Ох, скільки шкоди наробив нам театр Комедії, адже завдяки йому став широко відомим отой вигук: "Лафлер, пасип-ио золота в мої кишені!" Отож я добре розумію, як важко буде тобі виконати моє наступне прохання: доклади до пакунка від кравця пару чобіт, бальні черевики, капелюх, шість пар рукавичок. Я вимагаю неможливого, знаю! Але хіба життя літератора не є неможливістю, піднесеною на рівень правила?.. Скажу тобі тільки одне: сотвори це чудо, написавши велику статтю або вчинивши маленьку підлоту, і ми будемо квити, я подарую тобі твій борг. А це ж борг честі, мій друже, й ось уже рік, як він за тобою; ти почервонів би, якби міг червоніти. Але облишмо жарти, мій любий Лусто, я справді у тяжкій скруті. Поміркуй сам: Чапля вилізла вгору, вона стала дружиною Чорногуза, а Чорногуз нині — префект Ангулема. Це гидке подружжя може багато зробити для мого зятя, який потрапив через мене майже у безвихідь: його переслідують за борги, він переховується, над ним тяжіють несплачені векселі!.. Я мушу з’явитись перед очі пані префекторової й будь-що поновити свій колишній вплив на неї, бодай почасти. Хіба не жахливо усвідомлювати, що доля Давіда Сешара залежить від пари зграбних чобіт, від сірих шовкових ажурних панчіх (не забудь про нихі) і від нового капелюха!.. Я прикинуся тяжкохворим, я ляжу в постіль, як Дювіке, щоб на час звільнити себе від обов’язку відповідати на палкі привітання співгромадян. А мої співгромадяни, друже, вшанували мене прегарною серенадою. Правда, згодом я довідався, що бурхливий захват столиці Ангумуа розбудили кілька моїх приятелів по колежу, і тоді я неабияк зацікавився питанням: скільки ж треба скласти докупи йолопів, щоб утворити поняття "співгромадяни"?
Якби ти помістив у паризьку хроніку кілька рядків про те, який урочистий прийом влаштували мені в Ангулемі, ти підніс би мене тут на кілька вершків угору. Крім того, я дав би відчути Чаплі, що я досі маю коли не друзів, то принаймні вплив у паризькій пресі. Я не зрікаюся жодної зі своїх надій і сподіваюся віддячити тобі за послугу. Якщо тобі потрібна серйозна вступна стаття для тієї або тієї книжки, я маю тут досить часу, щоб обміркувати її.
Отож іще раз кажу тобі, дорогий друже: я розраховую на тебе, як ти можеш розраховувати на завжди твого
Люсьена де Р.
Надішли посилку дпліжапсом до запптапня".
Цей лист, у якому Люсьєн знову заговорив тоном вищості,— завдяки успіху в Ангулемі до нього повернулася самовпевпеність,— нагадав йому про Париж. Після шести днів тихого провінційного життя поетова думка знов полинула до таких любих його серцю злигоднів, невиразний жаль заполонив його душу, і цілий тиждень він думав про графиню дю Шатле; нарешті Люсьєн став надавати такої ваги своєму поверненню у вищий світ, що коли надвечір віп пішов в Умо — довідатися в конторі диліжансів, чи пе надійшла йому посилка з Парижа,— він пережив дорогою всі муки непевності, як ото жінка, котра останні свої надії покладає на туалет і вже не сподівається мати його.
<Ю Лусто! Я прощаю твоє лукавство і зраду!"—по— думки вигукнув Люсьєн, отримавши кілька пакунків і побачивши по їхніх розмірах та формі, що там було все, чого він просив.
У капелюшній коробці поет знайшов такого листа:
"Вітальня Флоріни
Мій любий хлопче!
Кравець повівся вельми по-людському. Але, як ти сам мудро передбачив, кинувши погляд у минуле, пошуки краваток, капелюха, шовкових панчіх сповнили паті серця тривогою, бо в наших гаманцях тривожити було вже нічого. Ми з Блопде дійшли висновку: можна було б збити собі багатство, відкривши магазин для молодих людей, Де все коштувало б дуже недорого. Бо кіпець кінцем ми аж надто дорого розплачуємося за свою звичку братп все в борг. До речі, великий Наполеоп,— коли мусив відмовитися від походу в Індію через те, що бракувало пари чобіт,— слушно промовив: "Легкі справи ніколи не ладяться!" Отож у нас усе йшло гаразд, але бракувало чобіт. Я бачив тебе у фраці, проте без капелюха! У жилеті — й босого! І тоді я подумав, чи не послати тобі мокасини, Що їх якийсь американець подарував Флоріні на згадку про себе. Флоріна виділила нам аж сорок франків, я, ІІа— тан та Блонде зробили ставку на твоє щастя, і нам — власне, тобі — воно випало. Ми виграли ціле багатство і навіть змогли пригостити вечерею Міногу, колишню мишу де Люпо. Вечерю ми заслужили — завдяки своїм подвигам у Фраскаті. Флоріна взяла покупки на себе, до твоїх замовлень вона ще додала три чудові сорочки. Натан дарує тобі ціпок. Блонде, якиіі виграв триста франків,— золотий ланцюжок. Миша падсилає тобі золотого годинника розмірами в сорокафранкову монету, що його їй подарував якийсь йолоп. Правда, годиниик зіпсований. "Це така ж погапь, як і те, що він одержав!" — сказала вона нам. Біксіу — він цілком випадково натрапив па* нас у "Роше де Канкаль" — побажав докласти в посилку, яку тобі шле Париж, флакоп португальського одеколону. "Якщо це дасть йому щастя, хай буде так!" — проголосив паш перший комік густим баритоном і з тією міщанською пихою, яку він так майстерно вмів зображувати. Усе це, мій хлопче, доведе тобі, як люблять друзів, коли вопп потрапляють у біду. Флоріна, яку я, по своїй слабості, простив, просить тебе надіслати статтю про останню книжку Натана. Прощай, мій сипу! Сумую, що довелося тобі повернутись у глушину, звідки ти вже був вибрався, коли здобув собі вірного товариша, яким і нині вважає себе
твій
Етьен Лусто"
"Бідолахи! Вони грали, ставлячи на моє щастя!" —подумав глибоко схвильований Люсьєн.
Іноді навіть зі смердючої трясовини, з тих місць, де ми тільки мучилися, підіймаються випари, які п’япять нас, мов райські пахощі. Коли життя сіре й безвиразне, спогади про пережиті страждання дають невимовну втіху.
Єва була вражена, коли брат з’явився перед нею в новій одежі; вона не впізнала його.
— Тепер я нарешті можу прогулятися по Больє! — вигукнув поет.— Ніхто вже не скаже про мене: "Він повернувся в лахмітті!" Ось візьми годинника, дарую його тобі — він справді мій. До того ж він па мене схожий — він зіпсовапий.
— Яка ти ще дитина!..— сказала бва.— Неможливо на тебе сердитись.
— Невже ти думаєш, моя люба дівчинко, що я роздобув усю цю бутафорію заради дурного бажання похизуватись перед ангулемцями, чия думка потрібна мені не більше, аніж оце! — сказав він, змахнувши в повітрі ціп— ком з карбованою золотою головкою.— Я хочу залагодити сподіяне мною зло, і ось я при зброї.
Успіх поета в ролі чепуруна був його єдиним справжнім успіхом — і успіхом величезним. Якщо заздрість розв’язує язики, то захват їх сковує. Жінки були в нестямі від Люсьєпа, чоловіки лихословили на його адресу, і він міг би вигукнути разом з автором відомої пісеньки: "Який я тобі вдячпий, о мій фрак!" Він заніс дві візитні картки до префектури і відвідав Пті-Кло, якого, проте, не застав удома. Назавтра, в день бапкету, в усіх паризьких газетах, па ПІ пальтах провінційної хроніки, з’явились такі рядки:
"Ангулем. Повернення на батьківщину молодого поета, що з таким блиском заявив про себе в красному письменстві, автора "Лучника Карла IX", єдиного французького історичного роману, в якому автор не паслідує Вальтера Скотта і передмова до якого стала справжньою літературною подією, ознаменувалося бурхливими виявами захоплення й шани. То була зустріч настільки ж радісна для самого міста, як і для пана Люсьєпа де Рюбампре. Місто поквапилося влаштувати на честь свого поета патріотичний банкет. Новий префект, який тільки-но обійняв посаду, приєднався до громадської думки, щиро привітавши автора "Стокроток", чий талант від самого початку здобув палке визнання графині дю Шатле".
У Франції досить тільки дати почуттям поштовх, і вже піхто не здатен зупинитися. Начальпик місцевого гарнізону прислав свій оркестр. Влаштувати обід доручили хазяїнові готелю "Дзвін", знаменитому рестораторові з Умо, чия начинена трюфелями індичина відома навіть у Китаї, де її розсилають замовникам у гарному порцеляновому посуді. Він прикрасив свою велику залу сук— пами, на тлі яких лаврові вінки упереміш із букетами квітів створювали чудове враження. На п’яту годину тут зібралися сорок гостей, усі у вечірніх фраках. Натовп жителів міста числом десь понад сотню, приваблених насамперед оркестром, представляв захоплених співгромадян.
— Та тут весь Ангулем! — вигукнув Пті-Кло, підходячи до вікна.
— Нічогісінько не розумію! — казав Постель, звертаючись до дружини, яка захотіла прийти послухати музику.— Ти тільки глянь! Префект, начальник податкового управління, начальник гарнізону, директор порохового заводу, наш депутат, мер, директор колежу, директор Рюельської ливарні, голова суду, прокурор, пан Міло — та тут усі представники влади!..
Коли сідали за стіл, військовий оркестр викопав варіації на мотив пісні "Слава, слана королю, слава Франції!", яка так і не стала популярною. Була п’ята година вечора.
О восьмій подали десерт (фрукти й солодощі шістдесяти п’яти різновидів), примітний цукровим Олімпом, який увінчувала шоколадпа Франція. Поява цього кулінарного дива стала сигпалом для проголошення тостів.
— Панове! — сказав префект, підводячись.— За короля! За законну династію! Бурбони принесли нам мир, завдяки якому й виникло покоління мислителів та поетів, що утримують у руках Франції скіпетр красного письменства...
— Хай живе король! — дружно вигукнули гості, у своїй більшості прихильники уряду.
Підвівся старий директор колежу.
— За юного поета! — проголосив він.— За героя нинішнього дня, за того, хто обдарований талантом Петрарки у жанрі, що його Буало вважав найскладнішим, і водночас високим хистом прозаїка!
— Браво! Браво!
Підвівся полковник — начальник гарнізону.
— За рояліста, панове! Бо герой нашого торжества мав сміливість захищати добрі давні принципи!
— Браво! — вигукнув префект, зааплодувавши і тим подавши знак до оплесків.
Підвівся Пті-Кло.
— Ми, Люсьєпові товариші, хочемо підняти тост за славу ангулемського колежу, за нашого глибокошаповно— го, нашого дорогого директора, якому ми завдячуємо всі свої успіхп!
Старпн директор, який не сподівався такої шани, утер сльозу. Підвівся Люсьєн. Запала глибока тиша. Поет зблід. У цю мить директор колежу, що сидів ліворуч від нього, поклав йому па голову лавровий вінок.