Колись я ладен був зректися всіх життєвих скарбів, аби тільки познайомитися з пані Блатен, бо вона приятелювала з пані Сванн. Нині, тільки заради того, щоб Альбертина не поїхала до Триеста, я одтерпів би нелюдську кару, якби цього не вистачило, то покарав би її, я б відособив її від усіх, замкнув, відібрав би в неї ті невеличкі гроші, без яких вона не змогла б мандрувати. Якщо раніше, коли я рвався до Бальбе-ка, я аж регнув побачити перську церкву, бурю на світанні, то тепер серце моє краялося на думку, що Альбертина поїде до Триеста, що вона зночує різдв'яну ніч із приятелькою мадемуазель Вентейль; адже наша уява, навіть коли вона міняє свою природу й перетворюється на почуття, не збільшує числа образів, які має у своєму розпорядженні. Якби мені сказали, що її зараз немає ні в Шербурі, ні в Триєсті, що вона не зустрінеться з Альбертиною, як би я заплакав слізьми радости й полегкости! Як змінилися б моє життя і її будучина! А не ж я знав, що заздрощі не можна зводити до однієї особи, що коли Альбертина має такий нахил, її здатні вгонобити інші. Зрештою, якби ті самі дівчата могли бачити її деінде, може, це б не боліло мені так гостро. Саме з Триєста, з цього незнаного світу, світу — я відчував — такого любого Альбертині, з яким пов'язувалися її спогади, приятельські взаємини, дитячі захоплення, на мене дихало ворожим, незрозумілим мені духом, як отой, що в Комбре підносився до мого номера з їдальні, звідки з брязкотом виделок долинали голос і сміх мамин — мама розмовляла зі сторонніми людьми і могла не прийти до мене попрощатися; як отой дух, яким повнилися для Сванна будинки, куди Одетта вирушала вечорами шукати незбагненних розкошів. Про Триест я вже не думав як про чудовий край, де мешканці сповнені задуми, заходи сонця золотаві, дзвони сумні, а як про кляте місто, яке я негайно пустив би з димом і стер би з лиця землі. Це місто вгородилося в моє серце безнадійною скабкою. Відпустити Альбертину до Шербура чи до Триеста — це жахіття! Але залишити її в Бальбеку — теж. Адже тепер, коли близькість моєї приятельки з мадемуазель Вентейль зробилася для мене певністю, мені здавалося, ніби в той час, який Альбертина присвячує не мені (а ми іноді не зустрічалися цілі дні через її тітку), вона віддана на луп Блоковим кузинам, а може, іншим жінкам. На саму думку, що сьогодні ввечері вона зустрінеться з Блоковими кузинами, я божеволів. Отож, коли вона мені сказала, що кілька днів проведе зі мною, я відповів їй так: "Бачте, я збираюся до Парижа. Поїдете зі мною? Чи не згодилися б ви якийсь час пожити у Парижі в нас?" Треба було будь-що, принаймні кілька днів, не покидати її саму, тримати її при собі — для певности, що вона не зійдеться з приятелькою мадемуазель Вентейль. Це означало, що вона мешкала б у мене, бо мама надумала, скориставшися з батькового відрядження, справити свою повинність, вволити бабусину волю — бабусі хотілося, щоб мама приїздила на кілька днів до її комбрейської сестри. Мама не любила тітки за те, що вона, бабусина улюблениця, не жалувала своєї сестри. Люди, дійшовши літ, не добром згадують тих, хто їм докучав змалку. Але мама, ставши мені й за бабусю, була непам'ятка; материне життя було для неї, ніби чисте й невинне дитинство, джерело спогадів, звабу і гіркоту яких визначали її вчинки. Моя бабуся в перших могла б достачити мамі деякі безцінні подробиці, але тепер доводилося тягти її за язика, бо вона була тяжко хвора (казали, в неї рак), і мама дорікала собі за те, що досі до неї не вибралася, а не вибралася вона, щоб не покидати мене самого; пахла їй мандрівка ще й тому, що так зробила б її мати, і тому, що на день народження бабусиного батька, до слова батька дуже поганого, мама носила на могилу квіти, якими бабуся звикла її прикрашати. Перед цим гробом, що мав відкритися, мама пестливими словами відшкодовувала те, в чому відмовляла недужій бабусі її сестра. В Комбре мама збиралася поратися по господарству — ці порання на бабусине бажання мали вестися під доччиним зарядом. А порань ще й не почато. Мама не хотіла покидати Парижа раніше за батька, щоб її відсутність не так йому дошкуляла, — хоча цей схід душі не міг уразити його так, як матір, але він поділяв її переживання. "Ні, це неможливо, — відповіла мені Альбертина. — А навіщо ви рветеся до Парижа, якщо ця дама поїхала?" — "Мені буде спокійніше там, де ми з нею познайомилися, ніж у Бальбеку, якого вона ніколи не бачила і який мені обрид". Чи ж дійшло згодом до Альбертини, що тої, іншої кобіти, немає і що як я тієї ночі хотів померти, то лише тому, що вона легковажно призналася мені, що близька з приятелькою мадемуазель Вентейль? Можливо. Часом мені здається, що до неї це дійшло. Принаймні того ранку вона повірила, що така жінка справді існує. "Вам, мій хло-ню, треба б оженитися з цією особою, — сказала вона, — ви були б щасливі, і щаслива була б і вона". Я відповів, що думка ощасливити цю жінку мало не штовхнула мене на шлюб; недавно, коли я дістав великий спадок, а отже, й змогу оточити свою дружину розкішшю й уприємнити її життя, я ладен був прийняти офіру тієї, кого я кохав. Сп'янілий вдячністю, яку я відчував до Альбертини за її ласкавість, і водночас шарпаний нестерпною душевною мукою, якої вона мені завдавала, я, схожий на того, хто охоче віддав би маєток гарсонові за те, що той насипає йому в кав'ярні шостий келишок горілки, заявив, що моя дружина матиме авто, яхту і що шкода, що я, знаючи, як Альбертина любить кататися на авті й на яхті, кохаю не її, що для неї я був би ідеальним мужем, але що ми ще подивимося, що ми, треба сподіватися, матимемо втішні зустрічі. Подібно до того як ми по-п'яному не зачіпаємо переходнів, боячись дістати відкоша, я все-таки не допустився необачносте (якщо це можна назвати необачністю), якої допустився за часів Жільберти, і не сказав їй, що кохаю її, Альбертину. "Бачте, я мало з нею не оженився. Одначе не наважився на це, я б не посмів прирікати молоду жінку на життя з такою хворою і з такою нудною людиною, як я". — "Та ви збожеволіли! Усі аж реґнуть пройти з вами по життю, подивіться, як за вами впадають. У Вердюренів тільки про вас і розмови, і в найвищому світі теж, я про це знаю. Отже, вона була з вами не досить ласкава, ця дама, скоро ви так у собі звомпили. Тепер я бачу, що це за птиця, вона лиха, я її терпіти не можу, ох, якби на її місці була я!" — "Ба ні, вона дуже мила, просто милісінька. А на Вердюренів та на інших мені чхати. Якщо не рахувати тієї, кого я кохаю і з ким я порвав, мені залежить лише на моїй Альбер-тині; тільки вона, якщо ми з нею часто будемо зустрічатися, принаймні попервах, — додав я, щоб не злякати її і мати змогу багато жадати від неї в ці перші дні, — може мене бодай трошки потішити". Я лише натякнув на можливість шлюбу, але зараз же сказав, що цього не здійснено, бо ми не підходимо характерами. Моя заздрість живилася спогадами про взаємини Робера та "Рахиль, ти від Бога", Сванна й Одетти і підкидала мені думку, що скоро я кохаю сам, то не можу бути коханим, і що жінка може до мене горнутися лише з розрахунку. Звісно, нерозумно було міряти Альбертину на Одеттин і Рахилин аршин. Але йшлося не про неї, йшлося про мене; йшлося про почуття, які я міг у неї пробудити і яких я, заклятий ревнивець, недооцінював. І з цього судження, може, хибного, зродилося багато лиха, яке згодом мало спасти на нас. "Отже, ви не хочете їхати зі мною до Парижа?" — "Зараз мене не пустить тітка. Зрештою навіть як я згодом і приїду, хіба не здасться дивним, що я зупинюсь у вас? Адже в Парижі всі знають, що я не ваша кузина". — "Ну то ми скажемо, що ми, вважай, заручені. Це пусте, адже ми знаєте, що це неправда". У Альбертини з-під сорочки вилонювалася шия, ядерна, золотава, в буйному ластовинні. Я поцілував її з таким самим чистим почуттям, з яким цілував мою матір, щоб утамувати мої дитячі гризоти, які тоді здавалися мені невтішними. Альбертина пішла переодягтися. Її самовідданість уже почала давати збій: де ж її клятва не покидати мене ні на мить? (Я відчував, що її завзяття стане ненадовго, я боявся, що, як ми зостанемося в Баль-беку, вона того ж таки вечора втече від мене і зійдеться з Блоковими кузинами.) Тим часом вона прийшла до мене сказати, що їде до Менвіля, а повернеться пополудні. Вона ночувала не вдома, на її ім'я прийшли листи, та й тітка, либонь, тривожиться. "Якщо йдеться тільки про це, можна послати ліфтера — він скаже їй, що ви тут, і забере ваші листи". Альбертина набурмосилась, але щоб показати мені, яка вона цяцінька, попри свою досаду від того, що її неволять, відразу ж промовила наймилішим тоном: "Нехай!" — і послала ліфтера до тітки. Ледве Альбертина пішла, як у двері тихо постукав ліфтер. Для мене було несподіванкою, що, поки ми гомоніли з Альбертиною, він устиг з'їздити до Менвіля й повернутися. Він сповістив мені, що Альбертина написала до тітки цидулку і що вона може, якщо моя воля, поїхати до Парижа хоча б сьогодні. Зрештою, даючи йому усне доручення, Альбертина вчинила необачно, бо, попри ранню годину, директор, уже обізнаний з усім і схвильований, прибіг до мене спитати, з чого я незадоволений, чи правда, що я їду, і чи не можу я зачекати кілька днів: он як розвітрилося! Я не міг почати йому пояснювати, що в мене одне бажання: щоб о тій порі, коли Блокові кузини виходять на прогулянку, Альбертини в Бальбеку вже не було, тим паче що Андре, єдиної, хто міг би вберети її від них, тут немає і що Бальбек став для мене одним із тих куточків, де хворому нема чим дихати і звідки він виїздить негайно, не бажаючи тут більше зночувати жодної ночі, хоча б йому довелося померти в дорозі. Зрештою мені ще доведеться змагатися з подібними проханнями — спершу в готелі, куди Марі Жінест і Селеста Альбаре прийшли до мене з червоними очима. (Ридання Марі нагадували рев потоку; Селеста, стриманіша у вияві почуттів, утихомирювала її; але коли Марі пролепетала єдиний вірш, який вона знала: "Відцвітає під місяцем без", Селеста теж не витримала, і пелена сліз укрила її личко бузкового кольору; зрештою я певен, що вони й думати про мене забули ще того вечора.) Потім у приміському поїзді, попри всі мої обереги проти того, щоб мене хтось помітив, я здибався з маркізом де Камбре-мером; побачивши мої валізи, він пополотнів, бо сподівався по-завтрьому мене гостити; він заморочив мене своїм базіканням, що мої напади ядухи виникають через погодні перепади і що якби пожити тут у жовтні — цим би можна загартувати моє здоров'я; він попросив мене відкласти мій від'їзд принаймні "на через тиждень" — неоковирність цього звороту не розлютила мене, певне, лише тому, що від його слів на душі моїй щеміло.