Я, звісно, маю вино, але тільки для себе. Звісно, іноді, щоб зробити послугу, я віддаю його знайомим, людям тямущим, але ви й самі гаразд тямите: не по п'ятнадцять су!
Ламюз вважає себе за людину тямущу. Він хапає свою баклагу, що завжди висить у нього при боці.
— Дайте мені літр. Скільки коштуватиме?
— Двадцять два су — я продаю по своїй ціні. І, знаєте, це тільки, щоб зробити вам послугу, бо ви військові.
Барк нетерпеливиться і щось бурчить під ніс. Баба скидає на нього скоса злим оком і вдає, наче хоче повернути баклажку Ламюзові.
Але Ламюз окрилений надією нарешті випити; він багряніє, наче вино вже розлилося йому по жилах, і хапається докинути:
— Не бійтеся, тітко, це залишиться між нами, ми вас не зрадимо.
Вона стоїть нерухомо й кляне тверді ціни на вино. І от охоплений палким бажанням випити Ламюз геть поступається і принижується до того, що каже:
— Що ви хочете, пані. Відомо, люд військовий! Що вони тямлять!
Господарка веде нас у льох. Він заставлений трьома великими барилами неабияких розмірів.
— Це і є ваш запасець?
— От шельма баба,— бурчить Барк.
Відьма обертається й злісно гукає:
— А ви, надісь, хочете, щоб ми зубожіли на цій нещасній війні! І так ми витрачаємо грошей на тому, на сьому.
— На чому? — наполягає Барк. '
— Зразу видно, що ви не ризикуєте "своїми грішми!
— Авжеж, ми ризикуємо тільки своєю шкурою!
Ми втручаємось у цю балачку, боячись, як би вона не повернула на гірше.
Нараз хтось торгає двері в льох і обзивається чоловічий голос:
— Гей, Пальміро!
Жінка виходить, кульгаючи, лишаючи з обережності двері відчинені.
— Любо! Тут добре винце! — звертається до нас Ламюз.
— От гади,— шепоче Барк, не в силі стерпіти.
— * Ганьба! — каже Мартро.
— Можна подумати, що ти бачиш це вперше!
— А ти, Ламюзе, добрий кислій! — обурюється Барк.— Баба нас обкрадає, а ти їй солодким голосом: "Що ви хочете, пані, люд військовий!" Де ж твоя совість?
— А як же інакше скажеш? Значить, краще засупонити паска тугіше? Не було б ні їдла, ні пійла! Якби вона заправила з нас за вино по сорок су, все одно довелося б платити, хіба не так? Значить, нам ще й пощастило. Визнаю, я трохи переборщив, бо вже боявся, що вона не згодиться.
— Відомо, скрізь і завжди та сама історія, а все-таки...
— Що ж, мирні жителі гріють руки! Звичайно, дехто з них забагатіє. Не всім же важити своєю головою.
— Ох і народ же тут, у східній частині!
— Та й північани незгірші!
— ...Вони зустрічають нас із розкритими обіймами!..
— Радше, з простягнутою рукою...
— Я кажу,— повторює Мартро,— що це ганьба!
— Заткни пельку! Ось іде знов ця наволоч...
Ми йдемо сповістити товаришів про наш успіх; потім дещо купити. Коли ми повертаємося до нової їдальні, там уже пораються: готують сніданок. Барк пішов дістати нашу пайку і завдяки особистим зв'язкам з головним кухарем, хоча й принциповим супротивником такого розподілу, дістав картоплю й м'ясо на п'ятнадцять осіб.
Він купив топленого сала — шмат за чотирнадцять су: можна смажити картоплю. Він ще купив зеленого горошку в консервах: чотири бляшанки. А бляшанка телячого холодцю Андре Меніля буде нам на закуску.
— Поїмо всмак! — захоплено каже Ламюз.
* * *
Ми оглядаємо кухню. Барк задоволено походжає коло чавунної розпашілої труби, що забирає собою всю стіну цієї кімнати.
— Я поставив ще один казанок,— шепоче він мені.
Він піднімає накривку.
— Огонь не дуже великий. Ось уже півгодини, як я поклав м'ясо, а вода все ще прозора.
За хвилину він уже сперечається з господаркою через цього додаткового казанка. Господарка кричить що їй тепер бракує місця на плиті: бо ж вояки казали, що їм потрібна тільки одна каструля, от і повірила; якби вона знала, що їй завдадуть стільки клопоту, то ніколи б не здала цього помешкання. Барк, відповідаючи, жартує, і йому щастить заспокоїти це страховисько.
Прийшли один по одному й інші. Вони підморгують, затирають руки, смакуючи наперед обід, наче гості на весільному бенкеті. Попадаючи з вулиці в цю чорну хижку, вони сліпнуть і кілька хвилин стоять розгублені, мов сови.
— Не дуже тут ясно! — каже Жозеф Меніль.
— Ну, діду, чого тобі ще треба?
Інші гукають хором:
— Тут просто розкіш!
Усі ствердно кивають головами.
' Халепа: Фарфаде притулився необачно до вологої й брудної стіни; на куртці залишилась велика пляма, така порна, що навіть тут, у темряві, її помітно. Охайний Фарфаде бурчить і, одсуваючись, щоб знову не торкнутись стіни, натикається на стіл і впускає ложку. Він нагинається н шукає помацки на вибитій долівці, де роками в тиші осідало порохно й павутиння. Нарешті ложку знайдено, вона вся в чорній куряві, з неї виснуть якісь нитки й волокна, упустити тут що-небудь додолу то ціла катастрофа. Тут треба рухатися обачно.
Ламюз кладе між двома накриттями руку, гладку, як окіст.
— Просимо до столу!!
" їмо. Обід щедрий і тонкий. Гамір розмови змішується з дзенькотом спорожнюваних пляшок та плямканням повних ротів. Ми тішимося подвійно: адже ми їмо сидячи; крізь продуховину просмикується світло; воно осяває ріг столу, одне накриття, дашок, око. Я оглядаю потай цю нужденну учту, де радість, проте, ллється через край.
Біке розказує, як він поневірявся, шукаючи прачки, і як благав її випрати білизну. "Але це далося мені в копійчину, будь воно неладне!" Тюлак оповідає, що перед крамницею бакалійника стоїть хвіст і заходити ніхто не має права; всі збились, як барани в кошарі.
— Стоїш на вулиці, а якщо ти незадоволений і ремствуєш, тебе проганяють.
Які ще новини? Новим наказом гостро карається за мародерство, і вже є цілий реєстр покараних. Вольпата евакуювали. Солдатів заклику 93 року відправляють у тил. Серед них Пепер.
Барк, подаючи смажену картоплю, повідомляє, що в нашої господарки при столі сидять солдати: санітари кулеметної сотні.
— Вони думають, улаштувались краще за нас, а насправді краще за всіх нам,-— переконано каже Фуяд, гордо оглядаючи огидну буду, де так само тісно й темно, як у землянці (але кому спаде на думку таке порівняння?).
— Знаєте,— каже Пепен,— хлопцям із дев'ятої сотні таланить! їх утримує задурно одна бабця: її старий помер п'ятдесят років тому, він був колись стрільцем. Кажуть навіть, що вона за так грошей дала їм трусика і зараз вони їдять рагу.
— Скрізь є добрі люди. Але хлопцям з дев'ятої сотні страшенно щастить: тільки вони в усьому селі потрапили на постій до добрих людей.
' Пальміра приносить нам каву. Вона до нас звикає, слухає нас і навіть запитує похмурим тоном:
— Чому ви звете фельдфебеля "кавовий"?
Барк відповідає повчально:
— Так було завжди.
Коли вона йде собі, тоді ми висловлюємо думку про каву:
— Щось ріденька! Навіть цукор на дні видно.
— А баба лупить по десять су.
—Це фільтрована вода.
Двері прочиняються; вимальовується біла стяга; витикається голова хлопчика. Його манять, наче котеня, і дають йому шматок шоколаду.
— Мене звуть Шарло,— белькоче дитина.— Ми живемо поруч. У нас також солдати. У нас завжди солдати. Ми продаємо їм усе, чого вони забажають; тільки іноді вони напиваються п'яні.
— Ану, малий, ходи сюди! — каже Кокон, беручи хлопчика на коліна.— Слухай-но! Твій татко, надісь, каже: "Хай би війна тягнулась довше". Еге?
— Правда,— відповідає дитина, киваючи головою.— В нас тепер купа' грошей. Тато сказав, що на кінець травня ми заробимо п'ятдесят тисяч франків.
— П'ятдесят тисяч? Не може бути!
— Правда, правда! — запевняє дитина.— Він сказав це мамі. Тато хоче, щоб так було завжди. А мама іноді не знає: адже мій брат Адольф на фронті. Але ми скоро влаштуємо його в тилу, і тоді нехай війна триває!
Раптом із помешкання наших господарів долітають пронизливі крики, вони перебивають ці признання. Верткий Біке йде довідатися, в чому річ.
— Це нічого,— повертаючись, каже він.— Господар лає господарку, бо вона, як він каже, не вміє порядкувати, поклала гірчицю в чарку, а так "люди не роблять".
Ми підводимося. В нашій пивниці стоїть важкий дух тютюну, вина й прочахлої кави. Як тільки ми переступаємо поріг, нам в обличчя пашить давуча спека, обважніла від запаху розтопленого тлущу, що вихоплюється щоразу, як відчиняються двері на кухню.
Ми проходимо крізь хмари мух, вони обліпили стіни і дзижчать, злітаючи.
— Це як торік! Ззовні мухи, всередині воші...
— І ще глибше всередині мікроби.
В кутку цього брудного домочка, заваленого старим дрантям і запорошеного торішніми покидьками, засипаного попелом багатьох вигаслих сопців, серед меблів та хатнього начиння щось ворушиться: це старий дідок з довгою шиєю, полусканою, вузлуватою, рожевою, як у хворої облізлої курки. В нього і профіль курячий: підборіддя нема, ніс довгий; на впалих щоках куйовдиться брудно-сіра борода, і великі, круглі й тверді повіки, наче покришки, підіймаються й опускаються над матовим шклом його очей.
Барк уже побачив його.
— Глянь: він шукає скарб. Він каже, що скарб є десь тут, у цій халупі. Дідуган — свекор господині. Бачиш, як він стає рачки й тицяє своїм писком у всі куткп? Глянь на нього!
Дід без упину розкидає покидьки ціпком. Він стукає ним по стінах та цегляних тафлях підлоги. Його штовхають пожильці цього будинку й чужі люди; Пальміра зачіпає його віником, не звертаючи на нього уваги й, напевне, думаючи про себе, що користатися з народного лиха куди вигідніше, ніж шукати якісь там шкатули.
У заглибині, біля вікна, коло старої, засидженої мухами мапи Росії, двоє кумась стиха обмінюються таємницями.
— Так, треба бути обачною з горілкою,— мурмоче одна.— Якщо у вас не надто спритна рука, то ніколи не вийде шістнадцять чарок на пляшку, і тоді мало заробите. Я не кажу, що доводиться докладати зі своєї кишені; звичайно, ні, але менше заробляєш. Щоб помогти цьому, продавцям треба домовитися, але домовитися важко, навіть для загального добра!
Надворі спека; сила мух. Ще кілька днів тому їх було мало, а тепер скрізь бринять їхні незліченні крихітні мотори. Я виходжу вдвох з Ламюзом. Ми йдемо поблукати. Сьогодні нема чого робити: цілковитий відпочинок після нічного маршу. Можна поспати, але куди цікавіше погуляти на волі: бо ж завтра знову муштра та служба.
Декотрим не пощастило: їх уже запрягли... —
Ламюз пропонує Корвізарові пройтися з нами, але Корвізар смикає себе за круглу бараболю, що стирчить на довгастім обличчі, як той корок, і відказує:
— Не можу.