— Я вперше таке чую... Але воно справді скалить зуби, бурмотить і кипить, як диявольська порода... гарна назва для цих пекельних привидів. Ти сам її вигадав, як тих упирів?
— Цей вираз походить від Білеама Панкраса, мого вихователя й заповідача, якого називають Майстром Волхвів, — відповів Мельхіор. — Він сказав ці слова, коли вперше впіймав мене на відступі від його правил. Він назвав це гниллю і тлінням.
Кіліаан не випускав Мельхіорова плеча.
— Але ти сам? Що вони означають для тебе?
Не дивлячись на приятеля, Мельхіор відповів:
— Правду.
Кіліаан тупнув ногою в пошарпаному робочому черевикові і вигукнув:
— Так, саме це! Це є правдою!.. У всьому своєму жахові й брутальності, тому вона відштовхує нас і тому так сильно приваблює. І я також мусив прийти знову, Мельхіоре, щоб ще раз побачити твої пекельні видіння, щоб нарешті побачити їх як слід... Але я весь час відчував їхню силу.
Мельхіор обернувся до нього й майже смиренно пробурмотів:
— Я боявся, що твоя втеча може означати щось інше, — він зробив паузу, не знаючи, як чітко висловити свої побоювання.
Кіліаан легенько потиснув друга за плече.
— Тобі не треба боятися інквізиції, диваче. Ти тут вигадав щось суворіше за покаянну проповідь якогось картузіанця чи бернардина-обсерванта[10]. Ти показав той брудний осад, за допомогою якого бореться розпусник в глибині наших душ – шумовини, Мельхіоре, з яких я також хочу дістатися, коли будую церкви, шумовини, про які я хочу забути, коли я сміюся і смішу інших. Заради Бога, я б ніколи не подумав, що ти можеш говорити такою мовою — такою уїдливою, жорстокою і кумедною водночас! Диявольські почвари, га! га! Сміятися і тремтіти...
Габсбурзький герцог прибув із кількома вірними панами на спадкові землі Бургундії. І в брабантське місто дійшла звістка — мов стародавні пісні трубадурів — про те, що після всієї плутанини наречена й наречений нарешті увійшли у шлюбне ложе й тепер живуть у коханні на фламандській землі; і незабаром у них народилася перша дитина. Одні в місті говорили про це зворушено, як про дорогу рідню, інші залишалися байдужими, але багато хто, в тому числі й ремісники, привселюдно казали, що за того, суворого герцога панування було, може, кращим, бо сьогодні ніхто не знає, за що триматися. Але що робити? Хід зірок не можна змінити, і треба підкоритися неминучому, у будь-якому разі вони не хотіли каркати разом із бунтівниками у Фландрії, які поводилися з князями так, ніби вони були суверенними володарями міста й країни. Таким чином, у Брабанті не було спокою, але цей неспокій все одно здавався найбільш бажаним. В Артуа і Хеннегау, мабуть, щось трапилося, тому що там французький лис жадібно обгризав території, які колись належали бургундцям. Це була людина нечувано хитрого егоїзму; Мельхіор чув, як адвокат Церклаес сказав, що німецькому імператору пора втрутитися і звільнити свого сина та його бургундську невістку від цієї чуми. Невдовзі й у місті Мельхіора почав відчуватися огидний присмак війни; хоча це місто не знаходилося у панських землях, де падали удари, з Брюсселя та Гента прибули чиновники з бургундською печаткою на бургундських довіреностях і витягали з містян данини для дочки герцога та її діток, бо найманим солдатам потрібно платити незалежно від того, б'ються вони за нас чи проти нас. Тож у місті знову дізналися, що означає бути членом великого, дошкульного тіла, навіть якщо ти був лише частинкою мізинця.
З містян стягнули податки, і Мельхіор заплатив свої три гульдени сріблом. На дворі була осіння сіра мрячка, навкруги крутилося червоне, мертве листя; Зелені Шапки зібралися і пили. Мельхіор відвідував Кіліаана вдома, стискав пухку руку Хефзіби й грався з любонькою будівничого, сором'язливою Блансінтьє.
У місяць Різдва Мельхіор зі своєю звичайною сухою серйозністю знову взяв участь у містеріях. Кіліаан заявив, що цього року має бути представлена стайня зі справжнім волом і ослом; підходящих тварин було легко знайдено, і Кіліаан наказав підмайстрам, як ті мають очистити гній. Для тла стайні Мельхіор зробив високий горизонт і намалював на ньому рідний краєвид, який він так добре виконав у Благовіщенні; говорили, що коли дивилися на нього, людині здавалося, що Спаситель зблизився на тисячу миль. У містеріях Мельхіор зіграв суворого, худого ангела, який приходить до Марії і сповіщає, що колись меч проб'є її серце. І оскільки Йосипом, який уже різав сопілки для свого Сина в кутку стайні, був Кіліаан, він дозволив Хефзібі також грати, і вона присіла біля ясел, схилившись над імітацією немовляти — річ, яку рідко можна було побачити в цих краях, бо зазвичай роль Богородиці виконували молоді люди. У місті знову кивали головами на сміливість Кіліаана, але ця нова Марія була такою витонченою, а її риженькі вії так скромно опущені, що ніколи раніше містерії не мали настільки великого успіху. Їх треба було повторювати щодня аж до Богоявлення, а потім панове каноніки сказали досить про свячень і святкування, хоча в місті шепотом ходили слухи, нібито містерії були заборонені лише тому, що святий отець Кальс визнав участь Хефзіби в них дуже сумнівною. Зрештою, Хефзіба також була рада, що вистави закінчилися; настирливі погляди чоловіків дратували її, наступного разу вона добре подумає, чи піддаватися на вперту ідею Кіліаана і грати Богородицю. Після чого Кіліаан на очах у всіх акторів посадив дружину на коліна і, поцілувавши її в потилицю під волоссям, запитав: "А може тобі більше подобається бути Марією Магдалиною?". Усі розреготалися, а Хефзіба почервоніла так неподільно й скромно, як і очікував Мельхіор. І раптом містерії йому остогиділи, після днів, сповнених галасу й показухи, він забажав одноманітної тиші свого дому.
Тепер, залишившись в самотності під суворою балковою стелею своєї майстерні, поставивши ноги на чорно-білі дошки підлоги, Мельхіор Хінтам запитував себе, чи в новій, придатній для нього формі, він міг би так добре говорити й малювати в минулому, оскільки він завжди добровільно чинив опір чарівній силі жіночності — її солодкій і нерозумній чуттєвості та покірності. Часто він сидів з білим аркушем в руці і, всупереч власній дисципліні та самообмеженням, робив низку ескізів на папері — результат улесленої похоті: ложе кохання — мурава і листя — з якого, ніжна мов лілея, виринає жіноча нога; молода оголена пара, яка, під прикрашеним прапором наметом, перебирає струни. Він малював, ніби занурившись у мрії та роздуми, але замучений і нещасний; коли він повертався до себе після таких настроїв, він уже не рвав цих ескізів, а з раптовою, глузливою гіркотою виривався зі своїх фантазій, і під його руками повставали потвори, кроти і скорпіони з роззявленими людськими дупами, навколо яких стрибали й клювали щось птахи без пір'я; схожі на кажанів істоти з жіночими головами літали над землею, сповненою волинками з міху і черепами; церковні кропила та мітли, знущаючись, стирчали вгору, відьма з грудьми, схожими на порожні, увігнуті бурдюки, непристойно стрибаючи, простягала руки до ковбасок, що звисали з кия мітли. Мельхіорова рука бігала по паперові, мрія про солодку чуттєвість розчинялася в глузливому гної, туш бризкала на нього; через годину він міг лише шкрябати на папері нісенітниці. Тоді він припиняв все: виснажений, засоромлений, розлючений на самого себе.
Ієронім Босх — Дві відьми, малюнок пером
У довгих перервах під час дощових днів він тоді знаходив спокій і гірку здатність думати. Тепер він знав, що ніколи не зможе жити, як інші, як Кіліаан, скульптор Леонард чи багато інших з його гільдії. Для них шлюб і робота були двома речами, які вони могли легко поєднати, принаймні, коли їхні дружини не були стервами, як дружина ювеліра, яка в нападах люті кидала каструлі в голову свого чоловіка. Мельхіор не боявся злобних відьом, він боявся скоріше тих чарівних і покірних, від яких била сила. На темному папері різкими штрихами срібного олівця він намалював сову на дереві з широко розкритими чуйними очима, та ліс, наповнений очей і вух, то відкритих, то закритих. Для нього, Мельхіора Хінтама, залишилося лише проникливість, задумливість і сухість, з причини чого Кіліаан називав його добродушно й по-батьківськи кийком від мітли, в'яленою тріскою, непорушною тичкою.
Мельхіор глянув на себе в дзеркало. Майстер Волхвів завжди казав, що художники здавна вважали гріхом дивитися на себе. Ніхто, вчили вони, не може бачити себе таким, яким він є насправді. Ніхто не бачить себе таким, яким його бачать інші. Жінки розуміють це інстинктивно, тому довго обвішують себе коштовностями перед дзеркалом. Художник лише в інших може бачити життя – будівельний матеріал, структуру та сутність тілесності. Проте Мельхіор стояв перед дзеркалом. Він думав про науки Вілеама Панкраса і раптом перестав у них вірити. Він спостерігав за власним обличчям, яке дивилося на нього крізь овальної шибки на підкладеному аркуші фольги: худе, майже криве обличчя молодого чоловіка, шкіра занадто сіра, очі занадто бліді, брови занадто тонкі і вузька жорстка лінія рота. Худий, вимучений юнак — за цим лобом розігрувалися найдивніші речі, але дух у його очах видавав силу думки й розуміння. Життя цієї людини буде проходити у безперервній медитації і в напрузі, подібним до тривалих пологів — біль, за яким не буде народження, нема чим пишатися. Чи й справді час був таким?.. Мельхіор дивився й малював. Поглянувши нарешті на маленький автопортрет, він запитав себе, чи не наважився він зухвало зазирнути в чужу душу? В якості самостійно накладеної покути, він знову взявся за Благовіщення, над яким так довго й марно працював минулого року. Він замкнувся у своїй майстерні і малював, а виходячи з дому, йшов до церкви. Він багато молився і постився. Поволі Благовіщення, що так опиралося пензлеві, почало оформлюватись. Ангел стояв неприродно скутий, наче дерев'яна лялька, що збирається впасти вперед; лише Богородицю художник зробив більш милою, більш білою та рожевою. Під час цієї роботи з'явився Кіліаан; йому хотілося в котрий вже раз з усмішкою подивитися на диявольських виродків і виманити з дому Мельхіора, що повернувся до монастирської самотності, вивести його на вечірні розваги з Зеленими Шапками.