося. Бо те, що вона мені заподіяла, вона заподіяла, передала мені в коханні,— так я був висвячений, так відбулися мої заручини.
Я здригнувся, бо з зали пролунав голос — поет Данієль Цур Геге, у своєму пасторському вбранні, притупуючи ногою, гучно проголосив:
— Гарно. Справді гарно. Дуже, дуже гарно, нічого це скажеш!
Дехто зацитькав на нього, я також докірливо глянув у його бік, хоч у глибині душі був йому вдячний. Його слова, хай і дурні, ставили те, що ми почули від Адріана, під визнаний, заспокійливий кут зору, а саме — естетичний, і хоч він тут був зовсім не до речі, і це мене дратувало, все ж таки навіть я відчув деяке полегшення. Бо мені здалося, що багато гостей втішено сказали в душі: "Он воно як!"— а пані Радбрух, дружині видавця, слова Цур Геге додали відваги промовити:
— Неначе слухаєш поезію.
Ох, довго таке враження ні в кого не втрималося, прекраснодушне пояснення, хоч яке воно було зручне, розсипалося на очах, сказане тут не мало нічого спільного з гучними фразами Цур Геге про послух, насильство, кров і плюндрування світу, то була тиха, вимучена правда, визнання, яке людина з великої душевної муки захотіла зробити перед своїми ближніми, — і, звичайно, вияв нерозважної довірливості, бо ті ближні були не налаштовані, не спроможні вислуховувати таку правду інакше, ніж холонучи з жаху, тому вони дуже швидко, коли істина стала нестерпною, одностайно вирішили зарахувати її до поезії.
Не видно було, що той, хто скликав нас, взагалі почув ці репліки. Його задума, коли він замовкав, певне, була надто глибока, щоб до нього таке могло дійти.
— Майте на увазі, дорогі мої, вельмишановні приятелі,— знов почав він, — що з вами говорить покинута Богом, охоплена розпачем людина, тіло якої лежатиме не в освяченому. місці, де ховають богочестивих християн, а на шкуродерні, серед здохлої худоби. Кажу вам наперед: на смертній постелі вона лежатиме долілиць, і хоч би ви й п'ять разів перевертали її, однаково побачите, що вона лежить саме так. Бо ще задовго до того, як я скуштував пекельної отрути, душа моя, сповнена пихи і гордощів, линула до Сатани, і така вже моя доля, що я з молодих років прагну до Нього. Людина, як ви знаєте, створена і призначена для раювання або для пекла, і я народжений для пекла. Я дав поживу своєму марнославству, пішовши вивчати teologiam до Галле, до тамтешнього університету але не з любові до Бога, а задля Нього, і моє навчання там уже було таємним початком спілки з Ним, прихованим шляхом не до Бога, а до Нього, великого religiosus. А того, хто поривається до Диявола, ніхто не спинить і не оборонить від Нього, а від теологічного факультету в Лейпцігу був лише один крок до музики, тільки їй, її figuris, characteribus, formis conjurationum [286], чи як там звуться ті замовини й чари, я ще міг віддатися, а більше нічому.
Item, душевні врази ці мене звели на манівці. А я мав ясний меткий розум і хист, ласкаво дарований від Бога, і міг би чесно й скромно користатися ним, але я надто чітко усвідомлював, що в наш час, бувши добромисним і розважливим, ідучи праведним шляхом, на великий твір уже не здобудешся, мистецтво нічого не осягне без допомоги Диявола, без пекельного вогню під казаном… Так, саме так, любі побратими, наш час винен у тому, що мистецтво загрузло в болоті, обважніло й саме глузує з себе, що все стало надто неосяжне і людина, бідолашне створіння Боже, не знає, де їй дітися і що робити. Та якщо хтось запросить у гості Сатану, щоб прокласти собі шлях, видертися з болота, той обтяжить свою душу, візьме вину часу собі на шию і буде проклятий навіки. Бо сказано: не спи і будь чуйний! Але не всі виконують цей заповіт і замість мудро дбати про те, щоб на землі не було біди, щоб там краще жилося, замість розважно плекати такий лад між людьми, який би знов забезпечив твердий грунт прекрасним людським творам і дав їм змогу чесно пристосовуватись до людських потреб, дехто звертає з правдивої дороги і вдається в пекельні шаленства. Так він занапащає свою душу і потрапляє на шкуродерню.
Отже, любі моєму серцю сестри і братове, я тримався цієї думки і дійшов до того, що nigromantia, carmina, incantatio, veneficium [287] і які там ще слова й назви можна навести, стали справою мого життя, метою моїх прагнень. А невдовзі я в Італії, в палестринській залі, зустрівся із Тим, перевертнем, гидотником, довго з Ним розмовляв, багато чого довідався від Нього стосовно якостей, підвалин і субстанції пекла. А ще Він мені продав час, двадцять чотири неоглядні роки, заручився зі мною на цей термін і пообіцяв мені великих осягнень і гарячого вогню під казаном, щоб у мене вистачало снаги на працю, хоч вона стала надто важка, а розум мій надто ясний і глузливий для неї. Правда, я мав за те терпіти протягом цього часу гострий біль, як маленька русалонька, моя сестра і чарівлива наречена на ім'я Гіфіальта331, в якої завжди боліли ноги. Бо Він привів її мені в постіль, як підліжницю, щоб я її кохав і дедалі більше прихилявся до неї, байдуже, чи вона з'являлася з риб'ячим хвостом, чи з ногами. Вона частіше була з хвостом, бо ноги їй немов хтось різав ножем, і той біль пересилював хіть, отож я дуже любив дивитися, як її тендітне тіло гарно переходило в лускатий хвіст. Та ще дужче я захоплювався нею, коли вона була в людській подобі, а отже й більшою була моя жага, як вона горнулася до мене з ногами.
Після цих слів гостей охопила тривога, почалася втеча. Першими були старі Шлагінгауфени. Вони встали від нашого столу і, не дивлячись ні на кого, тихо ступаючи, рушили до дверей. Старий підтримував дружину за лікоть, проводячи її між тими, що сиділи в залі. Не минуло і двох хвилин, як надворі загуркотів і запирхав мотор. Всі зрозуміли, що вони поїхали.
Це зажурило багатьох, тих, хто сподівався дістатись до станції на машині. Проте не видно було, щоб хтось із гостей захотів піти за їхнім прикладом. Усі сиділи, мов зачаровані, і коли надворі стало тихо, Цур Геге знов висловив своє категоричне:
— Гарно! О, звичайно, дуже гарно!
Я також вирішив озватися, попросити приятеля, щоб він кінчав вступ і краще щось заграв нам зі свого твору, коли він, не звернувши ніякої уваги на те, що сталося, повів далі:
— Після того Гіфіальта завагоніла й подарувала мені синочка, до якого я приріс серцем, святого хлопчика, гарного, як ніхто, такого незвичайного, наче він прибув із далеких стародавніх країв. Але дитина була з плоті і крові, а наді мною тяжіла заборона любити будь-яке людське створіння, тому Він немилосердно звів її зі світу і скористався для цього моїми очима. Бо знайте, що коли душа дуже тяжіє до зла, погляд її отруйний і смертельний, особливо для дітей. Тому в місяці серпні мій синок, який знав силу-силенну пречудових молитов і примовок, загинув, хоч я думав, що така любов мені дозволена. Я ще й перед тим гадав собі, що мені, ченцеві Диявола, не заборонено любити плоть і кров, якщо це не жінка, а один юнак із безмежним довір'ям домагався мого "ти", аж поки я не дав згоди на це. Тому я змушений був убити його і послати в обійми смерті за намовою і вказівкою Іншого. Бо Він, magisterulus [288], помітив, що я надумав одружитися, взяти шлюб, і розлютився, бо побачив у шлюбі відступ від Нього, крок до очищення. Отож Він і присилував мене скористатися саме цим моїм задумом, незворушно вбити довірливого, і сьогодні я хочу висповідатись тут перед вами всіма: ви бачите за цим столом не тільки грішника, а й убивцю.
На цьому слові кімнату залишила ще одна група гостей, а саме: хирлявий Гельмут Інститоріс, що від мовчазного протесту аж побілів і закусив спідню губу, та його приятелі, художник Нотебом, автор прилизаних картин, зі своєю вгодованою дружиною, наче створеною для міщанських салонів, яку ми прозвали "материнськими грудьми". Вони мовчки підвелися і вийшли. Але за дверима вже, мабуть, не мовчали, бо за якусь мить до кімнати тихо зайшла пані Нічичирк, у фартусі, з рівно зачесаним на проділ сивим волоссям, і, склавши руки, стала недалеко від столу. Вона почула, як Адріан сказав:
— Та хоч я був грішник, убивця, ворог людського роду, що віддався сатанинській розпусті, а однаково, любі мої приятелі, я весь час старанно працював як творець, ніколи не давав собі спочину (тут він, видно, отямився і виправив себе, сказав "спочинку", та потім знов вернувся до "спочину"), недосипав ночей, не жалів себе і брався до найважчого, за словами апостола: "Важко тому, хто шукає важкого". Бо як Господь не творить великого через нас без нашого поту, так не творить його й Той. Тільки сором, і кпини духу, і все, що заважало під час праці, він відводив від мене, а решту я мав робити сам, хоч і після дивних навіювань. Бо часто біля мене озивався якийсь чудовий інструмент — то орган, то арфа, лютні, скрипки, тромбони, флейти, кручені роги, сопілки, і кожне на чотири голоси: я ладен був би повірити, що я на небі, якби не знав правди.