Не раз обговорював цю проблему з Делоне та Одейром; вони не знали навіть, що мені порадити, — на їхню думку, книжка була чудова, та й читачам подобалася. Мені здалося, вони були проти зайвої літературщини, відступів, майже не пов'язаних з музикою Джонні, принаймні з нашими уявленнями про неї… Зрештою, я вирішив покластися на думку фахівців (та й на мою власну, було б безглуздо заперечувати це тепер, коли все уже позаду) і не вносити ніяких виправлень у друге видання книжки. Ретельно перечитавши американські музичні журнали (чотири статті про Джонні, повідомлення про нову спробу заподіяти собі смерть — цього разу настоєм йоду — промивання шлунка, три тижні в лікарні, потім — ніби нічого й не сталося, — концерт у Балтіморі), я заспокоївся, хоча мені й було прикро, що Джонні й далі витинає свої божевільні штуки. Але він не сказав жодного поганого слова про книжку. Ось, приміром, його інтерв'ю Тедді Роджерсу з чікагського "Стомпінг ераунд": "Ти читав, що написав про тебе в Парижі Бруно В.?" — "Аякже. Дуже добре написав". — "Що ти можеш ще сказати про цю книжку?" — "Нічого. Тільки те, що вона дуже гарна. Бруно — чудовий хлопець". Лишалося з'ясувати, чи Джонні не намолов чого-небудь під чаркою або накурившись маріхуани, але до мене не дійшло жодної чутки, щоб він десь висловився проти мене. Отже, я вирішив нічого не міняти в наступному виданні, лишити Джонні таким, яким він і був насправді: бідолахою з пересічним інтелектом, наділеним — як і багато інших музикантів, шахістів, поетів — могутнім творчим даром, але позбавленим найменшого відчуття того, наскільки величні його творіння, — він міг пишатися ними хіба що як боксер своєю силою. Усе схиляло мене до думки залишити портрет Джонні без змін. Краще не ускладнювати справу. Публіка полюбляє джаз, а не музичний чи психологічний аналіз, шукає емоцій нетривалих, але гострих, негайного задоволення, вона хоче бачити руки, що відбивають ритм, блаженні усмішки на обличчях, чути музику, яка пронизує тіло, розпалює кров, роздимає груди, — і квит, ніяких розумувань.
Спершу надійшли телеграми (мені й Делоне, а пополудні вони вже з'явилися в газетах з ідіотськими коментарями)… Потім, через три тижні, я отримав листа від Бебі Леннокс, яка про мене не забула: "У Бельвю його лікували чудово, і я поїхала до нього, коли він виписався. Мешкали ми в Майка Руссоло, який тепер гастролює по Норвегії, Джонні почував себе добре і, хоча не хотів виступати, погодився на грамзапис із хлопцями Клубу-28. Тобі можу звіритися, що він був дуже слабий (після нашої паризької пригоди я добре зрозумів, на що натякає Бебі) і не раз уночі турбував мене своїми зітханнями та стогоном. Мене втішає тільки те, — мило додавала Бебі, — що помер він у хвилину радості, навіть не помітивши цього. Дивився телевізор і раптом упав на підлогу. Мені сказали, що все сталося миттю". З цього можна було зрозуміти, що Бебі з ним не було, — так, власне, й трапилось. Пізніше ми довідалися, що Джонні жив у Тіки, що останні п'ять днів був із нею, чимось заклопотаний і пригнічений, усе твердив, що хоче кинути джаз, оселитися в Мексіці і працювати в полі (усі вони в якусь мить свого життя починають таке торочити, аж набридає) і що Тіка опікувалася ним і робила все, аби якось його заспокоїти і навернути його думки на майбутнє (так потім оповідала Тіка — ніби вона або Джонні мали хоч найменше уявлення про це "майбутнє"). Посеред телевізійної передачі, яка дуже йому подобалась, Джонні несподівано закашлявся, зігнувся в три погибелі і таке інше. Я аж ніяк не впевнений, що то була несподівана смерть, як засвідчила Тіка в поліції (намагаючись виплутатися зі справжньої халепи, в яку потрапила через смерть Джонні, знайдену в неї маріхуану, ще якісь давніші неприємності та наслідки розтину. Неважко уявити собі, що знайшов лікар у печінці та легенях Джонні). "Коли б ти знав, як мене вразила його смерть, хоча я могла б розповісти тобі й дещо інше, — мило провадила Бебі. — Коли-небудь, як матиму настрій, я тобі про це напишу, а може, навіть розповім. Роджерс, здається, хоче підписати зі мною контракт на гастролі в Парижі й Берліні, і тоді ти дізнаєшся про все, що мусить знати найкращий друг Джонні". Далі йшла ціла сторінка, на якій Бебі перемила всі кісточки Тіки, і коли вірити їй, то саме маркіза була винною не лише в смерті Джонні, а й у нападі японців на Пірл-Харбор та епідемії чорної віспи. Бідолашна Бебі закінчувала так: "Щоб не забути, хочу тобі написати, що якось у Бельвю він довго говорив про тебе, думки його плутались, і він вважав, що ти в Нью-Йорку, але не хочеш побачитися з ним, безперестану торочив про поля, на яких було чогось дуже багато, а потім кликав тебе, і навіть лаяв, бідолаха. Сам знаєш, як він марить у гарячці. Тіка казала Бобові Карею, що останніми його словами були: "О, зробіть мені маску", чи щось подібне, але розумієш, у такі хвилини…" Ще б я розумів! "Він став брезклий, — скінчила Бебі свій лист, — і ходив відсапуючись". Така делікатна особа, як Бебі Леннокс, звичайно ж, не могла про це не згадати.
Ці події збіглися з виходом другого видання моєї книжки; на щастя, я встиг поставити у верстку поспіхом написаний некролог і фотографії похорону, на якому було багато славетних джазистів. У такій формі, — якщо можна так висловитися, — біографія Джонні набрала цілком завершеного вигляду. Може, й негарно так говорити, але ж я маю на увазі лише суто естетичну структуру книжки.
Уже ходять чутки про новий переклад, здається, шведською чи то норвезькою мовою. Моя дружина в захваті від такої новини.