Вступив новий лакей.
— Принесіть чогось випити і розпорядіться запрягати.
Я сказав, що пити мені не хочеться, що вже нерано і що в мене, зрештою, свій повіз.
— Візника, мабуть, після розплати, відпустили, — заперечив пан де Шарлюс, — отож, карети у вас катма. Я велів запрягати, аби вас відвезли додому... Якщо ви боїтеся, що вже пізня доба... я міг би надати до ваших послуг кімнату.
Я сказав, що мати стала б непокоїтися.
— Так, так, правда там чи вигадка, а підшепти зробили своє. Моя дещо передчасна симпатія розквітла надто рано, і з нею сталося те саме, що й з яблунею, про яку ви так поетично розповідали в Бальбеку: недосвіток побив її цвіт.
Проте пан де Шарлюс поводився так, наче його симпатія вціліла: запевняв, що між нами вже по всьому, а сам утримував мене, пропонував чогось випити, залишитися ночувати, відвезти додому. Його навіть буцімто лякала думка, що я поїду і він зостанеться сам-один, його буцімто пойняло якесь нервове почуття страху, якого (так принаймні мені здалося) зазнавала його братова і кузинка Оріана годину тому, коли змушувала мене побути ще, бо я теж став їй на короткий час симпатичний; я помітив у ньому ту саму хіть розтягти втіху від спілкування зі мною.
— На жаль, — додав пан де Шарлюс, — я не маю хисту воскрешати те, що відцвіло. Моя симпатія до вас умерла. Оживити її я не годен. Гадаю, я не уйму собі чести, як признаюся, що про це шкодую. Я можу повторити за Воозом Віктора Гюго:
Я знову вернувся, уже з бароном, до великого ясно-зеленого салону. Знічев'я, аби щось сказати, я зауважив, що вітальня дуже гарна.
— Справді? — відгукнувся пан де Шарлюс. — Треба ж щось собі вподобати. Лиштва — це робота Багарова. Справляє дуже приємне вражіння тим, що підходить до крісел бове і до консолей. Зверніть увагу: вона повторює той самий декоративний мотив. Таке можна побачити лише в Луврі та в особнякові пана Еннісдаля. Але коли я надумав замешкати на цій вулиці, звісно, знайшовся зараз же давній палац Шіме — його ніхто ніколи не бачив, бо він явився лише для мене. Загалом незле. Могло б бути краще, але й так непогано. Правда ж, тут є гарні речі? Скажімо, портрети моїх вуйків, короля польського та короля англійського, пензля Міньяра. Зрештою, навіщо я вам про це розказую? Ви все знаєте не згірш од мене — адже ви очікували на мене в цьому салоні. Ні? Ага, вас, певне, провели до блакитного салону, — це він ввернув або з хоті шпигонути мене за мою недопитливість, або прагнучи показати, який я нікчема перед ним, хто навіть не зволив поцікавитися, де мені велено чекати. — Ось у цій комірчині всі капелюшки мадам Єлизавети, принцеси де Ламбаль і королеви. Але вам це, мабуть, нецікаво, ви ніби нічогісінько не бачите. Чи не вражений у вас зоровий нерв? Якщо ж ви предкла-даєте інший вид краси, ось вам Тернерова "Веселка", що спалахнула між двома Рембрандтами на знак нашого замирення. Чуєте? До неї прилучається Бетховен.
І справді: до мене долетіли перші акорди третьої частини "Пасторальної симфонії" "Радощі по бурі": десь близько, чи не на другому поверсі, грала оркестра. І я наївно запитав, з якої нагоди музика і хто оркестранти.
— Га? Що? Або я знаю! Уявлення не маю. Це музики-неви-димці. А що, гарно? — спитав він чваньковито, хоча в голосі його бриніли Сваннові нотки. — Але вам це треба, як волосся в пані-стару. Вам хочеться додому — ні Бетховен, ані я вас не обходять. Ви самі видаєте на себе суд і вирок, — додав барон щиросердим і смутним тоном, коли прийшла пора прощатися. — Даруйте, що я вас не відпроваджую, як цього вимагає ґречність. Оскільки я вас не побачу, то менше з тим, розійдемося ми на п'ять хвилин раніше чи пізніше. Та ще я й зморений, і роботи чимало.
Аж це він зауважив, що стоїть на годині.
— Зрештою я вас одвезу. Який пишний місяць! Я проведу вас, а потім подамся милуватися на місяць до Булонського лісу.
Ге, та ви не вмієте голитися! Вирушаєте на проханий обід, а волоски стирчать, — мовив пан де Шарлюс, беручись за моє підборіддя двома наче намагніченими пальцями, що, повагавшись хвильку, мов ті перукареві пальці, ковзнули до моїх вух. — О, помилуватися на "сріблястий блиск місяця" у лісі з кимось таким, як ви, яка це розкіш! — промовив він, і його голос нагло задзвенів мимовільною ніжністю, по чому він смутно вів далі: — Бо ви все ж дуже милий, і кращого супутника було б важко знайти. — Аж це він по-батьківському обняв мене за плечі. — Мушу признатися, раніше ви мені здавалися людиною зовсім нецікавою.
Власне, я мав усі підстави гадати, що думка його про мене не змінилася. Досить було згадати, як він кипнем кипів з гніву заледве півгодини тому. А проте у мене виникло вражіння, що зараз мій гоститель щирий, що його добре серце перемагає уразливість і гонор, від яких він кидався немов у причині. Коляса стояла перед нами, а розмова все ще точилася.
— Нумо, — нараз кинув він, — сідайте! За п'ять хвилин ми підкотимо до вашої оселі. І я скажу вам: "Бувайте!", тобто: "Бувайте навік!" А скоро ми маємо розійтися назавше, то краще б нам завершити наші взаємини, як у музиці, повним акордом.
Попри всі ці урочисті запевнення, що ми не побачимося ніколи, я міг присягнути, що пан де Шарлюс, шкодуючи про свій недавній вибух і боючись, що заподіяв мені кривду, не від того, щоб зустрітися зі мною ще раз. І я не помилявся, бо він зараз же скрикнув:
— Отакої! А головне я й забув! На спогад про вашу любу бабусю я звелів для вас оправити раритетне видання пані де Севіньє. Овва! Виходить, це наше спіткання не останнє. Треба втішатися тим, що рідко коли дається залагодити за один день складні справи. Згадайте, скільки часу тривав Віденський конгрес.
— Я пришлю, щоб вас не турбувати, по книжку, — зголосився я.
— Цитьте, присусуватий, — гарикнув на мене барон, — не завдавайте дурня собі, не прикидайтеся, для вас невелика честь те, що я, може (не кажу: "запевне", бо книги може передасть вам і камергер), вас прийму!
Він опам'ятався.
— Я не хочу покидати вас із цим словом. Не треба дисонансів, завершальний акорд, а потім — вічна тиша!
Мені здавалося, ніби він щадив свої нерви: після гризьких слів недавньої звади між нами йому лячно було розлучатися зі мною.
— Проїхатися Булонським лісом ви не побажали, — промовив він радше ствердним, ніж запитальним тоном — як мені здалося, не тому, що втримувався пропонувати мені проїхатися, а тому, що боявся, як би моя відмова не вразила його самолюбства. — Ну, а зараз саме та пора, — тягнув він далі, — коли, за словами Вістлера, буржуа повертаються додому (цією реплікою він, мабуть, хотів ударити по моєму самолюбству) і коли все навколо пориває до себе очі. Але ви навіть не знаєте, хто такий Вістлер.
Аби одмінити розмову, я спитав у барона, чи розумна принцеса Ієнська. Пан де Шарлюс урвав мене й озвався таким презирливим тоном, якого я ще не чув від нього:
— О пане, про сани і стани, згадані вами, я тями не маю. Вельможество може водитися і в таїтян, але я, слово честі, про нього зроду не чував. А проте, хай це й дивно, ім'я, яке ви оце назвали, кілька днів тому лунало в моїх вухах. Мене запитано, чи я не заперечуватиму, аби мені відрекомендували дука Ґвас-тальського. Запитання здивувало мене: дук Ґвастальський не потребує того, щоб його мені рекомендували, він мій кузен і знає мене споконвіку; він син принцеси Пармської і на правах добре вихованого родича приходить мене віншувати з Новим роком. Але потім з'ясувалося, що йдеться не про мого кревняка, а про сина згаданої вами особи. Позаяк ніякої принцеси Ієн-ської не існує, я припустив, що йдеться про якусь торботряску, мабуть, вона спить під Ієнським мостом і вигадала собі мальовничий титул принцеси Ієнської, як оті, що величають себе Ба-тиньйольською Пантерою або Королем Сталі. Ба ні, йшлося про одну багачку — її прегарними меблями я захоплювався на виставці, і ці меблі мали ту перевагу над власницею, що були непідробні. А про так званого дука Ґвастальського я подумав, що то біржовий маклер мого Секретаря, — все купується, були б гроші. Ба ні, то, очевидно, цісар для сміху надав цим людям титул, хоча цей титул аж ніяк не вакував. Хто зна, що це було: вияв його потуги, чи доказ його невігластва, чи хіть побавитися, — мені здається, він просто позбиткувався з узурпаторів-невдах. Словом, я не можу вам цього всього пояснити, моя компетенція обмежується Сен-Жерменським передмістям, і саме там, поміж усіх цих Курвуаз'є і Галардонів, вам, може, пощастить вирискати, за сприяння якогось знавця, старе луб'я, взяте напрокат у Бальзака, — ото буде сміху! Звісно, це ніщо проти чарів принцеси Ґермантської, але без мене і без мого сезаму вам до неї не підступитися.
— Отож у принцеси Ґермантської справді дуже гарний палац?
— О, це ще мало сказано; нічого кращого бути не може, окрім самої принцеси Ґермантської.
— Невже принцеса Ґермантська чимось вища за дукиню Германську?
— Ніякого порівняння. (Треба зауважити, що як люди світські мають трохи уяви, вони коронують і скидають із трону, залежно від своїх симпатій і ураз, осіб, які посідають нібито міцне й блискуче становище.) Дукиня Ґермантська (барон називав її Оріаною, може, на те, щоб викопати провалля між нею і мною) чарівлива, ви навіть не уявляєте, наскільки вона переросла своє довкілля. Проте дукиню не можна поставити поряд із її кузиною. Принцеса достоту відповідає уявленню перекупок Центрального ринку про княгиню Меттерніх, а княгиня Меттерніх вірила, що відкрила Вагнера, бо знала Віктора Мореля. Принцеса Ґермантська, чи радше її мати, знала самого Вагнера. Саме вже це надає жінці чару, не кажучи вже про її вроду. А чого варті сади Естер!
— Чи не можна їх оглянути?
— Ні, туди пускають лише запрошених, без моєї просьби туди не пускають нікого.
Про цю принаду барон більше не згадував; ми саме підкотили до мого дому, і він подав мені руку.
— Я зіграв уже свою ролю, додам лише ще кілька слів. Можливо, хтось інший поставиться до вас так само добре, як я. Хай же сьогоднішній приклад правитиме вам за науку. Цієї науки не забувайте. Добрим ставленням треба дорожитися. Те, чого в житті не можна зробити самому (бо на світі є речі, яких годі вимагати, ані доконати, ані прагнути, ані взнати самому), можна зробити в компанії, і на це не потрібно тринадцятьох, як у повісті Бальзака, ані чотирьох, як у "Трьох мушкетерах".Прощавайте!
Я думав, що барон зморився і зрікся свого наміру милуватися на місячне сяйво, бо він попросив мене загадати візникові одвезти його додому.