І Альбертина йшла геть, так і не зважившись попросити за подругу, — достоту як деякі чоловіки, які, сподіваючись на успіх у жінки, бувають надміру запобігливі і, щоб вона не подумала, ніби це запобігливість із корисливою метою, не освідчуються їй у коханні. В інших випадках усе ж не випадало казати, що Альбертина достеменну мету складає у жертву побічній, народженій у перебігу дії, але обидві її цілі були такі між собою несумісні, що аби той, хто розчулився, дізнавшись від Альбертини про першу її мету, почув про другу, його розчулення замінилося б одразу на найглибшу досаду. Далі в нашому оповіданні ця суперечність пояснюється. А поки що наведемо приклад зовсім іншого штибу, як доказ, що такі суперечності дуже часті в найрозмаїтіших ситуаціях. Чоловік оселив свою полюбовницю в місті, де стоїть постоєм полк. Жінка, обізнана багато з чим, ревнує його і засипає його з Парижа розпачливими листами. Аж це коханці випало на один день поїхати до Парижа. Чоловік не може відмовити коханці у просьбі поїхати з нею і бере звільнення на добу. Але він людина добра, думка, що жінка через нього мучитиметься, для нього нестерпна, тож він являється до неї і, заливаючись дрібними слізьми, каже, що, стурбований її листами, він знайшов привід, аби вирватися до неї, втишити її й обійняти. Виходить, він скористався цією поїздкою як приводом, щоб довести своє кохання і полюбовниці, і дружині. Але якби жінка довідалася, чому він приїздив до Парижа, радощі, безперечно, змінилися б для неї стражданням, хіба що довгоочікуване щастя побачитися з цим невірником заглушило б біль від його брехні. Серед тих, хто найпослідовніше застосовував систему множинности цілей, був, як на мене, пан де Норпуа. Вряди-годи він зголошувався посередникувати між двома розсвареними приятелями, за що й сподобився слави вельми послужливої людини. Проте маркізові було мало переконати того, хто просив його прислужитися, що він робить послугу лише ради нього, другому він розтлумачував, що пішов на це аж ніяк не на настійну вимогу першого, а в інтересах другого, і йому неважко було втовкмачити це співрозмовникові, загодя певному, що він має діло з людиною, "вельми догодливою". Оттак, ведучи подвійну гру, ведучи те, що мовою рахівників іменується бухгалтерією з подвійним дном, він ні разу себе не ославив, а надані ним послуги не лише не захитали, а ще й, навпаки, зміцнили його авторитет. Будь-яка буцімто подвійна маркізова послуга подвійно помножувала його репутацію послужливого друга, причому послужливого з тямою, який цілить завжди в десятку, доводить справу до успішного кінця, в чому переконувала вдячність, висловлювана обома зацікавленими сторонами. Це лукавство у послужливості було — не без винятків, як у кожної людини — важливою рисою вдачі маркіза де Норпуа. У міністерстві колишній дипломат часто вдавався до послуг мого батька, а той був такий простодушний, що вірив, ніби маркіз, навпаки, прислужується йому.
Альбертина мала такий успіх, якого навіть не домагалася, їй не треба було сурмити про свої перемоги, ось чому вона нікому навіть не заїкнулася про сцену, яка розігралася між нами при її ліжку і про яку якась шерепа роздзвонила б на весь світ. Зрештою її поводження під час цієї сцени так і зосталося для мене загадкою. Гіпотезу про її бездоганну цноту (гіпотезу, з допомогою якої я спершу пояснював собі, чому Альбертина так люто дала мені одкоша, і яка зрештою не пов'язувалась у моєму уявленні про доброту, про вроджену шляхетність моєї подруги) я кілька разів переробляв. Ця гіпотеза суперечила тій, яку я висунув при першій моїй зустрічі з Альбертиною. Скільки її вчинків, що свідчили про інше, про її увагу до мене (увагу лагідну, іноді неспокійну, чуйну, сповнену ревнощів до Андре), оточувало звідусіль ту поривчастість, з якою вона, аби здихатися мене, смикнула за дзвінок! Зрештою чому ж вона запросила мене провести вечір при її ліжку? Чому, розмовляючи зі мною, добирала таких пестливих слів? Чим пояснити хіть побачитися з приятелем, страх, що він воліє твою подругу, бажання зробити йому приємне, романтичне запевнення в тому, що ніхто не дізнається про вечір, проведений удвох, чим усе це пояснити, якщо ти відмовляєш йому в такій простій насолоді і якщо для тебе це не насолода? Попри все я ніяк не міг повірити, що Альбертинина цнота сягає аж так далеко, і навіть загадувався, чи не ховається під її поривчастістю кокетство, їй, скажімо, примарилося, ніби від неї негарно пахне, і вона боялася, як би це не віднадило мене від неї, або ж помисливість: не знаючи любовної гри, вона, скажімо, уявила, що моя нервовість заразлива і передасться їй через поцілунок.
Альбертина була, безперечно, засмучена тим, що не вдовольнила мене, і подарувала мені золотого олівчика через ту збочену жалісливість людей, яких зворушила наша увага і які, відмовивши нам у тому, чого домагалася від них наша увага, хочуть бодай чимось іншим нам догодити: критик замість писати хвалебну рецензію, запрошує повістяра на обід, дукиня не бере з собою сноба до театру, а натомість дає йому свою ложу на той вечір, коли її на виставі не буде. Так само, буває, тих, хто робить найменше і міг би взагалі нічого не робити, сумління змушує зробити бодай щось. Я сказав Альбертині, що дуже радий олівцеві, але не так, як був би радий того вечора, коли вона прийшла ночувати до готелю, якби вона дозволила себе поцілувати. "Для мене це було б таке щастя! Ну що б це вам зашкодило? Мене дивує ваша відмова". — "А я дивуюся тому, — заперечила вона, — що ви дивом дивуєтеся. З якими ж це дівчатами зналися ви переді мною, якщо вас уразило моє поводження?" — "Мені прикро, що я вас розгнівав, але я досі не почуваюся винуватцем. По-моєму, тут нічого такого нема, і я не розумію, чому дівчина не може зробити приємне, якщо це їй нічого не варто. Будьмо щирими, — вів далі я, згадавши, як вона та її приятельки ганили подругу актриси Дії, і поклавши собі якось принатуритися до її уявлень про моральність, — я не хочу сказати, що дівчина може дозволити собі все і нічого неморального тут немає. Днями ви мовили про те, що одна шмаркачка, мешканка Бальбека, має якісь взаємини з акторкою, — як на мене, це гидота, така гидота, аж я починаю думати, що якісь вороги очорнили її і що все це брехня. Мені це видається неймовірним, диким. Але дати поцілувати себе, ба більше, дозволити приятелеві, адже ви називаєте мене своїм приятелем…" — "Так, ви мій приятель, але я мала і перед вами приятелів, я була знайома з молодиками і, запевняю вас, їхні дружні почуття були такі самі міцні. А проте ніхто з них собі цього не дозволяв. Вони знали, що дістануть ляща у пику. Та вони й не думали про це, ми, нікого не боячись, не криючись, по-товариському ручкалися, про поцілунки не було й мови, але цим душа наша не журилася. Ну так ось, якщо вам дорога дружба зі мною, то радійте: коли я вам вибачаю, виходить, ви подобаєтеся мені аж-аж. Але я певна, що вам на мене начхати. Признайтеся, ви захоплені Андре. Якщо розібратися, ви маєте рацію, вона куди краща за мене, вона диво! Ох, хлопці, хлопці!" Попри всю гіркоту мого розчарування, щире освідчення Альбертинине викликало в мені глибоку до неї пошану і сповнило ніжносте. І, може, саме ця ніжність мала для мене важливі й прикрі наслідки, бо ця пошана зародила у мені майже родинне почуття, створила несхитне духове ядро мого кохання до Альбертини. Таке почуття може спричинити дуже важкі переживання. Адже щоб по-справжньому страждати через жінку, треба в усьому їй вірити. У цю хвилину цей зародок пошани, приязни жив у моїй душі як запорука. Сам собою він не міг би бути перешкодою для мого щастя, якби не зростав, а зоставався, яким був, у байдужій закляклості, впродовж наступного року, надто ж тепер, наприкінці моєї першої бальбецької поїздки. Він жив у мені як гість, якого розумніше було б вигнати, але якого безбоязно залишають, бо на разі він виглядає цілком невинним — такий цей зародок мізерний і так йому самотньо в чужій душі.
Мої марення могли тепер вільно перенестися на будь-яку Альбертинину подружку і, передусім, на Андре, уважність якої не так би мене розчулювала, якби я не був певен, що про неї знає Альбертина. Звичайно, вдаване вирізнення, яким я вже давно обдаровував Андре, правило для мене — завдяки частим розмовам, вихлюпам ніжности — за щось наче готовий матеріал для кохання до неї — для кохання, якому допосі бракувало щирости і яким тепер, коли моє серце знов вирвалося на волю, я міг би її покохати. Але Андре була надто реалістична, надто нервова, надто хвороблива, надто подібна до мене, і моя душа не могла запалати до неї любовним вогнем. Хай Альбертина здавалася мені тепер пустою, але я надто добре знаю, чого сповнена Андре. При першій зустрічі на узмор'ї я подумав, що переді мною коханка перегонника, схибнута на спорті, а вона сказала мені, що взялася до спорту за порадою лікаря, аби вилікуватися від неврастенії і налагодити травлення, і що найкраща пора в її житті — робота над перекладом роману Джорджа Еліота. Моє розчарування в Андре — наслідок хибного уявлення про неї — не справило на мене, власне, жодного впливу. То була одна з тих похибок, які в разі, якщо вони сприяють зародженню кохання і усвідомлюються як похибки, коли вже поправити щось годі, стають для нас джерелом муки. Такі похибки — вони можуть бути і не такими, як моє хибне уявлення про Андре, можуть бути і протилежними, — часто зумовлюються, як у випадку з Андре, тим, що людина намагається зовні і своїми звичками на когось скидатися і створити попервах ілюзію. Гра, наслідування, бажання порвати за собою і добрих і злих додають до схожости у зовнішності позірно схожу манеру висловлюватися, позірно схожу жестикуляцію. Деякі різновиди цинізму та жорстокости не витримують випробування, як не витримує його певний різновид доброти, певний різновид шляхетносте. Як часто ми відкриваємо марнославного скупаря в людині, відомій своєю щедрістю, і навпаки, вбачаємо в чесній, обплутаній забобонами дівчині сущу Мессаліну тільки через те, що вона хизується своїми уявними гріхами. Я вірив, що Андре — натура здорова і проста, а вона тільки хотіла бути здоровою, як, може, багато хто з тих, кого вона вважала за здорових і хто насправді зовсім не був такий, подібно до того як червонопикий черевань у білій фланелевій куртці не конечно має бути Гераклом.