Аж це він рвучко скинувся, немов передумавши. Але я вже переказав його розпорядження і, не гаючись, подзвонив до брами, геть забувши переповзти йому все, що чув про німецького цісаря та про отамана Боту, ця уперта думка вилетіла мені з голови, сполохана несподіваним прийняттям барона, коли той заходився вергати на мене громи та блискавки.
Удома я побачив листа лакейчука до свого товариша — Фран-суазин помічник забув його в мене на бюркові. За час, коли не
було моєї матері, він геть-то розперезався, я ж виявив ще більшу розперезаність, прочитавши цього незаклеєного і покладеного на видноті листа, — він ніби сам просився до рук, і це тільки мене й усправедливлювало. Ось що в ньому писалося:
Любий приятелю і кузене!
Маю надію що ти здоровий і що так само ся має твоя по-сімейка а надто мій хрещеник Жозеф якого я не мав ще нагоди пізнати але якого предкладаю над вас усіх бо він мій хрещеник, реліквії серця теж здатні порохнявіти і того святого пороху не рушмо. Зрештою любий приятелю і кузене хто може ручитися, що завтра і ти і твоя люба дружина, а моя кузина Марі не звалитеся на дно морське, ніби матрощук із грот-щогли, наше ж бо життя не що інше як паділ мороку. Любий приятелю мушу тобі признатися що тепер моя головна праця, уявляю твій подив, це поезія в якій я кохаюся, бо треба ж якось збавляти час. Отож любий приятелю не дивуй що я так довго не відповідав на твого останнього листа а коли не пробачиш то пускай у запомин. Як ти сам здоров знаєш, матуся нашої пані згасла у страшенних муках які дуже її зморили бо до неї ходило аж троє лікарів. Погреб її припав на погідний день, зійшлася тичба знайомих нашого пана та ще кілька міністрів. На проводи до цвинтаря домовини пішло понад дві години, все ваше село мабуть йойкне адже щоб провести в останню путь труну з тілом тітки Мішю не треба буде таких церемоній. Отож-бо моє життя відтепер обертається на одне довге ридання. Я от пуза ганяю мотоциклетку на якій оце навчився їздити. Що як любі друзяки я мов вихор примчу до вас ув Екорес. Та мовчати про це мені вже несила бо чую як з горя розум мій намутився. Я часто буваю в дукині Ґермантської, у осіб про буття яких ти навіть не здогадуєшся скніючи серед темноти. І тому з утіхою надсилаю книжки Расіна, Віктора Гюго, Вибране Шендоле, Альфреда де Мюссе, бо хочу зцілити від темноти край який і мене породив у темноті яка неминуче підбиває на злочин. Більше писати немає про що і як пелікан довгим змучений летом шлю найкращі побажання тобі а зарівно і твоїй половині моєму похресникові і сестриці твоїй Розі. Бажаю щоб про неї не можна було сказати: Не довше рожі прожила ця рожа як сказали Віктор Гюго, сонет Арверса, Альфред де Мюссе, всі великі генії які з цієї причини згинули в полум'ї ватри як Жанни д'Арк. Очікую від тебе скорої вісточки, прийми мої цілунки як цілунки брата.
Періґо Жозеф.
Нас надить до себе життя кожного смертного, де криється щось недовідоме, остання, іде не розвіяна злуда.
Багато що з того, що казав мені пан де Шарлюс, підстьобувало батогом мою уяву і, пустивши в непам'ять розчарування, яке спіткало її при зустрічі з реальністю в дукині Ґермантської (з іменами людей справа стоїть так само, як з іменами країв), порвало її до Оріаниної кузини. Зрештою, якщо пан де Шарлюс забив мені баки на якийсь час щодо примрійцих переваг і при-мрійного розмаїття світовців, то лише тому, що й сам помилявся. А помилявся він, найпевніше, тому, що нічого не робив, не писав, не малював, та й читав він неуважно й бездумно. А проте він переріс на дві голови світовців; і хоч вони самі, і те видовище, яке вони становили, давали йому багатющу поживу для розмов, ці люди його не розуміли. Він говорив як художня душа, але його хисту ставало лише на те, аби дати відчути примарні чари світовців. Дати відчути лише мистцям, для яких барон міг би бути тим, чим є олень для ескімосів: цей дорогоцінний звір вискубує для них на ялових скелях обрісник і мох, які самі ескімоси не зуміли б знайти й використати, але які, уже перетравлені оленем, стають для мешканців Крайньої Півночі тривним покормом.
До сказаного мушу додати, що образи вищого суспільства, які малював пан де Шарлюс, оживали завдяки столові лютої знена-види, якою він дихав на одних, і пієтету перед іншими. Ненавидів він переважно молодиків, а божествив надто жінок.
Хоча серед жінок пан де Шарлюс ставив на найвищий щабель принцесу Ґермантську, а проте загадкових слів щодо "неприступного палацу Алладина", де мешкала його кузина, було мало, щоб пояснити моє здуміння. Попри це, загадкових слів, завдяки яким пан де Шарлюс змусив бачити мене в принцесі Ґермантській істоту незвичайну і досі небачену, було мало, щоб пояснити мою ошелешеність, яка скоро змінилася страхом на думку, чи не жертва я чийогось жарту, вигаданого кимось на те, аби мене викинули за поріг дому, куди б я прийшов без запрошення, змінилася, коли я через два місяці після обіду в дукині, під час її поїздки до Каннів, розірвавши звичайнісінький на око конверт, прочитав на візитівці такі слова: "Принцеса Ґермант-ська, уроджена дукиня Баварська, буде вдома такого-то дня". Безперечно, дістати запрошення до принцеси Ґермантської, з погляду світовця, було так само просто, як потрапити на обід до дукині; мої скромні знання в геральдиці підказували мені, що титул принцеси не вищий за титул дука. А ще я казав собі, що свідомість світської жінки, хоч як старався довести протилежне пан де Шарлюс, не може дуже різнитися від свідомости людей одного з нею кола і навіть від свідомости будь-якої іншої жінки. Але моя уява, подібна до уяви Ельстіра, який творив свою перспективу з порушенням фізичних законів, хоча, мабуть, і вивчав їх, малювала мені не те, що я знав, а те, що вона бачила; те, що вона бачила, себто те, що їй показувало ім'я. Отож навіть як я ще не знав дукині, ім'я Ґермант, оздоблене титулом принцеси, подібно До ноти, барви чи цифри (геть відрубних від довколишніх вартостей завдяки властивому їм математичному чи естетичному "знакові"), будило в мені завше щось зовсім інше. Цей титул нерідко трапляється у спогадах із часів Людові-ка XIII і Людовіка XIV, і я уявляв собі, що принцесу Ґермант-ську частенько одвідували, либонь, дукиня Лонгвілльська і великий Конде; якщо мої здогади слушні, то мені навряд чи світило колись туди дістатися.
У наших штучних пересадах є елемент суб'єктивности, і про нього я ще говоритиму, одначе живе' в усіх цих істотах якась предметна реальність, і саме вона різнить їх між собою.
Та й як могло бути інакше? Ті, з ким ми спілкуємося, і хто так мало скидається на тих, що нам маряться, — це ж бо ті самі люди, яких ми бачимо у спогадах, у листах славетних і з якими нам кортіло познайомитися. Якийсь убогий старець, що обідає з нами, — це ж бо той самий, чиє горде послання принцу Фрідріхові-Карлові ми з хвилюванням читали у книзі про війну сімдесятого року. Ми нудимося за обідним столом, бо наша уява спить, а як ми читаємо книжку, ми захоплюємося, бо тепер уява — з нами. Але особи і за столом, і в книзі — одні й ті самі. Ми були б раді познайомитися з пані де Помпадур, яка завсігди опікувалася наукою, але ми знудилися б у її товаристві так само, як з новочасними егеріями, такими нецікавими, що знову вибиратися до них з візитою нам неохота. А проте ріжниця між ними є. Однакових людей на світі не буває; манера наших знайомих ставитися до нас, хоча б ми трималися з ними однаково доброзичливо, в кожного своя, але ця відрубність зрештою згладжується. Дукиня де Монморансі любила шпигати мене, але як я потребував якоїсь послуги, аби щиро мені прислужитися, одразу кидала на терези всі свої впливи. А, скажімо, дукиня Ґермантська ніколи не кривдила мене, говорила мені солодкі речі, була дуже гостинна, бо гостинність становила духовне багатство Ґермантів, натомість якби я попросив її про якусь дрібничку поза всім тим, вона б і за холодну воду не взялася, — так у деяких маєтках у вашому розпорядженні авто і камердинер, зате там годі дістати шклянку сидру, оскільки частування сидром розпорядники не передбачили. Хто ж із цих двох жінок був мені за щирого приятеля: дукиня де Монморансі, яка рвалася шпилькувата мене, але завжди була готова посприяти мені, чи дукиня Ґермантська, якій боліло, коли мені чимось дошкуляли, але було важко стати бодай в якійсь дрібній послузі мені? Та ще й подейкувано, буцімто дукиня Ґермантська просто верзиця, все язиком меле, а її кузина не така кебетлива, завжди править про цікаві речі. Менталітет украй різноманітний, прямо протилежний не лише у літераторів, а й у світовців, отож-бо не самі Бодлер та Меріме мають право гордувати один одним. Осібний розум виробляє в кожного свій вираз очей, свою манеру висловлюватися, свої вчинки, і все це створює взаємозалежну систему, таку деспотичну, що, як ми розмовляємо з кимось, нам здається, що кращої за цю людину не знайти. Все, що мовила дукиня Ґермантська, виведене, як теорема, з її ментальности, я брав за істину. І загалом був з нею згоден, коли вона доводила, що дукиня де Монморансі дурненька, любить розводитися про те, в чому ні бе ні ме, або, коли, дізнавшись, що дукиня де Монморансі завдала комусь прикрощів, казала: "Ось ви вважаєте її добрягою, а для мене це ірод". Але ця тиранія дійсности, ця очевидність світла лямпи, при якій одлегла вже зоря блідне, як спогад про щось найбанальніше, відпускала мене, коли дукині Ґермантської не було, коли ще якась дама казала мені, ставлячи мене на одну дошку з собою і зводячи дукиню куди нижче за нас: "Оріана, властиво, ніким і нічим не цікавиться", або навіть (у що при розмові з дукинею просто не вірилося — так яскраво вона засвідчувала протилежне): "Оріана — снобка". Оскільки віконтеса д'Арпажон і дукиня де Монморансі являли собою нерівноцінні величини і будь-яка математика тільки б умилася за спроби їх зрівняти, я так би й не сказав, якби в мене запитали, у кого з них, на мій суд, більше переваг.
Отож коли йшлося про своєрідні риси салону принцеси Ґермантської, то найчастіше наводилося його замкнутість, що почасти випливало з того, що принцеса була королівського ложа, а головне, сказати б, з допотопности принца, скутого становими забобонами, з чого дуцтво, до слова, повсякчас при мені кпило і змушувало мене підозріло поставитися до запросин того, хто тільки з високостями та з ясновельможностями і знається і хто за кожним обідом бешкетує, що його посаджено не там, де йому подобало б сидіти за Людовіка XIV, не на тому місці, яке завдяки своїй незвичайній ерудиції в питаннях історії та генеалогії знав тільки він сам.