Воно вражало і шаленством своєї побудови, логічністю, взірцем якої воно й було, і небувалими звукосполученнями, що їх те вухо, спрагле нечуваного, та мудрована уява змогли, як ніхто, видобути з трьох інструментів.
— Неможливе, але вдячне316,— так одного разу, бувши в доброму гуморі, визначив Адріан це тріо, яке він почав компонувати ще тоді, коли писав концерт легкої музики, й виношував, ліпив під час праці над квартетом, — а сам той квартет, здавалося б, мав би надовго вичерпати творчу потугу людини. То був тугий клубок раптових осяянь, вимог, досягнень і відмов від них в ім'я здійснення нових задумів, рій проблем, що виникали разом із їхнім розв'язанням.
— Ніч, ясна від блискавок, — сказав Адріан. — Не дуже лагідне, трохи тремтливе світло, — додав він. — Що ж, я й сам тремчу, воно схопило мене за барки й пориває за собою, я весь напнутий, як струна, кожен м'яз у мені дрижить. Осяяння, любий мій, — недобре світло, воно пашить червоним полум'ям, і обличчя твоє від нього теж горить недобрим вогнем. Звичайно, коли маєш близького приятеля з класичною освітою, то повинен відрізняти щастя від муки…
І він признався, що часом не знає, чи не краща спокійна нездатність ні до чого, яка його недавно була опанувала, за теперішні тортури.
Я сказав, що це невдячність — так нарікати на свій теперішній стан. З подивом і сльозами радості на очах, але й з таємним страхом людини, не байдужої до нього, я щосуботи прочитував і прослуховував те, що він чистими, чепурними, навіть вишуканими нотними знаками, в яких не було й сліду поспіху чи нервозності, протягом тижня записував на папері — те, що йому, як він казав, "наспівав і навіяв його дух і натхнення". Без перепочинку, можна навіть сказати, не встаючи від столу, він написав три речі, з яких і однієї було б досить, щоб назвати пам'ятним рік, коли вона виникла. Справді, він почав працювати над тріо того самого дня, коли скінчив ленто квартету, яке написав останнім. "У мене таке почуття, — написав він мені, коли я однієї суботи не зміг приїхати, — наче я навчався в Кракові". Зразу я не зрозумів його вислову, поки не згадав, що саме в Краківському університеті в шістнадцятому сторіччі офіційно вивчали магію.
Можу запевнити, що я дуже уважно дослухався до таких його стилістичних зворотів, які він завжди любив і які тепер частіше, ніж будь-коли, — частіше чи таки дуже часто? — почали траплятися в його листах і навіть в усній мові. Скоро з'ясувалося чому. Першим натяком для мене був аркуш з нотами, який я помітив одного дня в нього на письмовому столі й на якому було товсто написано:
"Ця туга спонукала доктора Фаустуса вилити на папір плач свій."
Він побачив, на що я дивлюся, й забрав у мене з-перед очей аркуш, мовивши:
— Що за нескромні оглядини, пане-брате!
Він ще довго тримав від мене в таємниці свої задуми, які плекав у душі й хотів здійснити без будь-чиєї допомоги. Але від тієї миті я знав те, що знав. Безперечно. 1927 рік, рік камерної музики, був також роком виникнення концепції "Плачу доктора Фаустуса". Хоч як важко в це повірити, а, долаючи такі надзвичайно складні завдання, що впоратися з ними, здавалось, можна було тільки зосередивши на них геть усю свою силу й увагу, дух його вже стояв під знаком другої ораторії, пробуючи охопити її поглядом і серцем, підступитись до неї — страхітливого зойку змученої душі, від початку справжньої праці над яким Адріана відвернула одна подія в його житті, зворушливо-приємна й водночас жахлива.
XLIV
Урсула Шнайдевайн, Адріанова сестра з Лангензальци, народивши за три роки, тисяча дев'ятсот одинадцятого, дванадцятого і тринадцятого, трьох своїх перших дітей, дістала невелике запалення верхівок легень і змушена була провести кілька місяців у санаторії на Гарці. Там вона, видно, залікувала свою хворобу і протягом десяти років, що минули до появи на світ її найменшої дитини, сина Непомука, була невтомною, діяльною дружиною і матір'ю, хоч голод, який панував під час війни і після неї, не дав їй як слід одужати. Урсула часто застуджувалася, і тоді звичайна нежить переходила в бронхіт, та й на вигляд вона була (хоч і могла вдавати з себе радісну й задоволену) якщо не змучена, то принаймні хирлява і бліда.
Вагітність 1923 року не зашкодила їй, а швидше додала сили. Правда, після пологів вона одужувала поволі, і напади гарячки, що десять років тому змусили її поїхати до санаторію, поновилися. Вже тоді заходила мова про те, що їй треба було б на якийсь час залишити на когось дім і полікуватися, але — я можу сказати це майже напевне — під впливом сприятливих психічних факторів: материнського щастя, втіхи, яку вона мала від свого синочка, найспокійнішої, найласкавішої і найневибагливішої дитини в світі, ознаки недуги знов минули, і та мужня жінка довго трималася добре — аж до травня 1928 року, коли п'ятирічний Непомук захворів на кір у досить тяжкій формі. Страх за сина, що був її улюбленцем, цілодобовий догляд за ним підвередили її. В неї самої почався напад хвороби, коливання температури й кашель ніяк не миналися тож лікар без фальшивого оптимізму категорично наполіг на тому, щоб вона поїхала до санаторію.
Це й привело Непомука Шнайдевайна до Пфайферінга. Його сестра, сімнадцятирічна Роза, що, так само як і на рік менший за неї Ецехіль, працювала вже в оптичній крамниці (п'ятнадцятирічний Раймунд іще вчився в школі), взялася, поряд зі своєю основною роботою, допомагати батькові, поки мати лікуватиметься, провадити домашнє господарство, тож можна було передбачити, що в неї не вистачить ані часу, ані сили, щоб наглядати ще й за маленьким братом. Ознайомивши з усім цим Адріана, Урсула далі написала, що лікар вважає дуже корисним для здоров'я хлопця, якби він трохи подихав повітрям Верхньої Баварії, і попросила його намовити свою господиню, аби вона згодилася на якийсь час замінити малому матір чи бабусю. Ельза Нічичирк, яку до того ще й підтримала Клементина, залюбки погодилась, і коли в середині червня того року Йоганнес Шнайдевайн повіз дружину на Гарц, до того самого санаторію поблизу Зудероде, що одного разу вже так допоміг їй, Роза поїхала з братиком на південь, щоб залишити його в домі, що став для його дядька рідною домівкою.
Я не був свідком приїзду брата й сестри на хутір, проте Адріан змалював мені ту сцену, коли всі хатні — мати, дочка, син і челядь, — сяючи з захвату, сміючись з радості, обступили чарівного хлопчика, не годні надивитися на нього. Звичайно, найменше стримувались жінки, надто жінки з челяді, вони аж нетямилися, сплескували руками, нахилялися до малого, присідали біля нього навпочіпки, охкали і божкали, а старша сестра хлопця стояла збоку й поблажливо всміхалася — видно було, що вона чогось іншого й не сподівалася, бо звикла, що всі оточували любов'ю її брата.
Непомук, чи Непо, як звали його хатні, чи Ехо, як він, дивно підмінюючи середню приголосну, звав сам себе, відколи навчився лепетати, був одягнений дуже скромно, швидше по-селянському, ніж по-міському: в білу бавовняну курточку з короткими рукавами і в зовсім коротенькі полотняні штанці, а взутий у стоптані черевички на босу ногу. І все-таки кожному здавалося, що він бачить перед собою королевича ельфів. Тендітна довершеність маленької постаті зі стрункими, чудової форми ніжками, незрівнянний чар довгастої голівки з невинною куделею білявого волосся, з рисами обличчя хоч і зовсім дитячими, але якимись виразно викінченими й значущими, невимовно гарний і чистий, глибокий і водночас задерикуватий погляд синіх, як небо, очей з довгими віями, — навіть не саме це створювало враження, ніби він прийшов із казки, з царства милих, маленьких, тендітних ельфів. Ще треба було бачити, як той хлопчик стояв, як він тримався серед кола дорослих, що радісно сміялися, тихо охкали з захвату і зворушено зітхали, як він невимушено усміхався, звичайно, не без кокетства, усвідомлюючи свій чар, треба було чути його відповіді, мило повчальні й поважні, його срібний голосок і його балачки з по-дитячому неправильною вимовою окремих звуків, з батьківською ледь задумливою, врочисто уповільненою ваговитою швейцарською інтонацією, яку від батька відразу перехопила й мати, з розгонистим "р" і смішними зупинками між складами: "гар ний", "див-ний". Свою мову той чоловічок уже зовсім не по-дитячому пояснював ще й помахами рученят, надзвичайно милими й досить виразними, хоч і не завжди виправданими, через що вони швидше затуманювали зміст слів, приглушували його.
Ось побіжний опис Непо Шнайдевайна, Ехо, як відразу ж усі, наслідуючи малого, почали його називати, — якщо тільки безпорадне, приблизне слово здатне відтворити образ хлопця для того, хто його не бачив. Скільки письменників до мене вже нарікали на неспроможність мови досягти видимості образу, вималювати справді ідентичний портрет індивідуума! Слово створене для хвали і уславлення, йому судилося дивуватися, захоплюватись, благословляти й означати явище через почуття, яке те явище викликає, а не заклинати його чи віддавати. І я, мабуть, краще вшаную свого чарівного маленького героя не тим, що пробуватиму намалювати його портрет, а признавшись, що й досі, через сімнадцять років, у мене сльози набігають на очі від згадки про нього, згадки, яка одночасно сповнює моє серце дуже дивною, ясною, не зовсім земною радістю.
Чарівно жестикулюючи, він відповідав срібним голоском на запитання про здоров'я матері, про їзду, про його перебування у великому місті Мюнхені, як уже сказано, з виразним швейцарським акцентом, вживаючи багато діалектизмів: "лепський" замість "гарний", "домівство" замість "дім", "еге" замість "так". Дуже любив він слово "страх", наприклад, казав: "Дорога була страх далека" чи "місто було страх гарне". Багато траплялося в його мові застарілих слів, ось хоча б таке: "Ми їхали від станції на комонях". А коли вже він розповів усе про себе і про дорогу, то заявив:
— Більше я нічого не відаю.
Але, видно, він сказав це тільки для того, щоб закінчити бесіду, бо зразу ж по тому з його медових уст злетіли такі слова:
— Ехо гадає, що не личить далі стояти надворі. Годиться зайти в домівство і привітатися з дядьком.
І він подав ручку сестрі, щоб вона завела його в дім.