Я перестав думати і про дівчат-катехізниць, і про молочарку; дарма що вже не сподівався віднайти на вулиці те, по що туди йшов: пестощі, які мені прирікала в театрі усмішка, силует, ясні очі під ясним волоссям, — все це існувало для мене лише здалеку. Тепер я не зумів би навіть сказати, яка з себе дукиня Ґермантська і по чому я її впізнавав, бо її вид, так само як і її подоба, щодня мінялися, як мінялися сукня та капелюш.
Чому, бувало, угледівши бузковий капелюшок, а під ним гладеньке, любе личко, чари якого були симетрично розміщені довкола пари блакитних очей, личко, на якому лінія носа наче сходила нанівець, я з радісним хвилюванням угадував, що не вернуся додому, не зустрівшися з дукинею Ґермантською? Чому я відчував той самий неспокій, вдавав ту саму байдужість, відводив очі з тим самим неуважним виглядом, що й напередодні, коли на перехресті різьбився профіль у темно-синьому точку, ніс, гострий, як пташиний дзьоб, що виростав із червоної щоки, перетятої пронизливим оком, наче єгипетське божество? Одного разу я навіть побачив не жінку з пташиним дзьобом, а ніби самого птаха: сукня, ба навіть точок дукині Ґермантської були хутряні, ніде не визирало жодного клаптика матерії, отож здавалося, ніби тіло у неї вкрите хутром, як у того шуліки, чиє пишне, гладеньке, полове і м'яке оперення нагадує шерсть. Посеред цього природного оперення маленька голівка закандзюблювала свій пташиний дзьоб, а булькаті очі були гострі й блакитні.
Якось я кілька годин поспіль перемірював вулицю, а дукиня Ґермантська ніяк не з'являлася, аж це з молочарні, втуленій між двома палацами в цій аристократичній і людовій дільниці, виринуло розпливчасте незнайоме обличчя чепурної жінки, купувель-ниці сирків, і перш ніж я встиг її розгледіти, у мене вдарив, наче блискавка, яка потребувала б, аби мейе досягти, менше часу, ніж дукинин образ загалом, її погляд. Іншим разом, не спіткавши її і чуючи, як дзиґар вибиває полудень, я подумав, що чекати вже не варто, і журно потюпорйв додому; поглинутий своїм розчаруванням, я тупо дивився, як даленіє повіз, аж це зрозумів, що з віконця коляси мені кивнула дама і що її риси, то апатичні й мляві, то, навпаки, напружені й живі, які складаються під округлим капелюшком з високою егреткою в личко незнайомки, — це риси дукині Ґермантської, якій я навіть не відклонився. А іноді, вертаючи додому, я бачив її у швейцарській кімнаті, де нечвидний швейцар, зненавиджений мною за його очі-нишпорки, бив їй низькі уклони і, звісно, "рапортував". "Рапортував", бо вся челядь Ґермантів зачаювалася за віконними фіранками і, тамуючи подих, стежила за перебігом нечутної їй розмови, після якої дукиня неодмінно позбавляла прогулянки когось зі служби, кого запродував "заворітник".
Через те, що дукиня Ґермантська являлася переді мною в ріжних іпостасях, і ці іпостасі забирали щоразу трохи інший, то вужчий, то ширший простір ув ансамблі її туалетів, моє кохання не пов'язувалося з чимось одним у ній самій та в її наряді, адже щодня і виглядала, і одягалася вона інакше, і дукиня могла змінити вроду та одежу майже цілком, анітрохи не уймаючи мого трепету, бо попри ці подробиці, попри новий комірець, попри нове обрамлення незнайомої щоки я завжди відчував, що це дукиня Ґермантська. Я кохав жінку-невидимицю, яка всьому цьому давала розгін, її, чия ворожість боліла мені, чиє наближення викликало у мене струс, чиє життя мені хотілося підгорнути собі, чиїх приятелів мені хотілося розігнати! Вона могла ввіткнути синю трепітку чи мати ятрення шкіри — від цього вчинки її не втрачали б для мене ваги.
Якби я сам не помітив, що дукині Ґермантській увірилися наші щоденні зустрічі, я б про це здогадався з виразу холоду, догани та жалю, який скривлював обличчя Франсуазі, коли та допомагала мені вбиратися на вранішні прохідки. Тільки-но я просив подати речі, як відчував зустрічний вітер, який стругав з її змарнілого, поораного зморшками обличчя. Я навіть не пробував заробити Франсуазиної довіри: головою муру не проб'єш. Вона мала хист миттю здогадуватися про кожну халепу, в яку могли вскочити мої батько-матір та я, а звідки він у неї, залишалося для мене таємницею. Може, цей хист не крив у собі нічого надприродного і пояснювався тим, що вона дізнавалася про все зі своїх надійних джерел; таким чином дикі племена довідуються про деякі новини на кілька днів раніше, ніж пошта повідомляє їхні європейські колонії, і причиною цьому не телепатія, а сигнальні багаття, розпалювані на сусідніх пагорбах. Якщо говорити, зокрема, про мої прохідки, то, може, служба дукині Ґермантської чула, як її пані скаржилася, що я їй раз у раз муляю очі, і переказувала її обурення Франсуазі. Щоправда, якби навіть батьки найняли мені іншу служницю, я б на тому не зиськав. З певного погляду, Франсуаза ніякою служницею не була. В усіх її перечуваннях, у доброті й милосерді, в черствості й гордині, у мудрості й дрібноголовості, в білій її шкірі та червоних руках жила сільська панянка, чиї батьки "гнули на панство", а потім зубожіли і мусіли віддати її на службу. П'ятдесят років тому вона внесла до нашого дому сільське повітря і дух фільваркового життя завдяки мандрівці, протилежній мандрівці звичайній: саме село перебралося до мандрівника. Як вітрина місцевого музею прикрашена оригінальними мережками, гаптованими руками селянок, і досі відданих цьому ремеслу, так наше паризьке помешкання було присмачене словами Франсуази, підказуваними її наступництвом, старосидьнуванням і вірними одвічним законам. І вона вміла гаптувати ними, наче кольоровими нитками, вишневі дерева та птахів свого дитинства, ліжко, на якому вмерла її матір і яке вона бачила й досі. Але, зголосившись у Парижі до нас, вона всотала, — як і кожен, хто опиняється на її місці, тільки ще запопадливіше, — погляди і казуїстику челяді з інших поверхів. Винагороджуючи себе за ту пошану, яку мусіла виявляти до нас, вона переказувала нам ті шорсткі слова, якими відгукувалася про свою пані куховарка з п'ятого поверху, переказувала з утіхою, сказано, наймичка, отож, уперше в житті ми відчули начебто солідарність із гидкою мешканкою п'ятого поверху і сказали собі, що, мабуть, ми й направду панство!
Цей перенівець Франсуазиного характеру був, мабуть, неминучий. Певний життєвий уклад через свою ненормальність криє в собі хиби: таким химерним життям жив у Версалі посеред свого двору король, мов якийсь фараон чи там дож, але ще химернішим життям жили двораки. Химерія життя челяді, певна річ, ще потворніша, і відчуття її притуплює у нас лише звичка. Але аби я вигнав Франсуазу, нова служниця мала б неодмінно ті самі, аж до найдрібніших, риси. Справді-бо: згодом у мене служив різний люд; уже й так обтяжені хибами, знайомими мені у служби, вони улягали в мене швидким подальшим змінам. Засади нападу зумовлюють правила контрудару, — отак і служники разно, щоб легше переносити нерівності мого характеру, проробляли в своєму характері прим'ятини якраз навпроти моїх нерівностей; натомість вони користалися з моїх прогалин для своїх нароснів. Я про свої прогалини не знав, як і про наросні, що заповнювали місце між ними, саме тому, що були ті прогалини. Але мої служники, помалу зводячись на лихе, відкрили мені на них очі.
Саме через їхні вади, які неминуче у них вилазили, я пізнав свої власні хиби, вроджені й незмінні; характер челяді показав мені негатив мого характеру. Ми колись із матір'ю вволю кпили з пані Сазра, яка мовила про службу: "Це раса, це плем'я". Але мушу признатися, що я й не подумав поміняти Франсуазу на якусь іншу наймичку і то ось чому: цю іншу довелося б так само неминуче і з цієї ж таки рації віднести до челядницької раси взагалі і до племені моєї служби зокрема.
Повертаю чи ся до Франсуази, доречно сказати, що за кожним разом, коли я мав сісти маком, на обличчі у Франсуази загодя проступало вже готове співчуття; а коли, угнівившись за те, що вона мене жаліє, я прикидався, ніби, навпаки, моє зверху, моя облуда розбивалася об її поштиву, але видиму недовіру та почуття своєї непомильности. Бо вона знала правду; вона таїла її і тільки поводила губами, ніби в неї напханий рот і вона жує ласий шматок. І навіть слова, які мені мовлено, так хвацько вбивали своє незмінне значення в мою сприйнятливу голову, що я так само відмовлявся вірити, щоб той, хто присягався, ніби любить мене, насправді мене не любив, як сама Франсуаза була певна, прочитавши в газеті, що кюре або інший йогомосць на поштову вимогу може переслати нам засіб від усіх хвороб або ж відкрити нам спосіб стократ примножити наші прибутки. (Натомість якщо наш лікар прописував їй найпростішу масть від нежиті, вона, така терпелива до всякого болю, скиглила, що їй доводиться весь час шморгати носом, бо "щипає", і вона вже не знає, на яку ступити.)
Але Франсуаза перша довела мені (до мене це дійшло, щоправда, потім, коли я дістав ще одне свідчення, тільки для мене ще болісніше, як це буде видно в останніх томах моєї книги, від жінки, дорожчої мені за Франсуазу), що істина для свого вияву обходиться без слів і що її, мабуть, легше впіймати безсловесну й голу, у безлічі зовнішніх ознак, навіть у деяких невидимих явищах, які в людських характерах те саме, що в природі атмосферні перепади. Я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, скоро мені самому траплялося тоді у своїй мові часто розминатися з правдою, але правду я таки зраджував мимовільними рухами та вчинками (які Франсуаза тлумачила цілком слушно), — я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, для цього треба було тоді тямити, що під ту пору я іноді бував брехунцем і крутієм. Тож-бо брехня та крутійство народжувалися в мені, як і в усіх, так безпосередньо і неспогадано, з потреби самооборони, задля чогось особливого, що мій розум,^захоплений високими ідеалами, попускав моєму характерові спотайна робити свої невідкладні спра-вуночки і не озиратися на задні колеса.
Якщо Франсуаза ввечері зі мною панькалася, просила дозволу посидіти у моєму покоєві, мені здавалося, ніби лице в неї робиться прозорим, і я бачу в ній саму добрість і щирість. Але Жюп'єн, людина, як з'ясувалося згодом, язиката, пробовкався, ніби Франсуаза казала йому про мене "бодай би його зашморгнуло", казала, що я тільки й думаю, як їй у кашу наплювати.