Тепер Штефан знав усе. Він тихо вийшов надвір і гірко заплакав.
Дзвінка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтів увесь світ, скидав і одягав їй червоні черевички, – тепер у неї були червоні черевички, мов у якоїсь графині. Вона кохала Довбуша, але вона була жінкою. Їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зі своїми товаришами геть з її господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки і крикнув йому навздогін: "А щоб тебе понесло горами, а кости твої розкидало серед скель!" Однієї суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому галову, зачесала кучері. Штефан не пручався, усе дозволив робити із собою, сидів, мов вирізьблений з дерева ідол, мов дерев'яний кльоцок. Може, він оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собі Дзвінка, і шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.
– Я смикнула за волосся, – мовила вона. – Тобі заболіло?
– Та що мені там волосся, якщо мені рвуть серце із грудей!
– Хто ж тобі рве серце?
– Ти!
– Та що ти кажеш, любчику! Як я можу тобі таке робити?
– Ти мені невірна, жінко!
– З ким же я тобі зраджую?
– З Довбушем. Чи, може, гадаєш, я сліпий?
– Та що ти верзеш! – вигукнула гордовита жінка розлючено, бо їй залежало на власній честі. – Може, тобі присягнути?
– Присягнися, якщо можеш!
– Присягаюся, що я тобі вірна, чоловіче!
– Присягнися на своїй душі, а не на камені! – крикнув Штефан і висмикнув камінь їй з-за пояса[35].
Дзвінка смертельно зблідла.
– Присягай тепер.
Вона мовчала.
– Упіймав я тебе на брехні?
– Добре, твоя правда, – безстрашно відказала гордовита жінка. – Ти змусив мене сказати правду, то й насолоджуйся нею, хоч якою гіркою вона є, ковтни її і вдусися. Так, я, твоя дружина, люблю Довбуша, і щоразу, коли тебе немає вдома, ми чудово проводимо час. Тепер тобі легше?
– Дай мені космацької соли[36], жінко! Це порятує нас обох, – попросив Штефан.
Дзвінка пересмикнула плечима.
– Нащо? Ти й так мені не страшний. Не дай Боже, я запідозрю тебе у чомусь лихому… Варто мені мовити лиш слово, і тебе запхають головою у мурашину купу або розіпнуть на моїх же воротях. Але я тебе не боюся.
– Кажу тобі, жінко, що застрелю Довбуша.
– Не зможеш, твоя куля навіть не поранить його. А опришки пов'яжуть тебе, і ти вмреш у важких муках.
– Нехай, зате ти не будеш мати мене за боягуза, – відказав Штефан.
– Ось таким ти мені подобаєшся, – мовила Дзвінка і сказала чисту правду. – Я люблю мужніх чоловіків! Зараз ти говориш, мов справжній опришок. Якби ти завжди був таким мужнім, я б ніколи не дозволила Довбушеві зняти з мене постоли. Ах! Якщо б ти зумів убити того, кого жодна куля не бере, оце було би!.. Але ти не годен цього зробити.
Штефан зціпив зуби і вийшов геть з хати. Він метався лісами, наче вовк у пошуках здобичі, а коли знесилений повернувся додому і впав, мов мертвий на ліжко, то не міг заснути.
Ах! Як жінка вміє нас катувати!
Невдовзі Довбуш знову завітав до красуні Штефанової. Вона впізнала його свист і сказала до Штефана:
– Іди собі, Довбуш прийшов. Забирайся!
Штефан поплівся геть, виліз через вікно власної хати, а його жінка відчинила своєму любчикові двері його дому. Мимоволі Дзвінка постійно задумувалася над тим, чи має Довбуш якесь вразливе місце. Вона запопадливо пригощала його вином та хмільним медом, тулила в своїх обіймах, а коли Довбуш уже цілком захмелів від вина, меду та кохання, почала хитро його випитувати.
– Так мені сумно, любчику, – примовляла вона, – що колись таки прийде по мене смерть, а тебе, кажуть люди, смерть ніколи не візьме. А я так хотіла б жити і вмерти з тобою.
– Хто каже, що смерть мені не страшна, – відказав на те бравий Довбуш. – Я помру, як кожний смертний.
– То тобі теж не судилося вічне життя?
– Якщо хтось надріже хрест на кулі і посвятить її, то зуміє мене вбити, – признався Довбуш. – Не інакше.
Кажучи це, наш звитяжець і запідозрити не міг якоїсь каверзи.
– Та ти жартуєш!
– Які там жарти, жінко. Я кажу правду.
– Що ж буде зі мною, якщо комусь вдасться звести тебе зі світу?
– Станеш вельможною панею. Я закопав скарб, і після моєї смерти він стане твоїм.
– Як же я знайду той скарб?
– У Чорногорі, там ростуть три велетенські дуби, під ними лежать три камені, великі валуни. Зісунеш камені, відчинеш троє дверей, а за тими дверима – скарб.
Дзвінка обвила Довбуша білими руками.
– Ненько, – мовила вона, – чи Ви купали свого сина у медах, що мені так солодко зціловувати його личко? О, любчику! Чи ти такий файний, чи то мені лиш так здається, але коло тебе сон до мене не йде. Я хочу націлувати тебе донесхочу, як соловейко надзьобується донесхочу ягід у садку.
Вона цілувала його, обвивши руками, мов гадюка.
Та коли Довбуш вийшов, Дзвінка помітила через вікно Штефанову тінь, – той сновигав довкола хати, – й свиснула йому, як свистять собаці.
Штефан увійшов і глипнув на Дзвінку, глипнув, мов заграючи, і їй знову стало шкода чоловіка, та водночас її не покидала думка про Довбушевий скарб. Вона уявляла себе вельможною панею, ось стоїть вона на парадних сходах свого маєтку у розкішній кацабайці, лає та лупцює слуг. Уява більше хвилювала Ті, аніж Штефанова покора.
– То що? Хочеш убити Довбуша? – почала вона.
– Якби моя воля! Але ж він неуразний, – відказав Штефан.
– Зате моя воля може все! – бундючилася жінка. – Довбуш житиме доти, доки я забажаю. І не довше.
– То дай мені його вбити.
– Так, Штефане, убий його, а тоді ми удвох викопаємо скарб.
– Ти знаєш, де закопаний скарб?
– Знаю.
– О, жінко, ти золото!
– Такого ти не сподівався від мене, хіба ні? – вигукнула Дзвінка. – Ти його застрелиш, але скарб належить мені. Я стану вельможною панею, носитиму кацабайку, як графиня, і матиму слуг, щонайменше сотню, а тобі буде дозволено їх лаяти та батожити, усіх сто, а я батожитиму тебе, мій любий Штефане.
– Лупцюй! – погодився Штефан. – Лише дозволь мені убити Довбуша.
– Він житиме тільки доти, доки я забажаю, – повторила Дзвінка.
Якийсь час вони мовчали, потім Дзвінка пішла до покою і гукнула звідти:
– Ходи, чоловіче, можеш скинути з мене черевички.
І Штефан, простак, недотепа, глупак, аж умлів, що йому знову дозволено доступитися до жінки.
Першої ночі Штефан відлив кулю, другої – вирізав на ній хрест, а на третю – поклав її у свячену воду в церкві і забрав під час служби Божої та й заладував у рушницю.
– Усе, кажи Довбушеві, хай приходить.
– Але чи поцілиш у нього? – запитала Дзвінка.
– Поцілю, покладися на мене.
Усе відбувалося, як я Вам оповідаю, бо я був при тому і бачив усе на власні очі.
На зеленій полонині стояв Довбуш молоденький, на топір підпирався й до хлопців-опришків гукав: "Гей, браття, уставайте, гарно й святочно вбирайтеся, бо йдемо сьогодні до Дзвінки, до Штефанової любої жінки і попросимо її гречно, щоб усіх нас нині нагодувала вечерею!" Коли ми прийшли, уже спав вечір, і зірка стояла на небі, перша, друга чи третя, а Дзвінка з переляку замкнула двері, Штефан причаївся на стриху з рушницею, готовий вистрелити, тільки-но Довбуш переступить поріг. Над хатою витав беркут.
– Бачиш, беркута, Довбуше? – мовив один старий опришок. – То погана прикмета. Повертай звідси геть, хоробрий. легіню!
Але Довбуш постукав у двері.
– Чи спиш, чи не спиш! – гукнув він. – Чи готуєш нам вечерю?
– Ще вечеря не готова, – відказала Дзвінка з-за дверей, – бо Штефана нема вдома. Але скоро наготую такого, що здивую весь світ.
– То впусти нас.
– Ні.
– Впусти нас!
– Ні.
– Впусти нас, курво, бо висаджу двері!
– О, який нетерплячий, – сміялася пишна жінка. – Сім літ треба збирати силу, щоб виламати залізні замки на моїх тисових дверях.
Нагорі принишк, цілячись, Штефан. Довбуш став налягати на двері, замки подалися, ще й опришки прийшли на допомогу. Ось Довбуш зірвав двері із завіс, відхилив другі, а нагорі усе цілився й цілився Штефан.
– Повертайся назад! – крикнула Дзвінка своїм дзвінким голосом. – Повертайся!
– Що це ти тікаєш од мене, – промовляв Довбуш до неї, а вона побіліла, мов полотно. Нагорі стояв Штефан і цілився.
– Тут твоя смерть, повертай назад! – благала Дзвінка.
У цю мить вистрілив Штефан.
Постріл пролунав, мов грім з ясного неба, і підтяв Довбуша. Він упав обличчям додолу, а з грудей стременем бухнула кров.
Опришки підскочили до нього й підняли його на руки. Довбуш не міг говорити лише кивнув рукою. Хлопці винесли його надвір й опустили на траву. Дзвінка впала йому на груди, заломлюючи руки, плачучи та ридаючи.
Урешті Довбуш здобувся на голос. Опришки зопалу рвалися підпалити хату, прибити Штефана на воротях, а підступну жінку кинути в полум'я.
Довбуш попросив тиші.
– Аби нікому й волосок з голови не впав, – мовив він. – Хай буде по-моєму.
Потім глянув на золотоволосу жінку-красуню і похитав головою:
– Чого ридаєш тепер? Це ж ти усе підлаштувала. Не плач, йди геть! Ти мене зрадила. Для тебе заховані дві тисячі дукатів, то ж ти дістала плату сповна.
Ми стояли навколо, ніхто не важився й дихнути, так важко нам було на серці.
– Ходіть, мої тирі браття, – крикнув Довбуш. – Візьміть мене на топори й занесіть у Чорногору, бо тут навколо сама лише зрада.
Тож ми підняли його на топори і занесли в Чорногору.
Там, де росли три дуби, спинилися. Довбуш кивнув головою і врешті поволі мовив, бо говорити йому було уже важко:
– Підведіть мене під цим буком.
Ми підвели його, як він нам велів. Він стояв під великим старим зеленим буком, опираючись на рамена двох товаришів, його обличчя посіріло, немов земля, а кров стікала у зелений мох.
– Для усіх нас настав час розлуки, – вів він далі. – Я вмираю, браття, я вмираю. Поховайте мене тут, під буком, розділіть між собою гроші та й розходьтеся. Більше опришками ви не будете, бо бракує вам твердої руки. Розійдіться по світу! Немає у вас більше ватажка!
Так промовляв Довбуш, а ми стояли навколо нього й плакали.
Коли він умер, ми залишили його лежати під буком аж до заходу сонця. Скеля була йому ложем, а зброя – прикрасою. Після заходу сонця ми поховали його, як велить звичай у наших горах, поклали йому на груди золоту монету[37], поклали в гріб і його зброю, а тоді востаннє заграли карпатські трембіти над його узголів'ям, які так часто кликали до боротьби та перемоги, тепер вони звучали сумно і скорботно, гахнули залпи з усіх рушниць та пістолів, у могилу грудка за грудкою посипалася земля.