Третій долетів. Ось лист. Від принца. Він пише, що дістав звістку про поразку добровольців. Принц пише, що не може далі залишатися в Сассенгеймі, бо не хоче вдруге ризикувати долею своєї армії. Він пише, що в нас тільки єдиний вихід: з божої помоги укласти з ворогом мир, по змозі вигідніший.
Останні слова він вимовляє зітхаючи.
Кенау дивиться на нього. Відколи тези зазнали останньої поразки, Ріпперду наче підмінили. Його твердість і наполегливість зламано. Голос його звучить не так, як досі. Немовби в ньому зламалася якась пружина. Наче той годинник на дзвіниці, пошкоджений пострілом, Ріпперда спинився. Життя в Гарлемі спинилося.-. Спинилося? — думає Кенау і обводить очима чоловіків, які мовчки непорушно сидять навкруг стола магістрату й не можуть придумати нічого іншого, як тужливо витріщатися й зітхати… Життя в Гарлемі спинилося? Кенау схоплюється. Якусь хвилину вона бореться з чорною полудою, що застилає очі; в голові паморочиться від слабості. Але потім вона кидає нестямний погляд на воєначальників, відчуває, як різко й бурхливо проступає на її обличчі палка лють та озлоблений захват. Чоловіки зачудовано й збентежено дивляться на неї.
— Що думає принц? — спалахує Кенау. — Що знає про нас принц Оранський? Хіба не власними руками ми споруджували тут укріплення проти ворога? Хіба не заприсягнися ми жити або вмерти з цим містом? Хіба не за Гарлем і його права наклали головою наші сини й чоловіки? Та хіба ж є інше місце на землі, де ми хотіли б бути похованими поряд з ними? Наше життя — оце місто. І якщо ми не можемо жити, ми повинні шукати смерті. Ми не здамо цього міста!..
Ріпперда підходить до Кенау, бере її за руку, щоб заспокоїти. Вона відштовхує його з силою, яка дивує її саму. Кенау переводить погляд з одного офіцера на другого, з Бредероде на Дойвенворде і з нього знову на Ріпперду, котрий саме намагається заспокоїти її. Та його слів Кенау не чує. Зараз не може бути іншої мови — тільки про небезпеку, що загрожує місту. Немає нічого іншого на світі, крім Гарлема! Тут свистіли кулі, тут будували, укріплювали, тут умирали чоловіки, жінки з дітьми на руках… І на краю довгого ряду мертвих — ноші з юним фенрихом. Знову щось чорне застилає очі Кенау, але крізь морок пробивається полум'я вогню.
— Нехай принц іде своїм шляхом! — вигукує вона.— Ми підемо своїм! Ми підемо шляхом Гарлема, шляхом свободи… Громадяни, воїни, місто не може підкоритися іспанцям! Не може! Не може!.. До кінця, громадяни-воїни, до кінця!..
Майже всі чоловіки навколо неї встали, безпорадні й розгублені. Кенау чує свій різкий голос, що відлунює під хрестовим склепінням. Це голос зневіреної мужності. Вона бачить це круг себе на зляканих обличчях, що здаються ще більш блідими й виснаженими під запущеними бородами, шрамами, близнами й пухирямиЯк пояснити їм, що є лиш одна можливість? Як утовкмачити їм у голови, що переговори гірше смерті? Дрож слабості й безсилля проймає її. Коли Кенау хоче піднести руки, вони тремтять. І раптом вона схлипує, невтримно й розлючено, намагається взяти себе в руки, щось сказати, але сліпа, виснажлива спазма плачу дужча за неї. І капітан Кенау опускається на свій стілець і, схиливши на руки голову в удовиному чепчикові, плаче, немовби вся її душа повинна розчинитися в сльозах після всіх страждань і страхів, що їх вона зазнала. І воєначальники і бургомістри стоять непорушно й дивляться; розгубленість і зніяковіння написано на їхніх витягнутих обличчях. Хтось підносить руку й чухає за вухом, другий кашляє, третій човгає запорошеним чоботом по підлозі…
Глибоко зітхнувши, Ріпперда випростується, нібито хоче скинути з себе слабість і легкодухість. Його очі гостро блищать. Він так пронизливо дивиться на громаду, що всі мимоволі сідають. Ріпперда стискує губи, потім каже:
— Оборонці міста, ми маємо науку, науку від жінки, яка показала, що багато в чому вона здатна на більше, ніж ми, чоловіки. Я вважаю, що Кенау, дочка Сімона, має рацію. Це місто не буде здано. Радніше ми…
Штейнбах підводиться..
— Ми? Ми? Та дозволю собі запитати, від чийого імені ви говорите?
Ріпперда сухо перебиває його:
— Я говорю від імені громадян Гарлема, — вимовляє він. — Вони призначили мене своїм головнокомандувачем, і я з усією відповідальністю прийняв цей пост. Хочу звернути увагу громади ще на одне. Якщо нас жде неминуча поразка, я хочу, разом з Кенау, зазнати поразки з честю. З власної волі я не віддам міста іспанцям! Пропоную: сьогодні увечері ми вишикуємося в колону — ополченці попереду, фланги прикривають іноземні полки, жінки, літні люди й діти в ар'єргарді. Ми спробуємо прокласти собі шлях через табір іспанців. Ми повинні пробитися до дюн. Ми мусимо врятувати населення Гарлема. Ми спробуємо з'єднатися з військом принца. Ми житимемо в інших містах і селищах Голландії, аж поки матимемо змогу повернутися до Гарлема. Ми візьмемо Гарлем із собою за вали цього міста… Скажіть, що ви думаєте, і ми сповістимо про це городян, щоб вони сказали остаточне слово.
Ланселот ван Бредероде встає й підходить до Ріпперди.
— Слово справжнього солдата! — вигукує він. — Я за, Ріппердо!
Герріт Стойвер і ван Вітенберг кажуть те саме.
— Я за! Я за! Ми готові виступити.
Офіцери вагаються й поглядають один на одного. Потім, човгаючи ногами, підводяться.
— Хай вирішують городяни…
Підтримуючи однією рукою Кенау, Ріпперда обережно, мов брат, веде її до приміщення варти. Там віддає честь Пітер Хасселар.
— Відведи її додому, — наказує Ріпперда, — і хай вона трохи поспить. Їй ще потрібні будуть сили — увечері.
XXII
Ще зовсім недавно Кенау охороняла сон Пітера Хасселара. Зараз він запнув навколо неї положки і тихо походжає по кімнаті. Килим приглушує кроки, та Кенау все одно не почула б, бо й справді страшенно знесилена. Цілісінький ранок вона стояла із загоном на Воронячому гнізді, відбиваючи одну за одною атаки іспанців.
Пітер Хасселар хитає головою, Кенау спить. На вулиці, під яскравим, неприродно різким світлом переходять од дверей до дверей люди. Вони питають, чи хочуть городяни вести переговори з доном Фредеріком, а чи готові зважитися на бій, що може означати для сміливців життя, але також і смерть. Ні Кенау, ні Пітер Хасселар не знають, що в Гарлемі назрівають уже інші події.
З іспанського табору примчав вершник з білим прапором од імені графа фон Оверстейна, одного з офіцерів Альби. На довгому списі він передає солдатам, які стоять на мурі, листа. Його адресовано полковникові Штейнбаху.
Допіру Штейнбах прочитав у німецьких касарнях того листа, як там почалося замішання. Дон Фредерік пропонує німецьким піхотинцям та їхнім командирам вільний відхід, а місту обіцяє помилування, якщо воно зразу капітулює.
Унтер-офіцери і ротмістри Штейнбаха оточують його, напосідаючи та похмуро блискаючи очима. Ясно: їх тішить обіцяна милість. Уже за кілька хвилин про це знають німецькі солдати. Наче дрож проймає їхні лави, голови підносяться вгору, і починається схвильований шепіт, а невдовзі хтось говорить уже на повен голос. Минає якийсь час, і німецькі найманці зчиняють галас; почувши його, на вулиці зупиняються стомлені й уже байдужі, майже до всього перехожі: знову заколот?
Якоб Штейнбах кусає вуса й хитає головою. В руках він крутить пряжку меча, підходить до вікна, прислухається до гомону своїх солдатів, з якого вирізняються окремі хриплі й різкі голоси, і тупає ногою. Покликавши ад'ютанта, він іде до Ріпперди.
Дорогою він здибує Розоні, командира валлонців. Зупинивши його, він дає йому прочитати листа. І саме тоді, коли Штейнбах сидів у Ріпперди, в касарнях валлонців знявся шарварок.
Розоні говорив із своїми людьми коротко, владно. Він і надалі буде вірний своїй обіцянці: разом з городянами пробитися крізь лави ворога. Він нагадує про Зютфен і Нарден. Він висміює милосердя іспанців. Але його воїни іншої думки про все це. Один літній канонір скочив на лавку й підніс над головою висохлі кулаки.
— Відступ! Відступ! — вигукує він.
Солдати оточують його і ревом схвалюють слова старого. Грубі хрипкі голоси долинають у кімнату Розоні. Він розчиняє двері й стає перед людьми, які не хочуть вмирати з голоду. Його маленьке французьке личко наливається кров'ю, тоненькі кінчики вусів тремтять.
— Відступ? — глузливо питає він. — Відступ для черви, яка нас зжере, та ще й жирний відступ. Ми обіцяли воювати!
Канонір не зійшов з лавки. Його обличчя — вкрита білою щетиною суха шкіра й жили — напружується, і він верещить:
— Ми нічого не обіцяли! Ми втратили щонайменше триста чоловік! Ми хочемо волі й життя! Ми могли б найнятися до іспанців і не сиділи б, як оце, в пастці! Відступ! Відступ!
— Відступ! Відступ! — кричать солдати. Гомін наростає, стає погрозливим, злітає під стелю, відкочується від ліжок і мушкетів, долітає до Розоні, який, уже втрачаючи самовладання, намагається щось сказати, хоча його ніхто не слухає.
Чути, як хтось б'є кулаками в двері: посланець од Ріпперди. Розоні кличуть до ратуші, Там знову сидять командири. Ріпперда ходить перед ними, немовби благаючи про щось. Вони уникають його поглядів і дивляться на стелю або на підлогу. Підполковник стискує кулаки й зупиняється:
— Скажіть же що-небудь! Скажіть же що-небудь!
Штейнбах, який не сідав, обертається до Ріпперди і, мов той пророк, простягає коротку, важку прострелену руку.
— Я воював, Ріппердо, коли було доцільно воювати. Мої люди більше не хочуть. Наймані солдати не хочуть більше. Балфуре, що роблять британці й шотландці? Що роблять валлонці, Розоні? Що кажуть старі тези, Церардсе? Вести переговори! Вести переговори! План пані Кенау був добрий і сміливий, але з роз'єднаним гарнізоном ми не можемо зважитися на виступ…
— Вести переговори, — кидає Балфур. Розоні мовчить. Він не хоче починати переговорів. Але він думає про своїх людей. З такими, зневіреними в усьому, не можна йти на переважаючого ворога. Тепер не допоможуть ніякі накази, ніякі обіцяння грошей і здобичі. Люди більше не вірять в удачу. Вони хочуть лише одного: спокою і, нарешті, наїстися. Коли Штейнбах дивиться на нього, він мовчить.
— Я хотів би послухати пані Кенау, — говорить він після довгої паузи.
Ріпперда знизує плечима.
— Пані Кенау спить, — каже він сухо. — Але я добре знаю, що саме вона сказала б.