Я вибрав зручну хвилину і пішов у флігель.
У вітальні княгиня зустріла мене своїм звичайним неохайно-недбалим вітанням.
— Що це, батечку, ваші так рано заметушилися? — промовила вона, забиваючи тютюн в обидві ніздрі. Я подивився на неї, і мені одлягло від серця. Слово "вексель", сказане Пилипом, мучило мене. Вона ні про що й гадки не мала... принаймні так мені тоді здалося. Зінаїда вийшла з сусідньої кімнати, в чорній сукні, бліда, з розкрученим волоссям; вона мовчки взяла мене за руку і повела за собою.
— Я почула ваш голос,— почала вона,— й одразу вийшла. І вам так легко було нас покинути, недобрий хлопчику?
— Я прийшов попрощатися з вами, княжно,— відповів я,— мабуть, назавжди. Ви, може, чули — ми від'їжджаємо.
Зінаїда пильно глянула на мене.
— Так, я чула. Спасибі, що прийшли. Я вже думала, що не побачу вас. Не споминайте мене лихом. Я іноді мучила вас, але я все-таки не така, якою ви мене уявляєте.
Вона відвернулась і прислонилась до вікна.
— Далебі, я не така. Я знаю, ви про мене поганої думки.
— Я?
— Так, ви... ви.
— Я? — повторив я гірко, і серце моє затремтіло, як колись під впливом непереможного, невимовного зачарування.— Я? Вірте мені, Зінаїдо Олександрівно, що б ви не зробили, як би ви не мучили мене — я кохатиму й обожнюватиму вас до кінця днів моїх.
Вона рвучко обернулася до мене і, широко розкривши руки, обняла мою голову і міцно та гаряче поцілувала мене. Бозна-кого шукав цей довгий, прощальний поцілунок, але я жадібно випив насолоду від нього. Я знав, що він уже ніколи не повториться.
— Прощайте, прощайте,— повторював я...
Вона вирвалась і пішла. І я пішов. Мені несила передати почуття, з яким я пішов. Я не хотів би, щоб воно колись повторилось; але я вважав би себе нещасним, коли б я ніколи його не зазнав.
Ми переїхали до міста. Не скоро я позбувся минулого, не скоро взявся до роботи. Рана моя поволі загоювалась; але власне проти батька у мене не було лихого почуття. Навпаки,— він наче виріс в моїх очах... Нехай психологи пояснюють цю суперечність як самі знають. Одного разу йшов я бульваром і, на несказанну радість, здибався з Лушиним. Я його любив за його щиру й нелицемірну вдачу, до того ж він був для мене дорогим через ті спогади, які збуджував у мене. Я кинувся до нього.
— А! — промовив він і насупив брови.— Це ви, юначе! Дайте я на вас погляну. Ви все ще жовті, а проте в очах немає колишньої погані. По-людськи дивитесь, а не як кімнатний песик. Це добре. Ну що ж ви? працюєте?
Я зітхнув. Обманювати мені не хотілося, а правду сказати я соромився.
— Ну, нічого,— казав далі Лушин,— не бійтесь. Головне — жити нормально і не піддаватись захопленням. А то яке з того пуття? Куди б хвиля не занесла — все одно зле; хай людина хоч на камені стоїть, та на своїх ногах. Я от кашляю... А Бєловзоров — чували?
— Що таке? Ні.
— Без вісті пропав; кажуть, на Кавказ поїхав. Наука вам, юначе. А все через те, що не вміють вчасно розстатись, розірвати тенета. От ви, здається, вискочили щасливо. Глядіть же! не попадіться знову. Прощайте.
"Не попадуся...— думав я,— не побачу її більше"; але мені судилося ще раз побачити Зінаїду.
XXI
Батько мій щодня виїздив верхи; у нього був чудовий рудувато-чалий англійський кінь з довгою тонкою шиєю і довгими ногами, невтомний і злий. Його звали Електрик. Крім батька, на ньому ніхто їздити не міг. Одного разу він прийшов до мене в доброму гуморі, чого з ним давно не бувало; він лагодився виїхати і вже надів шпори. Я почав просити його взяти мене з собою.
— Давай краще грати в чехарду,— відповів мені батько,— а то ти своїм клепером за мною не поспієш.
— Поспію; я теж шпори надіну.
— Ну, гаразд.
Ми вирушили. У мене був вороненький, кошлатий коник, міцний на ноги і досить баский; правда, йому доводилося щодуху скакати, коли Електрик ішов повною риссю, але я все-таки не відставав. Я не бачив другого такого вершника, як мій батько: він сидів так гарно і недбалоспритно, що, здавалось, і кінь під ним це почував і хизувався ним. Ми проїхали по всіх бульварах, побували на Дівочому полі, перестрибнули через кілька парканів (спочатку я боявся стрибати, але батько зневажав несміливих людей,— і я перестав боятись), переїхали двічі через Москву-ріку, і я вже думав, що ми вертаємось додому, тим більше, що сам батько помітив, що мій клепер втомився, коли це раптом він звернув од мене в бік від Кримського броду і поскакав понад берегом. Я пустився за ним. Порівнявшись з високою купою складених там старих колод, він спритно зіскочив з Електрика, звелів мені злізти і, віддавши поводи свого коня, сказав, щоб я почекав його тут, біля колод, а сам звернув у провулок і зник. Я став походжати туди й сюди понад берегом, ведучи за собою коней і сварячись з Електриком, який на ходу раз у раз смикав головою, струшувався, форкав, іржав; а коли я зупинявся, бив то одним, то другим копитом землю, вищав, кусаючи в шию мого клепера, словом, поводився як розбещений pur sang[4]. Батько не повертався. Від річки тягло неприємною вогкістю; дрібний дощик непомітно набіг і вкрив малесенькими темними плямами незграбні сірі колоди, біля яких я тинявся і які мені остогидли. Мене брала нудьга, а батька все не було. Якийсь будочник з чухонців, теж весь сірий, з величезним старим, схожим на горщок, ківером на голові і з алебардою (і чого, здавалося, бути будочникові на березі Москвиріки!), підійшов до мене і, звернувши на мене своє старече, зморщене обличчя, сказав:
— Що ви тут робите з кіньми, паничу? Дайте лишень, я подержу.
Я не відповів йому; він попросив у мене тютюну. Щоб відчепитися од нього (до того ж терпець мені уривався), я зробив кілька кроків у той бік, куди пішов батько; потім пройшов провулочок до кінця, повернув за ріг і зупинився. На вулиці, кроків за сорок від мене, перед розчиненим вікном дерев'яного будиночка, спиною до мене, стояв мій батько; він спирався грудьми на підвіконня, а в будиночку, до половини схована фіранкою, сиділа жінка в темній сукні і розмовляла з батьком; ця жінка була Зінаїда.
Я остовпів. Цього я, мушу признатися, ніяк не чекав. Першим рухом моїм було — втекти. "Батько оглянеться,— подумав я,— і я пропав..." Але дивне почуття, почуття, сильніш за цікавість, сильніш навіть за ревнощі, сильніш за страх, спинило мене. Я почав дивитись, я силкувався щось почути. Здавалося, батько наполягав на чомусь. Зінаїда не погоджувалась. Як тепер бачу я її обличчя — засмучене, серйозне, вродливе і з невимовним виразом відданості, суму, кохання і якогось відчаю — іншого слова я не доберу. Вона щось коротко відповідала, не зводила очей і тільки усміхалася — покірливо і вперто. Однієї цієї усмішки було досить, щоб я пізнав мою колишню Зінаїду. Батько знизав плечима і поправив капелюх на голові — що у нього було ознакою нетерпіння... Потім почулися слова: "Vous devez vous séparer de cette..."[5] Зінаїда випросталась і простягла руку... Раптом у мене перед очима сталося щось неймовірне: батько зненацька підняв хлист, яким струшував порох з поли свого сюртука,— і пролунав різкий удар по цій оголеній до ліктя руці. Я ледве стримався, щоб не скрикнути, а Зінаїда здригнулася, мовчки глянула на мого батька і, повільно піднісши свою руку до губів, поцілувала червоний рубець на ній. Батько шпурнув хлист убік і, рвучко збігши по східцях ганочка, кинувся в дім... Зінаїда обернулась — і, простягнувши руки, закинувши голову, теж відійшла од вікна...
Завмираючи від переляку, з якимсь жахом нерозуміння в серці, кинувся я назад і, пробігши провулок, трохи не впустивши Електрика, повернувся на берег ріки. Я не міг нічого збагнути. Я знав, що на мого холодного і стриманого батька іноді находило шаленство,— і все-таки я ніяк не міг зрозуміти, що це я бачив... Але я одразу відчув, що скільки б я не жив, ніколи не забути мені цього руху, погляду, усмішки Зінаїди, що її образ, цей новий образ, який несподівано постав передо мною, назавжди лишився в моїй пам'яті. Я дивився безтямно на річку і не помічав, що у мене лилися сльози. "Її б'ють,— думав я,— б'ють... б'ють..."
— Ну що ж ти — давай мені коня! — почувся за мною батьків голос.
Я машинально дав йому поводи. Він скочив на Електрика... змерзлий кінь звівся дибки і стрибнув вперед на півтора сажня... але скоро батько приборкав його; він встромив йому в боки шпори і вдарив кулаком по шиї... "Ех! хлиста немає",— пробурмотів він.
— Куди ж ти подів його? — спитав я батька трохи згодом.
Батько не відповів і поскакав уперед. Я наздогнав його. Мені конче хотілося бачити його обличчя.
— Ти нудьгував без мене? — промовив він крізь зуби.
— Трошки. Де ж ти загубив свого хлиста? — спитав я його знову.
Батько швидко глянув на мене.
— Я його не загубив,— промовив він,— я його кинув.
Він замислився й похилив голову... І отут я вперше і чи не востаннє побачив, скільки ніжності й жалю могли виразити його суворі риси.
Він знову поскакав, і вже я не міг його наздогнати; я приїхав додому через чверть години після нього.
"Оце кохання,— знову казав я собі, сидячи вночі перед своїм письмовим столом, на якому вже почали з'являтися зошити і книжки,— оце пристрасть!... Як, здається, не обуритись, як стерпіти удар від будь-якої!.. від найлюбішої руки! Та, мабуть, можна, коли кохаєш... А я... Я ще думав..."
Останній місяць мене дуже зістарив — і моє кохання, з усіма його хвилюваннями і стражданнями, здалося мені самому чимсь таким маленьким, і дитячим, і мізерним перед тим іншим, незнаним чимсь, про що я ледве міг догадуватись і що мене лякало, як незнайоме, красиве, але грізне обличчя, що його даремно силкуєшся роздивитись у напівтемряві...
Дивний і страшний сон мені приснився тієї-таки ночі. Мені привиділося, що я входжу в низьку, темну кімнату... Батько стоїть з хлистом у руці і тупотить ногами; в кутку притулилася Зінаїда — і не на руці, а на лобі в неї червона смуга... А за ними обома підводиться весь скривавлений Бєловзоров, розтуляє бліді уста і гнівно погрожує батькові.
Через два місяці я вступив до університету, а через півроку батько мій помер (від удару) в Петербурзі, куди тільки переселився з моєю матір'ю і зо мною. За кілька днів до своєї смерті він дістав листа з Москви, який дуже його схвилював...