Але нині, мостивий пане, про це вже не йдеться. Я взяв вас на спиток, якому єдиний видатний наш сучасник дав дотепну назву: "спиток надто великою ґречністю", і він же цілком слушно підсумовує, що це найстрашніша з усіх випроб і що тільки вона може відокремити зерно від полови. Я не витикатиму вам, що ви її не витримали, — переможців тут не гурт. Але принаймні — і це буде висновок з останніх слів, що ми ними перекинемося на цьому крузі земнім, — я хочу вбезпечити себе від ваших наклепницьких вигадок.
Досі мені на думку не спадало, що гнів пана де Шарлюса викликаний кривдними словами, якими я нібито відгукнувся про нього; я напружив пам'ять: про нього я не говорив ні з ким. Якийсь злоріка наклепав на мене. І я рішуче відмів накинуту на мене пеню.
— Невже, — додав я, — ви розсердилися на мене за те, що я сказав про наші близькі стосунки дукині Ґермантській?
Він згірдно посміхнувся, підніс голос до найвищих регістрів і завиграшки узяв найприкрішу і найзухвалішу ноту.
— Ох, мостивий пане! — сказав він, вертаючись умисне повільно до своєї природної інтонації і ніби впиваючись химерними переборами нисхідної гами. — Я певен, що ви себе обмовляєте, каючись у тім, що сказали, ніби ми з вами "в близьких стосунках". Я не можу вимагати виняткової точности слів від того, хто легко переплутав би меблі Чипендейла з амвоном рококо, але, зрештою, я не думаю, — додав він уже з вкрадливою пестливістю в голосі і розпливаючись у чарівливій усмішці, — я не думаю, щоб ви могли сказати і повірити, нібито ми з вами у близьких стосунках!Якщо ж ви похвалилися тим, що вас мені відрекомендували, що вирозмовляли зі мною, що ми з вами трошки знайомі, що я майже без усякої просьби з вашого боку погодився з часом узяти вас під своє крильце, то, навпаки, я вважаю, що це цілком природно й розумно. Значна вікова ріжниця між нами дає мені право вказати вам, без найменшого бажання вас принизити, що те, що ви були мені відрекомендовані, що те, що ми з вами розмовляли, що те, що ми з вами оцепознайомилися, — що все це було для вас як не честю, — мені про це говорити не з руки, — то принаймні удачею, і глупота ваша виявилася не в тім, що ви про неї розголосили, а в тім, що не зуміли з неї скористатися. Додам навіть, — сказав він, несподівано і ненадовго перейшовши від гнівної фудулії до ніжности, насиченої таким глибоким смутком, ніби йому збиралося на плач, — що коли ви залишили без відповіді пропозицію, зроблену вам у Парижі, мені це здалося нечуваною зухвалістю, — я ж бо думав, ви добре виховані, з доброїбуржуазної родини (єдино цього прикметника він зневажливо просичав), — настільки неймовірною, що в простоті душевній я пояснював її всякою бреднею, яка завжди розминається з правдою: пропажею листа з помилково зазначеною адресою. Я визнаю, що це страшенно наївно, але святий Бо-навентура волів радше повірити в те, що віл може літати, аніж у те, що брат його збрехав. Ну, та, зрештою, вже по всьому, книжка вам не сподобалася, нема чого розводитися. Ось тільки мені здається, що ви могли б (тут у бароновім голосі забриніли щирі сльози) написати мені, бодай з пошани до мого віку. Я хотів вам запропонувати щось украй спокусливе, але уникав доводити це до вашого відома загодя. А ви воліли, не знавши навіть, про що йдеться, відмовитися — нехай. Але, кажу ще раз, завжди можна написати. Я б на вашому місці, ба навіть на своєму, написав. З цього приводу я навіть віддаю перевагу своєму місцю перед вашим, кажу, з цього приводу, бо взагалі я вважаю, що всі місця рівні й тямовитий робітник мені куди любіший за багатьох дуків. Але я можу сказати, що волію своє місце, бо за все своє довге життя, навіть аж надто довге, я зроду не вчинив, як ви. (Голова пана де Шарлюса утопала в тіні, і я не бачив, чи спливають з очей у нього сльози, що бриніли в його голосі.) Я вже казав, що ступив сто кроків вам назустріч, а ви на віддяку відійшли від мене на двісті. Тепер я йду від вас, ми з вами більше не знайомі. Я забуду ваше ім'я, але не забуду вашого поводження, аби в ті дні, коли буду схильний припускати, що люди щиросерді, делікатні чи бодай настільки кмітливі, що не змарнують нагоди, яка випадає раз у житті, — аби сказати собі в ті дні, що я надто високої думки про людей. Ба ні, якщо ви комусь переказали, що знайомі зі мною, коли так воно й було, — бо зараз так уже не буде, — то я визнаю, що це цілком природно, це відавання шаноби мені, коротко, мені це приємно. На жаль, деінде і за інших околичностей ви говорили щось зовсім протилежне.
— Присягаюся, бароне, нічого кривдного про вас я не казав.
— А хто вам каже, що мене скривджено? — люто вереснув пан де Шарлюс і сів на канапі, на якій допіро лежав нерухомо, а в цей час на обличчі його корчилося мертвотно-блідаве спінене гаддя, а голос робився то проразливим, то густим, повертаючи все виггя розшалілої бурі. (Він завжди балакав гучно, аж озиралися на вулиці люди, а тепер міць його голосу подесятерилася, немов форте не на роялі, а в оркестрі, та ще й з переходом уфортисимо. Пан де Шарлюс рикав.) — Невже ви гадаєте, ніби можете мене скривдити? Та чи усвідомлюєте ви, з ким розмовляєте? Аби ви знали, отруйна слина п'яти соток ваших дружків, навіть якби ці ліліпутики позалазили на плечі одне одному, могла б обплювати лише палюхи моїх найясніших стіп.
З цієї миті хіть переконати пана де Шарлюса, що я зроду не чув і не казав про нього нічого лихого, поступилася місцем скаженій люті, викликаній його словами, які, на мій суд, диктувала його потворна пиха. Мабуть-таки, бодай почасти, тут давалася взнаки вона. Майже все інше йшло від другого почуття, але я про нього ще не здогадувався, а отже, не моя провина, що я не взяв його в рахубу. Я міг би хіба, оскільки про це почуття ні сном ні духом не відав, згадавши слова дукині Германської, окрім пихи, поставити щось на карб ще й бароновій скаженині. Але думка про скаженину мені тоді навіть не спала. Я був певен, що його пориває лише пиха, а мене лише лють. І цю лють (скоро пан де Шарлюс, відверещавши, заговорив про палюхи на своїх найясніших стопах, заговорив з величною міною, дихаючи погордливим духом на якихось темних клепачів), цю лють я вже не міг погамувати. Розсатднівши, я відчув пекельну потребу по чомусь гатити, і все ж я не так оскаженів, щоб утратити пошану до людини, набагато старшої за мене, а зарівно, через її мистецьку вартість, і до саксонської порцеляни, виставленої біля барона, натомість я накинувся на його новий циліндер, пожбурив його на підлогу, заходився топтати, потім завзято дерти, зірвав підбій, розпанахав навпіл корону, і все це під баронів репет, і аж тоді кинувся до порогу і розчахнув двері. На мій превеликий подив, обабіч дверей стояло двоє лакеїв, але, забачивши мене, служники повільно пішли геть, вдаючи, ніби опинилися тут випадково. (Згодом я довідався, як їх звали, — одного Бюрньє, а другого Шармель.) Мене не ошукала їхня недбала хода; вона була вдавана, це зразу впадало в вічі. Три інші тлумачення здалися мені можебнішими: одне, що барон часом приймає гостей, для приборкання яких може потребувати підмоги (але чому вони бунтуються?), тож мав бути хтось, хто міг би дати відсіч; друге, що цікаві лакеї підслуховували за порогом і не сподівалися, що я так живо втечу; а третє, що всю цю сцену заздалегоди зрежисерував пан де Шарлюс і сам поставив челядь на підслухи — з замилування до театральности вкупі зі своєрідним "н одумайтеся", цією наукою на прийдешнє.
Гнів мій не погамував баронового гніву, але моя втеча, мабуть, допекла його до живого серця; він гукав мене, вимагав спинити і зрештою, забувши про те, що оце щойно хизувався своїми "найяснішими стопами", роблячи мене свідком свого убоження, спрожогу порвався за мною, наздогнав у сінях і переп'яв шлях.
— Годі-бо вам! — сказав він. — Не будьте дитиною, верніться на хвилинку. Хто палко кохає — суворо картає, і як я вас скартав, то лиш тому, що дуже вас люблю.
Я охолонув, слово "скартав" пропустив повз вуха і подався за бароном, а той, нагукавши лакея, без жодної урази звелів йому забрати шмаття від циліндра і принести іншого.
— Признайтеся, бароне, — знов озвався я до пана де Шар-люса, — хто той набріхувач, що так наклепав на мене? Я хочу знати, хто він, аби завдати йому брехню.
— Хто? Або ви не знаєте? Невже не пам'ятаєте, при кому що казали? Невже не здогадуєтеся, що ті, хто вносить мені в вуха, хто прислужується таким чином мені, остерігають мене, просять тримати в секреті їхні імена? Невже гадаєте, ніби я зраджу секрет того, кому давав обіцянку?
— Отже, не можете назвати його ім'я? — перепитав я, востаннє шукаючи в голові (намарно), кому я міг сказати щось про пана де Шарлюса.
— Ви ж бо чули, що я прирік зберігати в таємниці особу інформатора! — огризнувся барон свистючим від обурення голосом. — Бачу, в вас нездоровий нахил не лише до плюгавих поговорів, а й до даремних домагань. Чи не розумніше було б скористатися з останньої нашої розмови і потрактувати про речі поважніші, ніж воду в ступі товкти.
— Пане, — кинув я, збираючись іти, — ви мене ображаєте, а що ви набагато старший за мене, то я безборонний, сили у нас нерівні, а переконати вас на інше мені не світить, хоча я присяг-нувся, що не розпускав язика.
— Виходить, я брехун? — зично покликнув він і одним скоком опинився за два кроки від мене.
— Вас ошукано.
Аж це пан де Шарлюс перейшов на лагідний, щиросердий, журливий тон, — так у деяких граних без паузи симфоніях за громами першої частини іде погідне, ідилічне скерцо.
— Може, й так, — озвався він. — Власне, переказані слова спотворюють. То ви виною, що не скористалися зі змоги побачитися зі мною, хоча я цю змогу давав вам повсякчас; ви вибили у мене з рук зброю для боротьби з волоченою на вас пенею, бо вам закидають зраду; ви позбавили мене щоденних щирих розмов із вами. У кожному разі, правдиві там чи вигадані, під-шепти зробили свою чорну справу. Я вже не можу відкинути ті вражіння, які вони на мене справили. Я навіть не можу сказати, що хто дуже картає, той міцно любить, бо хоч я вас дуже скартав, але я вас розлюбив.
З цим словом барон силоміццю посадив мене, а потім подзвонив.