Страхітливий чоловік, який торік урятував своє життя, що однаково вже ледве тримається в тілі, від замаху охоплених розпачем патріотів, які хотіли врятувати останній духовний капітал, підвалину майбутнього, наказав солдатам утопити в крові наступ на Берлін і розстрілювати кожного офіцера, що заведе мову про капітуляцію. І вони вже не раз так і робили. Одночасно в ефірі блукають якісь дивні, теж немовби вже трохи божевільні передачі німецькою мовою: одні пропонують населенню, навіть гестапівцям, як дуже оббріханим, здатися на ласку переможців, інші повідомляють про визвольний рух, що дістав назву "Вервольф" — загони щалених хлопчиськ, що вдень ховаються по лісах, а вночі влаштовують наскоки і вже не раз прислужилися вітчизні, сміливо знищуючи загарбників. О жалюгідний фарс! Так до самого кінця відроджують у душі народу, і не без успіху, цю брутальну казку, жорстоку легенду, супутницю поразки.
Тим часом заокеанський генерал наказує населенню Веймара продефілювати перед крематорієм тамтешнього концентраційного табору, оголошує— чи так уже й несправедливо? — всіх тих міщан, які нібито чесно робили своє діло, не виявляючи ніякого бажання дізнатися, що й до чого, хоч вітер і доносив до них сморід паленого людського м'яса, співвинуватцями у виявлених тепер злочинах, і вимагає, щоб вони побачили їх на власні очі. Хай дивляться, я дивлюся разом із ними, подумки приєднуюсь до їхніх рядів, які або тупо мовчать, або, може, й здригаються з жаху. Зламано грубі мури камери тортур, у яку перетворила Німеччину влада, від самого початку віддана нікчемі, наша ганьба тепер відкрилася цілому світові, чужоземним комісіям усюди показують ці неймовірні видовища, і вони повідомляють у свої країни: побачене тут своєю страхітливістю перевершує все, що може уявити собі людина. Я кажу: наша ганьба. Бо хіба це просто іпохондрія — казати, що все німецьке, і німецький дух, німецька думка, німецьке слово також, ганебно скомпрометоване, поставлене під великий сумнів тим, що тепер з'явилося на очі? Хіба це хвороблива самозневага — питати себе, чи Німеччина взагалі ще матиме право в майбутньому постати в будь-якій формі, подавати свій голос у розмові про долю цілого людства?
Хай навіть те, що тут відкрилося, називають похмурим проявом загальнолюдської природи, — однаково німці, десятки, сотні тисяч німців учинили злочини, від яких здригається світ, і все, що жило на німецькій землі, стало взірцем зла й викликає огиду. Хіба тепер приємно буде належати до народу, історія якого мала такі страшні провали, який втратив довіру до самого себе, духовно збанкрутував, зневірився в умінні керувати собою, який вважає, що стати колонією чужих держав — для нього ще найкращий вихід, до народу, що змушений буде жити в самоізоляції, як євреї в гетто, бо повсюдна ненависть до нього, що набула страхітливих розмірів, не дасть йому вийти за свої кордони, — до народу, що не може показатися людям на очі?
Прокляття, прокляття згубникам, які влаштували школу зла для чесної колись, покірної законові породи людей, що була тільки надто вченою, надто любила вдаватися в теорію! Яке полегшення дає прокляття, яке полегшення воно давало б, якби вихоплювалося з вільних, не зв'язаних ніякими сумнівами грудей! Але патріотизм, який узявся б сміливо стверджувати, що кривава імперія, яка тепер задихається в агонії, що незмірний злочин, який ми, кажучи словами Лютера, "взяли собі на шию", злочин, гучне проголошення якого, дарма що воно закреслювало всі права людини, було з шаленою радістю сприйняте юрмою і нашою молоддю, яка з блискучими очима, осяяна гордістю й непохитною вірою, крокувала під його яскравими прапорами, — що цей злочин був зовсім чужий нашому народові, накинутий йому, й що він не мав коріння в нашій природі, такий патріотизм видався б мені радше великодушним, ніж справедливим. Хіба ця влада у своїх словах і вчинках не була тільки спотвореним, споганеним, зведеним до рівня юрми втіленням тих характерних переконань і поглядів, які християнин і гуманіст не без остраху помічає в рисах наших великих людей, у постатях, що стали наймогутнішим уособленням німецького духу? Я тільки питаю — але хіба я питаю забагато? Ох, мабуть, це щось більше, ніж просто запитання. Може, цей подоланий народ втуплює тепер нестямний погляд у порожнечу саме тому, що його остання, найвідчайдушніша спроба знайти самобутню політичну форму життя кінчається такою страхітливою невдачею.
*
Як же дивно сходяться часи — той, у який я пишу ці спогади, з тим, у якому відбувалися події, про які я пишу. Бо в останні роки духовного життя мого героя, тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого й тридцятого, після краху його матримоніальних планів, утрати друга, смерті чарівної дитини, посланої в його прихисток, уже почало спинатися на ноги й поширюватись зло, яке потім опанувало країну і тепер гине у крові й полум'ї.
Для Адріана Леверкюна то були роки величезної, вкрай напруженої, хочеться навіть сказати: нелюдської творчої активності, яка, ніби вихор, захоплювала у своє коло навіть небайдужих до нього мешканців садиби, — мимоволі складалося враження, що то була віддяка й відшкодування за позбавлення щастя любові і права на любов, яке йому судилося. Я кажу про роки, але це не зовсім так: лише частки цього терміну, другої половини першого року й кількох місяців другого вистачило йому, щоб вивершити свій останній і, сказати б, з мистецько-історичного погляду теж останній, найстрахітливіший твір: симфонічну кантату "Плач доктора Фаустуса", задум якої — я вже про це був промовився — виник іще до приїзду Непомука Шнайдевайна і про яку я тепер спробую розповісти своїми недолугими словами.
Насамперед я повинен кинути якесь світло на стан її творця, в той час уже сорокачотирьохрічної людини, на його зовнішній вигляд і спосіб життя, за яким я завжди пильно спостерігав. Найперше мені проситься на кінчик пера той факт, до якого я вже заздалегідь підготував читача в цих записках, а саме: Адріанове обличчя, що, поки він ходив голений, дуже скидалося на обличчя його матері, віднедавна змінилося через вузькі вуса й темну, з сивиною бороду, швидше широку, ніж клинцювату, бо вона була найгустіша не посередині підборіддя, а по боках його, але не на щоках. Заріст, що покривав половину обличчя, робив його якимось чужим, та з цим мирилися, бо саме борода, може, разом з дедалі виразнішою звичкою схиляти голову набік, надавали йому якогось натхненно-страдницького вигляду, навіть робили схожим на Христа. Мені цей Адріанів вигляд не міг не подобатись, і я вважав, що маю всі підстави сприймати його з симпатією, бо він вочевидь свідчив не про кволість, а з'явився в мого приятеля під час його найбільшої активності й доброго самопочуття, тривалістю якого він не міг нахвалитися. Адріан казав про це спроквола, часом затинаючись, а часом якось монотонно, — я помітив у нього цю манеру говорити недавно, і мені хотілося бачити в ній ознаку творчої розважності, самовладання серед виру ідей і осяянь. Фізичні страждання, які так довго не відпускали його, всі ті шлункові й горлові катари, болісні напади мігрені, де й ділися, вранці він був певен, що на нього чекав нескаламучений, наснажений працею день, і сам хвалився своїм нібито цілковитим, остаточним одужанням, а натхненне завзяття, з яким він щоразу брався до праці, дивним чином, сповнюючи мене гордістю за нього, але й побоюванням нового спалаху хвороби, прозирало в очах: раніше вони були приплющені, а тепер широко, може, аж надто широко відкрилися, так, що над райдужною оболонкою було видно стяжку білка. В цьому могла ховатися якась небезпека, тим більше, що в погляді тих широко розплющених уже очей неважко було помітити й інше: він став якийсь закляклий, чи, краще сказати, непорушний. Я довго шукав пояснення цьому, аж поки збагнув, що його зіниці, одна кругліша, а друга ледь довгастіша, не стають ані більші, ані менші, наче на них не впливає зміна освітлення.
Я кажу тут про внутрішню, до певної міри приховану непорушність, яку міг зауважити тільки не байдужий до нього спостерігач. Інше явище, набагато помітніше, швидше зовнішнє, суперечило цьому першому, — Жанетта Шойрль також зауважила його і, повернувшись одного разу від Адріана, без будь-якого приводу розповіла мені про нього. То була недавно засвоєна звичка в певні хвилини, скажімо, розмірковуючи про щось, швидко водити зіницями, з одного кутка в другий куток, як то кажуть, "вертіти" очима, — звичка, що могла декого навіть налякати. Тому, хоч я з легким серцем — тепер мені здається, що з легким, — скидав ці ексцентричні, по-моєму, ознаки на величезне напруження, з яким він працював над своїм новим твором, а все-таки в душі радів, що, крім мене, його майже ніхто не бачить, бо просто боявся: ану ж люди злякаються його. Справді, він зовсім перестав відвідувати товариство в місті. Коли приходило якесь запрошення, він або доручав відданій господині відхилити його по телефону, або взагалі лишав без відповіді. Навіть короткі поїздки по закупи до Мюнхена припинилися, чи не востаннє він вибрався туди по іграшки для покійного Непомука. Костюми, в яких Адріан раніше виходив на люди, на вечірки й на концерти, тепер висіли в шафі нечіпані, а він ходив у найпрактичнішому хатньому вбранні — не в халаті, якого не любив і не вдягав навіть уранці, хіба лише вночі, коли вставив і годину чи дві просиджував у кріслі. На той час постійним його одягом став широкий, застебнутий під саме підборіддя вовняний піджак, до якого не треба було краватки, і які-небудь штани, також широкі, непрасовані, переважно в дрібну кратку, — в ньому ж Адріан вирушав і на свої узвичаєні, необхідні йому далекі прогулянки. Можна було б навіть сказати, що він занедбав себе, якби це враження не спростовувала природна шляхетність обличчя і всієї постави, якої йому надавала висока духовність.
Та й задля кого б він наражався на незручності? Він бачився з Жанеттою Шойрль, бо вона привозила йому деякі музичні п'єси сімнадцятого сторіччя і вони разом програвали їх (пам'ятаю чакону Якопо Мелані323, що буквально вгадала наперед одне місце з "Трістана"), бачився деколи з Рюдігером Збройносеном і сміявся з ним — я тоді не міг утриматися від тужної, гнітючої думки, що лишилися тільки ці дві пари однакових очей, а чорних і синіх уже немає… Бачився, нарешті, зі мною, коли я приїздив до нього на суботу й на неділю, — і це все.