Пантелей Прокопович, дивуючись з такого випадку, сам собі розмірковував:
"Щасливий нині рік, накладистий. Кругом двоїться. Тепер приплоду у нас... Ого-го".
Наталка годувала дітей груддю до року. У вересні відлучила їх, але не оклигла до пізньої осени; на змарнілому обличчі молочно виблискували зуби та теплим парним блиском світилися очі, що від худости видавалися надмірно великими. Все життя вкладала в дітей, стала неуважніша до себе, весь час, вільний від роботи в господі, витрачала на них; мила, прала, плела, цірувала і часто, примостившись боком на ліжку, звісивши ноги, брала з колиски близнят і, порухом плечей звільняючи з просторої сорочки туго налиті великі біложовті, як дині, перса, годувала зразу обох.
— Вони тебе і так виссали всю. Часто надто годуєш,— ляпала Іллівна по гладеньких, брижених ноженятках онуків.
— Годуй. Не шкодуй молока. Тобі його не на кисляк збирати, — з ревнивою грубоватістю втручався Пантелей Прокопович.
Цими роками йшло життя на збуття — мов повінь на Доні. Нудні томилися дні і, чергуючись, минали непомітно, в повсякчасній з етушні, в роботі, потребах, маленьких радощах і великій безнастанній тривозі за тих, хто був на війні. Від Петра і Григорія приходили з дієвої армії час від часу листи в конвертах, замусолених та поплямованих поштовими штемпелями. Останній лист від Григорія побував у чиїхсь руках: половину листа було акуратно затушовано фіалковим атраментом, а на берегах сірого паперу стояв незрозумілий атраментований значок. Петро писав частіш за Григорія і в листах, адресованих Дарці, погрожував і просив кинути балощі, — видно, чутки про вільне життя жінчине доходили й до нього. Григорій разом з листами пересилав додому гроші — утримання і "хрестові", обіцяв у відпустку прийти, та щось не йшов. Шляхи братів розтікалися: гнула Григорія війна, висмоктувала з обличчя рум'янець, фарбувала його жовтою жовчу, не сподівався кінця війни діждатися, а Петро швидко і рівно ішов угору, дістав під осінь 1916 року вахмістра, заробив, підлабузнюючись до командира сотні, два хрести і вже закидав у листах про те, що клопочеться тим, щоб послали його підучитися до офіцерської школи. Влітку з Оникієм, що приходив у відпустку, прислав додому німецьку каску, шинелю і свою фотографічну картку. З сірого шматка кортону самовдово-' лено дивилося постаріле обличчя його, стирчали закручені біласті вуса, під кирпатим носом знайомою усмішкою ширились тверді губи. Саме життя посміхалося до Петра, а війна тішила, бо відкривала перспективи надзвичайні: чи то ж йому, звичайному козакові, що змалечка крутив хвости волам, думати було про офіцерство та всяке привілля? А ось спалахнула війна, — і в заграві її виразно завиднілося майбутнє привільне життя... З одного тільки боку мало Петрове життя неприглядну визублину: ширилися по хуторі погані' про жінку чутки. Степан Астахов був у відпустці восени цього року і, повернувшись до полку, вихвалявся перед цілою сотнею, що гарно пожив він з Петровою жал-меркою. Не вірив Петро, слухаючи оповідання товаришів, темніючи на виду, посміхався, казав:
— Бреше Стецько! Це він за Грицька мені дозоляє.
Та одного разу, чи випадково, чи навмисне, виходячи з шанцевої землянки, упустив Степан вишивану хусточку; слідом за ним ішов Петро, підняв мережану майстерно розшиту хустку і пізнав у ній жінчине рукоділля. Знову в калмицький вузлик зав'язалася злоба між Петром і Степаном. Нагоди чекав Петро, смерть чигала на Степана, —г— лежати б йому на березі Двіни з Петровою зазначкою на черепі. Та незабаром так сталося, що пішов Степан охотником здій-
мати німецьку заставу і не повернувся. Оповідали козаки, що ходили з ним, ніби почув німецький вартовий, що ріжуть вони дротяні перегороджі, кинув Гранату; встигли козаки продертись до нього, кулаком збив з ніг Степан німця-вартового, а підвартовий вистрелив на нього, і впав Степан. Козаки закололи підвартового, непритомного німця, збитого Степановою олив'янкою уволокли, а Степана підняли було, хотіли взяти з собою, та важкий був козак,— довелося кинути. Благав поранений Степан: "Братця! Не дайте загинути! Товариші! що ж ви мене кидаєте?.", та бризкнув тут по дроті кулеметний струмінь, і поповзли геть козаки. "Станичники! Братця!" — кричав услід Степан, та де вже там, — своя сорочка, а не чужа до тіла липне. Після того, як почув Петро про Степана, полегшало, наче болячку ховрачим лоєм помастили, а все ж поклав: "Піду у відпустку, кров з Дарки вийму. Я не Степан, так не подарую..."— подумав було вбити її, та зразу ж відкинув цю думку: "Убий гадюку, а через неї все життя переведеться. У в'язниці згниєш, всі труди пропадуть, всього позбудешся...". Просто вирішив побити, але так, щоб на все життя відбило в баби охоту хвостом тріпати: "Око виб'ю їй, гадюці,— чорт на неї тоді позаздриться". Так вигадував Петро, відсижуючись у шанцях, недалеко від крутоглиня-стого берега Двіни. і
М'яла дерева і трави осінь, палили їх приморозки, холонула земля, чорніли, довшаючи, осінні ночі. В шанцях відбували наряди, стріляли на ворога, лаялися з вахмістрами за теплий одяг, надголодь їли, та ніхто не спускав з думки далеку від неласкавої польської землі Донщину.
А Дарка Мелехова цієї осени надолужувала за все голодне, безмужне життя. Першого дня Покрови Пантелей Прокопович прокинувся, як і завжди, раніш за всіх, вийшов на двір і за голову вхопився: ворота, скинуті з завіс чиїмись бешкетними руками й віднесені на середину вулиці, лежали посеред дороги. Це була ганьба. Ворота старий зараз же поставив на місце, а-після сніданку покликав Дарку до літньої кухні. Про що він з нею говорив — невідомо, але Докійка бачила, як за кілька хвилин Дарка вискочила з . кухні із збитою на плечі хусткою, розкуйовджена і в сльозах. Проходячи проз Докійку, вона кулилася, круті чорні дуги брів тремтіли на її заплаканому і злому обличчі.
— Почекай, проклятий!.. Я тобі пригадаю! — цідила вона крізь напухлі губи.
Кофтка її на спині була подерта, видно було на білому тілі багрово-синій свіжий синяк. Дарка, майнувши подолом, збігла на ґанок куреня, зникла в сінях, а з кухні прокульгав Пантелей Прокопович злий, як чорт. Він походя складав учетверо нові ремінні віжки. Докійка почула хрипкуватий батьків голос:
— ...Тобі, сучці, не так треба б усипати!.. Шльондра!..
Лад у курені був запроваджений. Кілька день Дарка ходила тихцем, увечорі раніш за всіх лягала спати, на співчутливі погляди Наталчині холодно посміхалася, поводила плечем і бровою: "Нічого, мовляв, побачимо", а на четвертий день і сталося те, про що знали тільки Дарка та Пантелей Прокопович. Дарка потім переможно посміхалася, а старий цілий тиждень ходив збентежений, зніяковілий, наче по шкоді кіт; старій він не сказав про оказію і навіть на сповіді приховав від о. Вісаріона і випадок цей і гріховні свої думки після нього.
Було так. Невдовзі після Покрови Пантелей Прокопович, повіривши в остаточне виправлення Дарки, казав Іллівні:
— Ти Дарку не жалуй. Хай більше роботи несе. За ділом ніколи буде блудити, а то°вона — гладка кобила... В неї самі грища та вулиця на думці.
З цією метою він примусив Дарку вичистити гарман, прибрати на задвірках купу старих дров, разом з нею чистив клуню.
Уже надвечір надумали перенести віялку з-під повітки до клуні, покликав невістку:
— Дарко!
— Чого, тату? — обізвалася та з клуні.
— А йди лишень, віялку перенесемо.
Поправляючи хустку, обтрушуючись від полови, що насипалася за комір кофти, Дарка вийшла з дверей клуні і через гарматні ворітця пішла до повітки. Пантелей Прокопович, одягнений у ватяний буденний сурдут, і подерті шаравари, кульгав поперед неї. На дворі було порожньо. Докійка з матір'ю пряли осіннього чесання вовну. Наталка ставила на завтра тісто. За хутором червоно догорала зоря, дзвонили до вечірні. В прозорому небі, в зеніті стояла малинова непорушна хмарка, 'за Доном на голому гіллі сивуватих тополь, мов чорне горіле клоччя, висіли граки. В ламкій порожньо-лункій тиші вечора був чіткий і вивірено-суворий кожний звук. З обори тік тягучий запах теплого иною та сіна. Пантелей Прокопович, покрехтуючи, вніс з Даркою до клуні вилинялу рудо-червону віялку, поставив її в кутку, зсунув граблями розсипану з вороха полову і налагодився виходити геть.
— Тату! — низьким, з пришептом, голосом окликнула його Дарка.
Він ступнув за віялку, нічого не підозріючи, спитав:
— Чого тут?
Дарка в розстебнутій кофті стояла обличчям до нього, закинувши за голову руки, поправляла волосся. На неї крізь шпарину в сутіні клуні падав кров'яний західний. промінь.
— Тут он, тату, щось. Підійди но, глянь, — говорила вона, перегинаючись на бік і злодійськи, з-за плеча свекра, поглядаючи на розчинені двері. Старий підійшов до неї щільно. Дарка раптом скинула руки і, обхопивши свекрову шию,, схристивши пальці, задкувала, тягнучи його за собою, шепочучи:
— Ось тут, тату... Тут... М'яко...
— Ти чого?>-перелякано питав Пантелей Прокопович.
Крутячи головою, він спробував звільнити шию з Дарчи-
них рук, але вона притягувала його голову до свого обличчя все дужче, дихала в бороду йому гарячим ротом, сміючись, щось шепочучи:
— Пусти, стерво! — рванувся старий і близько відчув
тугий живіт невістчин. —
Вона, притулившись до нього, впала на спину, повалила його на себе.
— Чорт! Здуріла!.. Мать твою!.. Пусти!
— Не хочеш? — задихаючись, спитала Дарка, і, розтиснувши руки, штовхнула свекра в груди. — Не хочеш?.. А, мо' не можеш? Так ти мене не суди!.. Такенько.
Скочивши на рівні ноги, вона квапливо обсмикнула спідницю, обмела із спини остюки і увіч викрикнула ошалілому Пантелеєві Прокоповичу:
— Ти за що мене недавно побив? Що ж, хіба я стара?
Ти молодий не такий був? Чоловіка — його он рік немає!.. А мені, що ж, з псом, чи що? Дулю тобі, кульгавий! Ось на, викуси! і
Дарка зробила соромицький рух і, граючи бровами, пішла до дверей. Коло дверей вона ще раз уважно оглянула себе, стряхнула з кофти і хустки порох, сказала, не дивлячись на свекра:
— Мені без цього неможна... Мені козак потрібний, а не хочеш — я найду собі, а ти примовч!
Вона вихилястою швидкою ходою пішла до гарманних ворітець, зникла, не оглянувшись, а Пантелей Прокопович усе стояв коло рудого боку віялки, жував бороду і нерозу-міло і винувато оглядав клуню і кінці своїх латаних чири-ків: "Невже на її боці правда? Може мені треба б було з нею гріх прийняти?" — приголомшений усім, що сталося, розгублено думав він у ту мить.
VI.
У листопаді притисли морози.