– Ти зовсім дитина.
* * *
Одного разу ми поїхали бричкою на прогулянку. Там ми зустріли російського князя в його кареті. Було очевидно, що він неприємно вражений, побачивши мене поруч із Вандою. Здавалося, що він хоче пройняти її своїми електризуючими сірими очима, але вона – в цю хвилину я готовий був впасти перед нею на коліна і цілувати її ноги – вона ніби не помічала його, її погляд байдуже проминув князя, немов якусь неживу річ, як дерево й звернувся до мене, у ньому світилася чарівна усмішка.
* * *
Сьогодні, коли я побажав їй "На добраніч!", вона раптом видалася без жодної причини неуважною і збентеженою. Що би могло її так занепокоїти?– Мені шкода, що ти йдеш, – сказала вона, вже коли я стояв на порозі.
– Адже це залежить тільки від тебе, – скоротити час мого тяжкого випробовування. Припини мене мучити, – почав благати я.
– Отож ти не припускаєш, що утиск і для мене мука, – зауважила Ванда.
– То припини це, – вигукнув я, обнімаючи її, – стань моєю дружиною!
– Ніколи, Северине, – промовила вона м'яко, але з непохитною твердістю.
– Як так?
Я був вражений до глибини душі.
– Ти не можеш бути моїм чоловіком.
Я подивився на неї, повільно забрав руку, яка ще лежала на її талії і вийшов з кімнати, а вона – вона не покликала мене назад.
Безсонна ніч. Багато разів я приймав якісь рішення, а потім знову їх відкидав. Зранку я написав листа, в якому оголошував наші стосунки розірваними. Руки мої тремтіли, коли я писав; запечатуючи листа, я обпік собі пальці.
Коли я піднявся сходами, щоби передати листа покоївці, мені ледве не підкосилися коліна. Тут відчинилися двері, й Ванда просунула крізь них вкриту папільотками голову.
– Я ще не зачесалася, – сказала вона, сміючись. – Що там у Вас?
– Лист…
– До мене?
Я кивнув.
– А! Ви хочете розірвати зі мною, – глузливо вигукнула вона.
– Чи ж Ви вчора не заявили, що я не можу бути Вашим чоловіком?
– Я Вам це повторюю, – сказала вона.
– Що ж… – я дрижав усім тілом, голос зрадив мені, і я простягнув їй листа.
– Залишіть його собі! – сказала вона мені, холодно дивлячись на мене. – Ви забуваєте, що мова більше не йде про те, чи Ви задовольняєте мене як чоловік. А як нараба, то Ви під кожним оглядом підходите цілком пристойно.
– Милостива пані! – вигукнув я обурено.
– Так, саме так Ви маєте називати мене в майбутньому, – відповіла Ванда, підіймаючи з невимовною зневагою голову _ залагодьте за двадцять чотири години свої справи. Післязавтра я від'їжджаю до Італії і Ви супроводжуватимете мене як мій слуга.
– Вандо!
– Я забороняю Вам будь-яке панібратство, – промовила вона, різко карбуючи кожне слово, – а також забороняю заходити до мене без мого виклику чи дзвінка, і починати розмову зі мною, якщо я до Вас не звернуся. Відтепер Ви вже називаєтеся не Северин, аҐреґор.
Мене аж трясло від гніву, але – я не можу, на жаль, це заперечити – також від насолоди і від млосного збудження.
– Але ж Ви знаєте мої обставини, милостива пані, – почав я збентежено, – я ж залежу від свого батька і сумніваюся, що таку велику суму, яку мені треба для цієї подорожі, він мені…
– Це означає, що ти взагалі не маєш грошей, Ґреґоре, – задоволено зауважила Ванда, – це й добре, тоді ти повністю залежний від мене і ти направду мій раб.
– Ви не подумали про те, – спробував заперечити я, – що для мене, як для людини чести, неможливо…
– Я добре подумала, – заперечила вона майже наказовим тоном, – що Ви як людина чести передовсім маєте дотримати своєї присяги, свого слова йти за мною, як раб, куди б я не наказала, і коритися мені у всьому, щоб я не наказала. А тепер іди, Ґреґоре!
Я повернувся до дверей.
– Ще ні, ти ще можеш поцілувати мені руку, – і вона простягнула мені руку для поцілунку з якоюсь гордовитою недбалістю, а я – дилетант, осел, мерзенний раб – рвучко і ніжно торкнувся її своїми вустами, сухими від запалу та збудження.
Ще один милостивий кивок головою і мене відпустили.
* * *
Увечері я довго світив світло і палив вогонь у великій зеленій печі, бо мені треба було ще дещо владнати з листами та паперами, а осінь, як це у нас звичайно буває, раптом прийшла на повну силу.Несподівано Ванда руків'ям батога постукала у моє вікно.
Я відчинив і побачив, що вона стоїть назовні у своїй обшитій горностаєм блюзці і високій козацькій шапочці з горностая на зразок тієї, що любила носити Катерина II.
– Ти готовий, Ґреґоре? – запитала вона похмуро.
– Ще ні, господине, – відповів я.
– Це слово мені подобається, – сказала вона, – ти завжди можеш називати мене господинею, чуєш? Завтра зранку о дев'ятій ми від'їжджаємо. До повітового містечка ти мій супутник, мій друг, але від тієї хвилини, коли ми сядемо у вагон, ти мій раб, мій слуга. А тепер зачини вікно і відчини двері.
Після того, як я це зробив, Ванла зайшла досередини і запитала, насмішкувато насупивши брови: "Ну, як я тобі подобаюся?"
– Ти…
– Хто це тобі дозволив? – вона вдарила мене батогом.
– Ви незвичайно прекрасні, господине.
Ванда засміялася і всілася на моє крісло. "Стань отут на коліна – отут, біля мого крісла".
Я скорився.
– Поцілуй мені руку.
Я вхопив її маленьку холодну руку і поцілував.
– І вуста…
Охоплений пристрастю, я обняв прекрасну жорстоку жінку і вкрив її обличчя, вуста і груди палкими поцілунками, і вона аж до півночі відповідала мені на них так само запально із заплющеними, як уві сні, повіками.
* * *
Рівно о дев'ятій годині, як вона й наказала, все було готове до від'їзду, і ми покинули у зручній бричці маленький карпатський курорт, де зав'язалася найцікавіша драма мого життя, про розв'язку якої тоді либонь чи хтось мав поняття.Наразі все йшло добре. Я сидів поруч із Вандою, і вона, як із добрим приятелем, так премило і так дотепно розмовляла зі мною про Італію, про новий роман Піземського і про музику Ваґнера. В дорозі вона була вбрана, немов якась амазонка, в одяг з чорного сукна і в коротку блюзку з тієї ж тканини, обшиту темним хутром. Вони щільно облягали її стрункі форми й чудово підкреслювали їх. Зверху вона мала темну подорожню хутряну шубу. Її волосся, зав'язане в античний вузол, було зібране під маленькою темною шапочкою, з якої спадала пов'язана довкола неї чорна вуаль. Ванда була в дуже доброму гуморі, вкладала мені в рот цукерки, зачісувала мене, розв'язувала мою краватку і зв'язувала її у маленький чарівний вузол, покривала своїм хутром мої коліна, щоби потім потайки потиснути мої пальці, і коли наш єврей-кучер почав куняти, вона навіть поцілувала мене. Її вуста мали отой свіжий, морозний запах молодої троянди, яка восени самотньо розквітає серед облетілих кушів і жовтого листя, й суцвіття якої перший іній накрив маленькими крижаними діамантами.
* * *
Ось і повітове містечко. Ми висідаємо перед двірцем. Ванда, чарівно усміхаючись, скинула мені на руки своє хутро і пішла залагодити справу з квитками.Повернувшись, вона цілком змінилася.
– Ось твій квиток, Ґрегоре, – сказала вона таким тоном, яким зверхні дами розмовляють зі своїми лакеями.
– Квиток третього класу, – відповів я з комічним жахом.
– Звичайно, – вела вона далі, – але тепер уважай, ти сядеш лише тоді, коли я буду в купе і ти мені більше не будеш потрібний. На кожній станції ти мусиш квапитися до мого вагону і питати, чи не буде якихось наказів. Пам'ятай про це. А тепер подай мені шубу.
Я покірливо, ніби раб, допоміг їй вбрати шубу і пішов за нею, коли вона шукала порожнє купе першого класу. Спираючись на моє плече, Ванда увійшла до купе, сіла і наказала мені закутати її ноги у ведмежу шкуру і підкласти грілку.
Потім вона кивнула мені й відпустила. Я повільно пішов до вагона третього класу, в якому тютюновий чад висів, як туман у чистилищі Ахерона. Я мав ще вільний час, щоб подумати про загадки людського буття і передовсім про найбільшу із цих загадок – жінку.
* * *
Як тільки потяг стає, я вискакую, біжу до її вагона і чекаю із здійнятою шапкою на її розпорядження. Раз вона хоче кави, раз склянку води, ще раз легку вечерю, а потім мидницю з теплою водою, щоби помити руки – і так увесь час. Двом кавалерам, які підсіли в її купе, вона дозволяє залицятися. Я вмираю від ревнощів і мушу стрімголов бігти, щоби швидко принести їй замовлене і не спізнитися на потяг. Ось так і ніч надходить. Я не можу проковтнути й шматка, не можу заснути, і разом із польськими селянами, євреями-гендлярами і простими вояками вдихаю просмерджене цибулею повітря. А вона лежить, коли я заходжу до її купе, у своєму приємному хутрі, простягуючись на подушках, вкрита ведмежою шкурою, – східна деспотиця. А панове сидять біля стіни, як індійські божки, і навіть не наважуються дихнути.У Відні вона зупинилася на один день, щоби зробити закупи, і насамперед, щоби придбати кілька блискучих туалетів; вона продовжує мене трактувати, як свого слугу. Я йду за нею, віддалившись із поваги кроків на десять, а вона передає мені пакунок, навіть не даруючи мені жодного дружнього погляду, і зрештою навантажує мене, як осла, так, що я ледве дихаю.
Перед від'їздом вона відбирає всі мої убрання, щоб подарувати їх кельнерові готелю, і наказує мені одягнути її ліврею, костюм з її фарбами – світло-блакитний із червоною вилогою та чотирикутну червону шапку, прикрашену павичевими пір'їнами. Це мені пасує зовсім непогано.
На срібних ґудзиках – її герб. У мене таке відчуття, ніби мене продали, або ніби я відписав свою душу дияволові.
* * *
Мій прекрасний диявол везе мене з Відня до Флоренції, і товариство мені тепер складають не мазури у своєму полотняному одязі і не євреї із густо змащеним смальцем волоссям, а кучеряві contadini[47], блискучий сержант першого італійського корпусу гренадирів та бідний німецький художник. Тютюновий дим більше не пахне цибулею, а салямі та сиром.Знову ніч. Я лежу на дерев'яному ложі як на тортурах, руки й ноги мої, мов переломані. Утім, ця історія все-таки поетична, довкола виблискують зірки, у сержанта обличчя, як в Аполлона Бельведерського, а німець-художник співає чудову німецьку пісню:
Тепер всі тіні темніють
І прокидаються зірки.
Що ж то за подих гарячої пристрасти
Переливається уночі!
Через море мрій
Прямує без спокою.
Прямує душа моя
Назустріч твоїй душі.
І я думаю про прекрасну жінку, яка по-королівському спокійно спить у своєму м'якому хутрі.