У пошуках утраченого часу. Том 3: Ґермантська сторона

Марсель Пруст

Сторінка 102 з 113

Зрештою в таких випадках від зближення вигравало не лише менш знане ім'я; інше, пишнота якого вже стерлася від часу, в новому похмурішому світлі справляло на мене яскравіше вражіння: так серед портретів чудового колориста надто вражає портрет, намальований у темних тонах. Рухливість, якої набували для мене всі ці імена, зібрані оце разом, хоча вони здавалися мені такими далекими одне від одного, пояснювалася не лише моїм невіглаством; ті самі шасе-круазе, які буяли в моїй свідомості, так само легко буяли за тих часів, коли титул, завжди пов'язаний з земельною посілістю, вкупі з нею переходив від роду до роду, отож-бо, скажімо, в гарній феодальній будівлі, яка становить собою титул дука Не-мурського чи дука Шеврезького, домували, наче в гостинній оселі Бернара Пустельника, якийсь там Ґіз, принц Савойський, хтось із Орлеанів, хтось із Люїнів. Часом на одну й ту саму мушлю зазіхало зразу кілька фамілій: нідерландський панівний дім та принци Майн-Нелі — на князівство Оранське, барон де Шарлюс та бельгійський владний дім — на герцогство Брабант-ське, чимало інших — на титули принца Неаполітанського, дука Пармського, дука Реджійського. Часом було навпаки: мушля по смерті господарів довгенько порожнювала, і мені зроду не спадало в голову, що назва якогось замку могла бути — зрештою в добу не вельми відлеглу — родовим іменем. Ось чому, коли дук Ґермантський на запитання де Монсерфея відповів: "Ні, моя кузина була затята роялістка, адже вона донька маркіза де Фетерна, а той зіграв не останню ролю в шуанській війні" — ім'я Фетерн, яке відтоді, як я відвідав Бальбек, було для мене назвою замку, виявилося прізвищем, і це вразило мене, як вражають у феєрії, оживаючи і стаючи дійовцями, вежі та ґанок. Із певним правом можна сказати, що історія, бодай і генеалогічна, повертає життя старому камінню. У паризькому світі були люди, які відіграли таку саму значну ролю, як дук Ґермантський і дук де Ла Тремуй, теж панського лржа і ще бажаніші скрізь завдяки своїй гожості або дотепності. Нині їх забуто, бо вони не мали нащадків; власне, через те, що їхніх імен уже не чутно, нині це імена незнані; у кращому разі назва речі неживої, під якою, попри всі сподівання, криється прізвище людини, ще скніє десь там у замкові, в якомусь ведмежому кутку. Змине якийсь там час, і мандрівник, зашившись для огляду церкви до бургундської глухомані, у сільце пана де Шарлюса, як він не вельми допитливий і як йому ніколи вивчати надгробки, так і не знатиме, що прізвище де Шарлюса носив той, хто належав до вельможного панства. Ця думка нагадала мені, що час уже йти і що, поки я слухав генеалогічні розвідки дука Ґермантського, година моєї зустрічі з його братом наблизилася. Хто знає, думав я, чи не прийде день, коли й Ґермант лунатиме як назва місцевости для всіх, окрім археологів, що випадком потраплять до Комбре і, спинившись перед вітражем Жільбертд Лихого, матимуть терпець дослухати до кінця роздебендювання спадкоємця Теодора або прочитати путівник, укладений панотчиком. Та поки преславне ім'я не вигасло, воно осяває всіх, хто його носить; і, певна річ, цікавість, яку викликала в мені пишнота цих родів, випливала з того, що їхні коліна можна простежити, почавши від сьогодення і помалу, ступінь по ступневі, заглиблюючись у товщу віків, аж до XV сторіччя й далі, ще й відшукати спогади і листування всіх предків пана де Шарлюса, принца Аґріґентського та принцеси Пармської в такій минувшині, де корінь якоїсь буржуазної сім'ї тоне у кромішній пітьмі, але де завдяки тому, що ім'я освітлює все, що за ним, ми розпізнаємо походження і тривкість душевної організації, вад і вибриків якихось Ґермантів. Майже патологічно подібні до теперішніх Ґермантів, вони зі століття в століття будили шалену цікавість у тих, хто з ними листувався, байдуже, коли вони жили, ще перед принцесою Палантинською та пані де Мотвіль чи по принцові де Ліню.

Зрештою моя історична допитливість не могла змагатися з естетичним залассям. Цитування імен призводило до того, що воно знетілеснювало дукининих гостей, чия машкара ординарної фізичної подоби, ординарної глупоти й ординарного інтелекту перетворювала їх на сіреньких людців; отож-бо, як я ступав на коцик сприходу, мені здавалося, ніби я переступаю не порожець, а крес зачарованого світу імен. Сам принц Аґріґент-ський, скоро я почув, що його мати, з дому Дамас, — онука дука Моденського, визбувся, як леткої хемічної сполуки, свого обличчя і своїх слів, які заважали його розпізнати, і створив з Дамаса і Модени, цих титулів, та й годі, куди привабливіший стіп. Кожне ім'я, зміщене тяжінням іншого, хоча я досі якогось зв'язку між ними не вловлював, покидало звичне своє місце в моєму мозкові, де його знебарвила звичка, і, переплітаючися з Мортемарами, Стюартами чи Бурбонами, гаптувало вкупі з ними тонке і переливчасте плетиво. Навіть ім'я Ґермант набувало від усіх цих прегарних імен, уже зовсім вигаслих і раптом розблислих давнім вогнем, імен, з якими воно, як я щойно дізнався, колись лучилося, якогось нового, щиро поетичного сенсу. У кращому разі я міг бачити, як кінець кожного пучка гордовитого стебла воно розквітає ликом мудрого короля чи преславної принцеси, таких як батько Генріха Четвертого або дукиня Лонгвільська. Але оскільки ті обличчя, на противагу обличчям дукининих гостей, не запливли салом життєвого досвіду й світської буденщини, у гарному своєму зарисові та мінливих барвах вони заховали спорідненість з іменами, які через певні проміжки часу, помальовані по-різному, відгалужувалися від родовідного дерева Ґермантів і не каляли жадними тьмавими підмісами вибуялих строкатих, майже прозорих пагонів, — так на старожитних вітражах квітнуть обабіч шкляного дерева праотці Ісусові, починаючи з Єсеї.

Кілька разів я вже поривався втекти, переважно тому, що моя присутність нікчемила ці збори, які здалеку здавалися мені такими гарними, і вони, мабуть, і були б гарні, якби не свідок, який муляв усім очі. Потому як гості здихалися б невігласа, вони могли б щільніше згуртуватися між собою. Вони мали б змогу відправляти містерію, для якої тут зійшлися, бо, звичайно ж, вони явилися сюди не на те, аби розмовляти про Франса Гальса чи про скнарство, та ще так, як про це розводяться земляни нешеретовані. Вони блягузкали про всяку всячину, певна річ, тому, що тут був я, і я потерпав, бо заважав усім цим гарненьким роз'єднаним жінкам провадити в найвитворнішому салоні таємниче життя Сен-Жерменського передмістя. Але тільки-но я збирався йти, самопожертва дуцтва Ґермантського доходила до того, що вони мене утримували. Та що найцікавіше, деякі дами, які примчали до Ґермантів захоплені, вичепурені, обкидані сліпучими клейнодами, аби взяти участь — із моєї, власне, провини — у збіговиську, так само мало відмінному від тих вечорів, що бувають і не в Сен-Жерменському передмісті, як, скажімо, Бальбек, від того, до чого вже призвичаїлося наше око, — деякі дами покидали вітальню, на позір не відчуваючи жодного розчарування. Де там! Вони ще й наввипередки дякували дукині Ґермант-ській за чудово проведений вечір, що мало наводити на думку, ніби й на інших вечорах у цьому домі (тих, де мене не було) діялося те саме.

Чи й справді всі ці особи чепурилися на такі обіди, як сьогоднішній, і не пускали на них буржуазок до своїх замкнутих салонів? Чи справді ті обіди були стеменнісінько такі самі, попри мою відсутність? У мене майнула на мить підозра, але надто вже була вона недоречна. Її зразу ж гнав геть звичайнісінький здоровий глузд. А потім, якби я навіть її й допустив, то що б тоді зосталося від імені Ґермант, і так уже змалілого після Комбре?

Зрештою ці діви-квіти були напрочуд невимогливі щодо інших і великі аматорки радувати всіх поспіль; деякі з тих, до кого я за цілий вечір ледве обізвався, та й то, бовкнувши щось таке, що довелося пекти раків, вважали за свій обов'язок перед відходом сказати мені, втуплюючи в мене лагідний погляд гарних очок і поправляючи гірлянду орхідей, що обвивала їхні груденята, які вони раді, що познайомилися зі мною, і засвідчити — делікатний натяк на запрошення пообідати! — своє бажання "дещо влаштувати", попередньо "обравши день" укупі з дукинею Ґер-мантською.

Усі ці дами-квіти поїхали після принцеси Пармської. Прин-цесина приява — раніше від високости відбувати було невільно — була однією з не підозрюваних мною причин, через які дукиня домагалася, щоб я посидів ще. Коли принцеса підвелася, кожне полегшено зітхнуло. Всі дами колінкували перед її високістю; та підводила їх, цілувала, і вкупі з цим поцілунком вони діставали ніби виблагане навколішки благословення на те, щоб попросити свій верхній одяг і покликати карету. Потім перед брамою починався ніби перегук імен, що ввійшли до історії Франції. Принцеса Пармська не дозволила дукині Ґермантській відпроваджувати її на ґанок, щоб та не змерзла, а дук додав: "Чуєте, Оріано? Її високість дозволяє вам не виходити, от і добре: пам'ятаєте, що вам радив лікар?"

"Гадаю, принцеса Пармська була дуже рада пообідати з вами". Ця утерта формула була мені знайома. Дук Ґермантський перейшов усю вітальню, аби сказати її мені з ввічливою і значущою міного, буцімто вручаючи диплом або частуючи птифурами. І втіха, якої він напевне зазнавав оце і яка на мить надала його виду лагідного виразу, свідчила виразно про те, що такі повинності він сповнятиме аж до гробу, на кшталт здитинілих стариганів, зберігаючи за собою гонорові й легкі функції.

Коли я налаштувався йти, до вітальні вернулася принцесина стате-дама — вона забула чудові гвоздики з Ґерманту, дукинин подарунок принцесі Пармській. Твар у статс-дами пашіла — мабуть, їй натрусилося від принцеси, яка до всіх примилялася, але якій терпець уривався від глупоти своєї спільниці. Статс-дама підхопила гвоздики і побігла до виходу, але, аби не вмалити свого гонору й аби всі бачили, що вона своєумка, вона, минаючи мене, миркнула: "Її високість мене підганяє, їй хочеться, щоб ми вже їхали, але щоб і гвоздики були у неї в руках. Ну, а я не пташка, стрибати з гілки на гілку не привчена".

Леле! Регула, через яку я не мав права піти раніше від її високості, була не єдина в етикеті.