Доктор Фаустус

Томас Манн

Сторінка 107 з 123

Але тієї миті Адріан, що якраз устав після відпочинку, сам вийшов надвір, щоб привітати небогу.

— А це, — сказав він, поздоровкавшись з дівчиною і подивувавшись, що вона так схожа на матір, — а це наш новий пожилець?

Він узяв Непомука за руку й швидко заглянув у солодку блакить променистих очей, що усміхалися йому назустріч.

— Так, так, — тільки й мовив він і, спроквола кивнувши головою Розі, знов обернувся до хлопчика.

Усі помітили цей порух, і малий теж помітив, але не задер носа. Навпаки: в його словах, перших словах, з якими він звернувся до Адріана, було відчутне щире намагання делікатно затерти незручність, заспокоїти дядька, напруженість зустрічі обернути в невимушену привітність. Він просто сказав:

— А ви, бачу, раді, що я приїхав.

Усі засміялися, і Адріан також.

— Ну звичайно! — відповів він. — Думаю, що й ти радий познайомитися з усіма нами.

— Дуже приємне знайомство, — дивно по-дорослому відповів хлопчик.

Усі вже знов ладні були засміятися, проте Адріан дав їм знак головою і приклав пальця до губ.

— Не треба сміятися з дитини, бентежити її,— тихо мовив він. — Та й нема чого сміятися, як ви вважаєте матусю Ельзо? — звернувся він до пані Нічичирк.

— Таки зовсім нема чого! — відповіла вона перебільшено твердим голосом і піднесла до очей кінчик фартуха.

— То ходімо до кімнати, — вирішив Адріан і знов узяв Непомука за руку. — Ви ж напевне приготували щось перекусити нашим гостям.

Так воно й було. В залі з Нікою Розу Шнайдевайн пригостили кавою, а малому дали молока з пирогом. Його дядько також сидів біля столу й дивився на хлопчика, що їв дуже гарно й охайно. Адріан про щось розпитував небогу, проте майже не слухав її відповідей, тільки дивився на ельфа, та ще намагався приховати своє хвилювання, щоб не збентежити його. І дарма, бо Ехо, видно, давно вже звик до того, що ним мовчки милуються й не можуть надивитися на нього. Та однаково гріх було б проґавити вдячний погляд промовистих очей малого, коли йому давали ще шматок пирога чи підсовували варення.

Нарешті хлопчик сказав одне слово: "Буде". Це означало, як пояснила сестра, що він наївся і більше в нього не влізе.

— Буде! — сказав він, і коли гостинна матуся Нічичирк спробувала ще щось підкласти йому, з розважною зверхністю додав: — Краще хай Ехо більше не їсть.

Він потер кулачком очі, показуючи цим, що хоче спати. Його поклали в ліжко, і, поки він спав, Адріан розмовляв у своїй робочій кімнаті з Розою. Вона пробула в них усього два дні, обов'язки кликали її до Лангензальци. Прощаючись з сестрою, Непомук трохи поплакав, але потім пообіцяв були "чемним", поки вона приїде по нього. Боже мій, чи хто б дорікнув йому, що він не дотримав свого слова! Чи він взагалі був здатний не дотримати його! Він приніс із собою якесь почуття щастя, сповнив серця постійним веселим, ніжним теплом — не тільки на хуторі, а й у селі, навіть у містечку Вальдсгуті, куди Нічичирки, — і мати, й дочка, — втішаючись захватом, який Ехо у всіх викликав, завжди брали його з собою і де він усюди — в аптекаря, в крамаря, в шевця, — чарівно жестикулюючи, з виразно уповільненою інтонацією проказував віршики про нечупару Паулину, руду, як лисячий хвіст, чи про Йохена, який, нагулявшись, прийшов додому такий брудний, що пані качка і пан качур дивувалися і навіть свинка була вражена. Пфайферінзький священик, перед яким Ехо, склавши руки й тримаючи їх на рівні обличчя, але трохи віддалік, проказав молитву — давню, незвичайну молитву, що починалася словами: "Ніхто ще смерті не минув", так розчулився, що тільки й спромігся вимовити:

— Ох ти ж благословенна дитино Божа!

Потім погладив малого білою попівською рукою і подарував йому барвистий малюнок з Ягнятком Божим.

Учитель також, як він потім сказав, після розмови з Ехо "ніби на світ народився". А на базарі й на вулиці кожне третє допитувалось у "панни Клементини" або в матусі Нічичирк, чи, бува, не з неба їм упала ця дитина. Люди збентежено казали:

— Ти глянь на нього! Глянь! — Або майже так, як священик: — Ох ти, люба дитинко, благословення Боже!

А багатьом жінкам, видно, аж кортіло стати перед Непомуком навколішки.

Коли я наступного разу відвідав Пфайферінг, від хлопцевого приїзду минуло вже два тижні; він за цей час звик там, і його знали всі в околиці. Вперше я побачив хлопця здалеку: Адріан показав мені його з-за рогу дому. Він сидів сам-самісінький на городі, серед грядок полуниць, моркви і буряків, одну ніжку випроставши, а другу зігнувши в коліні, з зачесаним на проділ волоссям, яке спадало йому на чоло, і, здавалося, з якимось трохи зверхнім задоволенням розглядав книжку з малюнками, яку йому подарував дядько. Книжка лежала в нього на колінах, правою ручкою він притримував її за краєчок, а ліва, перегорнувши сторінку, на мить завмирала над нею з розтуленою долонькою в неймовірно, неусвідомлено граційному порухові — такої чарівної пози я, мабуть, ніколи не бачив у дітей (моїм власним дітям вона й не снилася!). І я подумав собі, що, певне, так янголи на небі гортають свої книжки з хвалою Господеві.

Адріан повів мене знайомитися зі своїм дивовижним небожем. Я підтягнувся, як годиться педагогові, щоб усім своїм виглядом показати хлопчикові, що не бачу в його поведінці й позі нічого особливого, принаймні, щоб він не помітив мого зворушення й не чекав від мене солодких слів. Для цього я прибрав суворого вигляду і сказав йому басовитіше, ніж завжди розмовляю, грубувато-поблажливим тоном, яким звичайно звертаюся до дітей:

— То що, синку? Ти, бачу, чемний хлопчик. Що ми тут поробляємо?

І я відразу ж здався сам собі невимовно смішним. А найгірше, що й він сам помітив це, відчув, як мені незручно, і, засоромившись за мене, похилив голівку. Кутики рота в нього опустилися вниз, наче він силував себе не засміятися, і це мене так збентежило, що я взагалі надовго замовк.

Він був іще не в тому віці, коли хлопцеві належить уставати перед дорослими і вклонятися їм; якщо комусь і личив цей невинний привілей, це святобливе пошанування, то саме йому, ще новому мешканцеві землі, ще майже чужому тут і недосвідченому. Він запросив нас "присісти" (швейцарці кажуть "присісти", "прилягти" замість "сісти", "лягти"). Ми сіли на траву, примостивши ельфа посередині, й почали разом із ним розглядати книжку з малюнками, може, ще найприйнятніший твір дитячої літератури з тих, які нам пропонують у книгарнях. Ілюстрована вона була на англійський смак у стилі Кет Гріневей317, і віршики теж були не найгірші. Непомук (я завжди звав його Непомуком, а не Ехо, це ім'я з якихось ідіотських міркувань здавалося мені поетичною манірністю) знав уже їх майже напам'ять і "читав" нам, водячи пальчиком не по тих рядках.

Найдивовижніше те, що я й досі знаю напам'ять ці "вірші", тільки тому, що одного разу — чи, може, й не раз? — вони були проказані його голоском, з його неповторною інтонацією. Я добре пам'ятаю, що йшлося в них про трьох катеринників, які здибалися на одному розі вулиці, а оскільки вони були люті один на одного, то ніхто з них не хотів поступитися місцем. Я міг би й тепер — тільки де мені рівнятися з Ехо! — розповісти кожній дитині яку чудову музику довелося вислухати мешканцям поближніх будинків. Кінець того віршика був такий:

Один лиш песик до кінця318

дослухати їх зміг,

але й його пригода ця

звалила зовсім з ніг.

Треба було бачити, як малий зажурено хитав головою, як сумнішав у нього голос, коли він розповідав про песика, якого той концерт звалив з ніг. А яка чарівна, велична гідність проступала в нього на обличчі, коли він переходив до віршика про двох чудних маленьких добродіїв, що віталися на березі моря:

Я уклінно вас вітаю!319

Лізти в море вам не раю.

На це було чимало причин: по-перше, вода сьогодні дуже мокра, по-друге, температура її всього п'ять градусів за Реомюром, а головне, що в морі "є три гості аж зі Швеції":

Риба-меч, риба-пилка й акула,

що когось уже, кажуть, ковтнула.

Він так смішно й довірливо висловив ці застереження, так злякано витріщив очі, перераховуючи трьох непроханих гостей, таким зворушливо грізним тоном повідомив про акулу, яка вже буцімто когось ковтнула, що ми з Адріаном зареготали. Він підвів очі від книжки й глянув на нас з лукавою цікавістю, особливо, по-моєму, на мене — мабуть, хотів прочитати на моєму обличчі, чи не зникло з нього, мені ж на користь, тавро нудної, сухої педагогіки.

Боже мій, звичайно, зникло, після тієї першої дурної спроби від нього й сліду не лишилося, крім одного: я завжди твердим голосом величав того маленького посланця з країни дітей та ельфів Непомуком, а Ехом називав лише в розмовах про нього з його дядьком, що, як і хутірські жінки, зразу перейняв це ім'я. Зрозуміло, що вихователь і вчитель у мені й далі були трохи стурбовані, занепокоєні, навіть збентежені, бачивши ту неземну красу, яка все-таки була підвладна часові, якій судилося дозріти й по-земному зістарітися. За короткий час небесна блакить цих променистих очей мала втратити свою первісну чистоту, янгольське личко, напрочуд дитиняче, з невеличкою ямкою на підборідді, з чарівними устами, які в усмішці, коли показувалися блискучі молочні зуби, здавалися трохи повнішими, ніж були насправді, з гарним носиком, від якого до кутиків рота збігали дві ледь заокруглені рисочки, що відділяли уста й підборіддя від щічок, — це личко стане обличчям більш-менш звичайного хлопчиська, що заслуговуватиме лише тверезого, прозаїчного ставлення до себе й не матиме права зустрічати його з іронією, як зустрів Непо мій педагогічний наскок. А все ж у ньому було щось таке — і ельфівська посмішка малого ніби підтверджувала його власне усвідомлення цього явища, — що не дозволяло вірити в руйнівну дію часу, в його владу над цим прекрасним створінням. Таке враження справляла його дивна довершеність, відповідність уявленню про небесну дитину на землі, відчуття того, що її послано згори і, ще раз кажу, послано з доброю звісткою, — все це заколисувало розум далекими від логіки ілюзіями, забарвленими нашим християнським світовідчуттям. Заперечувати неминучість зростання розум не міг, але він шукав порятунку у сфері уявлень про містично-позачасове, що співіснує в часі і в просторі, де чоловічий образ Господа не суперечить образові дитини на руках у матері, бо це і є він сам, який завжди існує і завжди підносить свою ручку, щоб перехрестити святих що поклоняються йому.

"Смішні химери!"— скажуть мені.