Але найдивовижніше те, що вони не дуже й стараються. Підпалять кілька машин. Уб'ють кілька чоловік. Це свого роду шик, ніби попередження. Собака часом кусає овечок за ноги, щоб підігнати отару. А тут хочуть посіяти безладдя. Але навіщо ці локальні, випадкові напади, від яких так мало користі? Ворог не дуже намагається розвалити караван. Щоправда, тому нема чого й старатися. Машина розвалюється сама. Її створено для мирних, урівноважених людей, які мають досить часу. Машина, якщо немає кому її лагодити, фарбувати, регулювати, страшенно швидко старіє. Сьогодні ввечері ці машини матимуть такий вигляд, наче їм тисяча років.
Мені здається, що я бачу агонію машини.
А он той поганяє свого коня, а сам величний, мов король. Сяючи, він сидить на передку, як на троні. А втім, він певно хильнув чарчину.
— Ви, бачу, дуже задоволені!
— Це кінець світу!
Я відчуваю глухий біль, коли думаю, що всі ці трудівники, всі ці маленькі люди з такими скромними обов'язками, з такими різними і такими цінними якостями, — що вони уже сьогодні ввечері будуть тільки паразитами.
Вони розлізуться по полях і почнуть обжирати їх.
— Хто вас годуватиме?
— А хто його знає?
Як забезпечити продовольством мільйони біженців, загублених на дорогах, по яких рухаються зі швидкістю від п'яти до двадцяти кілометрів на день? Якби продовольство й було, його не змогли б підвозити!
Ця суміш людей і залізного брухту нагадала мені Лівійську пустелю. Ми — Прево і я — жили там на безлюдній місцині, вкритій темним камінням, яке на сонці так виблискувало, що здавалось, що місцина та окута залізною бронею...
І я з деяким відчаєм розглядаю це видовисько: чи довго житиме зграя сарани, яка спустилася на асфальт?
— А щоб напитися, ви ждатимете дощу?
— Хто ж його знає...
Десять днів через їхнє село безперервно йшли біженці з півночі. Десять днів вони дивились на це велике переселення. Тепер настала їхня черга. Вони стають на своє місце в процесії. Уже зневірені.
— Я волів би краще вмерти дома.
— Всі воліли б краще вмерти дома. І це правда. Все село розвалюється, мов карткова хатка, а ніхто ж не хотів виїжджати.
Якби Франція й мала резерви, підвести їх не пощастило б — усі дороги були геть забиті. В крайньому разі, незважаючи на поламані автомобілі, на машини, що зіткнулися одна з одною, незважаючи на непрохідні пробки на роздоріжжях, ще можна було б якось плисти з цим потоком, але як рухатися проти нього?
— Ніяких резервів немає, — каже мені Дютертр, — чого хвилюватися...
Є чутка, що з учорашнього дня уряд заборонив евакуацію сіл. Але накази передаються бозна-як, бо по дорогах не проїхати. Що ж до телефонних ліній, то вони перевантажені, перерізані або просто ненадійні. І потім, ідеться не тільки про те, щоб дати наказ. Йдеться про те, щоб винайти нову мораль. Уже тисячу років людям твердять, що війна не повинна торкатись жінок і дітей. Війна — це діло чоловіків. Мери добре знають цей закон, і їхні помічники знають, і шкільні вчителі. Раптом вони дістають наказ, який забороняє евакуацію, тобто примушує жінок і дітей лишатися під бомбами. І цим людям потрібен цілий місяць, щоб пристосувати свою свідомість до нових умов. Не можна змінити одразу всю систему мислення. А ворог наступає. Тоді мери, їхні помічники, вчителі женуть своїх підлеглих на велику дорогу. Що ж робити? Де правда? І йдуть собі ті вівці без пастухів.
— Чи немає тут лікаря?
— Ви не тутешні?
— Ні, ми йдемо з півночі.
— Нащо вам лікар?
— Жінка от-от народить, прямо на возі...
Серед домашнього начиння, серед усякого залізяччя, мов у колючому чагарнику.
— Хіба ви не могли цього передбачити?
— Ми вже чотири дні в дорозі.
А дорога — це могутній потік. Де зупинитися? Потік змітає на своїй путі села, які лопаються одне по одному і в свою чергу вливаються в загальний стічний жолоб.
— Ні, лікаря тут немає. Лікар нашої авіагрупи звідси за двадцять кілометрів.
— А-а! Ну що ж...
Чоловік витирає з обличчя піт. Усе розвалюється. Його жінка народжує серед вулиці, поміж домашнього начиння. У цьому нема ні краплі жорстокості. Це передусім страшенно не по-людськи. Ніхто не ремствує — ремство вже не має ніякого значення. Його дружина от-от помре — він не ремствує. Нічого не вдієш. Це якийсь поганий сон.
— Якби можна було де-небудь зупинитися...
Знайти де-небудь справжнє село, справжній заїзд, справжню лікарню... Але лікарні теж евакуюють, бозна для чого! Таке правило гри. Придумувати нові правила нема часу. Знайти б де-небудь справжню смерть! Але справжньої смерті більше немає. Є людські тіла, що розвалюються, як автомашини.
І я в усьому відчуваю невідкладність, яка втратила своє значення, яка вже перестала бути невідкладністю. Люди тікають зі швидкістю п'ять кілометрів на день, тікають од танків, що проходять навпростець полями понад сто кілометрів на день і від літаків, що пролітають шістсот кілометрів за годину. Так тече густий сироп, коли перекинеш пляшку. Дружина цього чоловіка народжує, але часу в нього скільки завгодно. Це невідкладно. А разом з тим уже немає ніякої невідкладності. Це повисло в нестійкій рівновазі поміж невідкладністю і вічністю.
Все уповільнилося, мов рефлекси конаючого. Величезна отара товчеться, знесилена, перед ворітьми бойні. Скільки ж їх, викинутих на дорогу — п'ять мільйонів, десять? Цілий народ, стомлений і похмурий, тупцює на порозі вічності.
І, далебі, я не можу собі уявити, як ці люди виберуться, як переживуть усе. Людина ж не харчується гілками дерев. Вони й самі неясно розуміють це, але майже не лякаються. Вибиті з колії звичного життя, одірвані від своєї роботи, від своїх обов'язків, вони втратили будь-яке значення. Навіть їх особистість якось стерлася. В них майже нічого не лишилося від них самих. Вони майже не існують. Згодом вони собі придумають більш високі страждання, але страждають вони головним чином од болю в крижах, бо тягнуть забагато речей, розірваних клунків, з яких випадає брудна, зім'ята білизна, б надт часто їм доводиться штовхати свої машини, щоб зрушити їх з місця.
Про поразку — жодного слова. Це вже всім ясно. Нема потреби говорити про те, що становить вашу сутність. Ці люди — поразка.
Я раптом бачу перед собою Францію, з якої вивалюються нутрощі. Треба скоріше зашити. Не можна втрачати жодної секунди: ці люди — приречені...
Ось уже починається. Вони задихаються, мов риба без води.
— Чи немає тут молока?
Можна зо сміху вмерти від такого запитання.
— Дитина з учорашнього дня нічого не їла.
Йдеться про шестимісячне немовля, яке ще голосно кричить. Але той крик лунатиме недовго: риба без води... Тут зовсім немає молока. Тут тільки залізний брухт. Величезна купа нікому не потрібного залізного брухту, який, з кожним кілометром розвалюючись, гублячи гайки, ґвинти, куски бляхи, тягне за собою цілий народ у це навдивовижу не потрібне нікому переселення, у небуття.
Розходиться чутка, що трохи на південь, за кілька кілометрів, літаки обстрілюють дорогу. Говорять і про бомбардування. Ми справді чуємо глухі вибухи. Видно, правду кажуть.
Проте це не лякає натовп. Мені здається, що люди навіть трохи оживилися. Ця явна небезпека видається їм не такою страшною, як небезпека потонути в металевому брухті.
О! Яку чудову схему побудують згодом історики! Чого тільки не вигадають, аби надати значення цій каші! Вони схопляться за слова якогось міністра, за рішення якогось генерала, за резолюцію якоїсь комісії, і з цього параду примар створять історичні бесіди, знайдуть винних, передбачливих. Вони вигадають і згоду і заперечення, і палкі оборонні промови у дусі Корнеля[3], і зраду. Я добре знаю, що таке евакуйоване міністерство. Випадково мені довелось побувати в одному з них. Я зразу зрозумів, що уряд, який покинув своє місце, перестає бути урядом. Це наче з людським тілом. Якщо ви почнете переміщувати шлунок — туди, а тельбухи ще кудись, то вся ця колекція вже не буде цілісним організмом. Я пробув двадцять хвилин у міністерстві авіації. Що ж, міністр може впливати на свого секретаря. Впливати просто чудом. Бо ж міністра і секретаря зв'язує провід дзвоника. Ще не пошкоджений провід. Міністр натискує кнопку — і секретар приходить.
Звісно, це досягнення.
— Мою машину, — наказує міністр.
На цьому його влада кінчається. Він керує секретарем. Але секретар не знає, чи є десь на землі автомобіль цього міністра. Електричний провід не з'єднує секретаря ні з яким шофером автомобіля. Шофер загубився десь у всесвіті. Що можуть вони, правителі, знати про війну? Зв'язок так розладнався, що тепер навіть нам потрібен би був принаймні тиждень, щоб послати бомбардувальників проти танкової дивізії, яку ми виявили. Та й що за відомості може дістати правитель про цю країну, з якої вивалюються нутрощі? Ці новини ідуть зі швидкістю двадцять кілометрів на день.
Телефони або перевантажені, або несправні і не можуть передавати в усій повноті Сутність, яка в цей час уже розпадається. Уряд завис в порожнечі, в полярній порожнечі. Час від часу до нього доходять сповнені відчаю благання допомоги, але ті благання абстрактні, зведені до якихось трьох рядків. То звідки ж правителям знати, чи не вмерли ще з голоду оті десять мільйонів французів? А це благання десяти мільйонів чоловік вміщується в одному реченні. Достатньо одного речення, щоб сповістити:
— Приходьте о четвертій годині до Х.
Або:
— Кажуть, що загинуло десять мільйонів чоловік.
Або:
— Блуа[4] горить.
Або:
— Знайшли вашого шофера.
І все це в одному тоні. З першого разу. Десять мільйонів чоловік. Автомобіль. Східна армія. Західна цивілізація. Знайшли шофера. Англія. Хліб. Котра година?
Я даю вам сім літер. Ці сім літер узято з біблії. Спробуйте відтворити за їх допомогою цілу біблію!
Історики забудуть реальні події. Вони вигадають якихось розумних людей, зв'язаних таємничими ниточками з всесвітом, у якому усе для них було ясне, людей, здатних на глибокі узагальнення і на важливі висновки за чотирма правилами картезіанської логіки. Вони зможуть розрізнити добро і зло. Героїв і зрадників. Але я даю їм одне просте запитання:
— Щоб зрадити, треба бути відповідальним за щось, треба чимось керувати, на щось впливати, щось знати.