Але як і раніше він нічого не розумів, читаючи, а часом, дивлячись в книгу і думаючи про Альонку, весь починав тремтіти від все зростаючого дрожу в животі. І чим ближче підходив вечір, тим все частіше його охоплював, бив дрож. Голоси і кроки в будинку, голоси на дворі, — вже запрягали тарантас на станцію, — все лунало так, як під час хвороби, коли лежиш один, а навкруг тече звичайне, буденне життя, яке байдуже до тебе і тому чуже, навіть вороже. Нарешті десь крикнула Параша: "Пані, коні готові!" — почулось сухе бурмотіння дзвоників, потім тупіт копит, шерех тарантаса, що підкотив до ганку… "Ах, та коли ж все це закінчиться!" — пробурмотів Митя, що знемагав від нетерпіння, не рухаючись, але жадібно слухаючи голос Ольги Петрівни, яка віддавала у лакейській останні накази. Раптом дзвіночки забурмотіли голосніше і під звуки екіпажа, що покотився під гору, стали глухнути…
Швидко вставши з місця, Митя вийшов у залу. В залі було порожньо і світло від ясного жовтуватого заходу. У всьому домі було порожньо і якось дивно, страшно порожньо. З дивним, немов би прощальним почуттям Митя глянув у просвіт розчинених мовчазних кімнат – у вітальню, в диванну, в бібліотеку, у вікно якої по-вечірньому синів південний небосхил, зеленіло живописне верховіття клена і рожевою крапкою стояв над нею Антарес… Потім зазирнув у лакейську, чи немає там Параші. Переконавшись, що і там порожньо, він схопив з вішалки картуз, пробіг назад, в свою кімнату, і вискочив у вікно, далеко викинувши на квітник свої довгі ноги. На квітнику він на мить завмер, потім, зігнувшись, перебіг у сад і зразу ж майнув у глуху бічну алею, що густо заросла кущами акації і бузку.
XXVII
Роси не було, тому й не могли бути особливо чутні запахи вечірнього саду. Та Миті, при всій неусвідомленості його дій в цей вечір, все ж здалося, що він ще ніколи в житті, — за винятком, можливо, раннього дитинства, — не зустрічав такої сили і такого різноманіття запахів, як тепер. Все пахло – кущі акації, листя бузку, листя смородини, лопухи, полин, квіти, трава, земля…
Швидко зробивши кілька кроків з жахливою думкою: "А раптом вона обдурить, не прийде?" — тепер здавалось, що все життя залежить від того, прийде чи не прийде Альонка, — вловивши між запахів рослинності ще і запах вечірнього диму звідкись із села, Митя ще раз зупинився, обернувся на мить: вечірній жук повільно плив і гудів десь поруч нього, ніби сіючи тишу, спокій і сутінки, але ще світло було від зорі, що охопила півнеба своїм рівним, довго не гаснучим світлом перших літніх зір, а над дахом будинку, який виднівся з-за дерев, високо блищав в прозорій небесній порожнечі крутий і гострий серпик тільки-но народженого місяця. Митя глянув на нього, швидко і дрібно перехрестився під ложечкою і зробив крок у кущі акації. Алея вела в лощину, але не до куреня, — до нього треба було іти навскоси, взяти лівіше. І Митя, минувши кущі, побіг садом, серед широко і низько розпростертих гілок, то нагинаючись, то відсторонюючи їх від себе. За хвилину він вже був на умовленому місці.
Він зі страхом сунувся у курінь, в його темряву, що пахла сухою прілою соломою, пильно оглянув його і майже з радістю переконався, що там ще нікого немає. Та фатальна мить наближалася, і він став біля куреня, весь перетворившись в слух, у напружену увагу. Весь день майже ні на хвилину не полишало його незвичайне тілесне збудження. Тепер воно досягло найвищої сили. Але дивно – як вдень, так і тепер, воно було якесь самостійне, не пронизувало його всього, володіло тільки тілом, не захоплюючи душі. Серце, однак, билось жахливо. А навкруг було так вражаюче тихо, що він чув тільки одне – цей стукіт. Беззвучно, невпинно звивались, крутились м'які безбарвні метелики у гілках, в сірому листі яблунь, різноманітно й візерунчасто вимальовувались на вечірньому небі, і від цих метеликів тиша здавалася ще тихішою, ніби метелики ворожили і заворожували її. Раптом десь позад нього щось хруснуло – і звук цей як грім вразив його. Він поривчасто обернувся, глянув поміж дерев у напрямку до валу – і побачив, що під сучками яблунь котиться на нього щось чорне. Та ще не встигнув він второпати, що це таке, як це темне, набігши на нього, зробило якийсь широкий рух – і виявилось Альонкою.
Вона відкинула, зняла з голови поділ короткої спідниці з чорної домотканої шерсті, і він побачив її злякане і сяюче усмішкою обличчя. Вона була боса, в одній спідниці і в простій полотняній сорочці, заправленій у спідницю. Під сорочкою стояли її дівочі груди. Широко вирізаний комір відкривав її шию і частину плечей, а позасукувані вище ліктя рукави – округлі руки. І все в ній, від невеликої голівки, вкритої жовтою хусточкою, і до маленьких босих ніг, жіночих і разом з тим дитячих, було таке гарне, таке ладне, таке привабливе, що Митя, який бачив її досі тільки вбраною, вперше побачивши її у всій чарівності цієї простоти, подумки ахнув.
— Ну, скоріше, чи що, — весело і злодійкувато прошепотіла вона, і, озирнувшись, пірнула в курінь, в його пахучі сутінки.
Там вона призупинилась, а Митя, стиснувши зуби, щоб стримати їх стук, поспішив запустити руку в кишеню – ноги його були напружені, тверді, як залізо, — і сунув їй у долоню зім'яту п'ятирублівку. Вона швидко сховала її за пазуху і сіла на землю. Митя сів коло неї і обняв її за шию, не знаючи, що робити, — цілувати чи ні. Запах її хустки, волосся, цибулевий запах усього її тіла, змішаний з хатнім запахом диму, — все було до запаморочення гарне, і Митя розумів, відчував це. І все-таки було те саме, що й раніше: страшна сила тілесного бажання, що не переходила в душевне бажання, в блаженство, у захоплення, в знемогу всього єства. Вона відкинулась і лягла навзнак. Він ліг поруч, притулився до неї, протягнув руку. Тихо й нервово сміючись, вона спіймала її і потягнула донизу.
— Ніяк не можна, — сказала вона чи то жартома, чи то серйозно.
Вона відвела його руку і чіпко тримала її своєю маленькою рукою, очі її дивились у трикутну раму куреня на гілки яблунь, на вже потемніле синє небо за цими гілками і непорушну червону цятку Антареса, який ще самотньо стояв на ньому. Що виражали ці очі? Що треба було робити? Поцілувати в шию, в губи? Раптом вона поспішно сказала, беручись за свою коротку чорну спідницю:
— Ну, скоріше, чи що…
Коли вони підвелися, — Митя підвівся, цілковито вражений розчаруванням,— вона, перев'язуючи хустину, поправляючи волосся, спитала жвавим шепотом, — вже як близька людина, як коханка:
— Ви, кажуть, у Суботино їздили. Там піп дешево поросят продає. Правда чи ні? Ви не чули?
XXVIII
На цьому ж тижні, в суботу, дощ, що почався ще в середу і лив з ранку до вечора, лив як із відра. Він час від часу припускав у цей день особливо шалено і похмуро. І весь цей день Митя безупинно ходив садом і весь день так страшно плакав, що інколи навіть сам дивувався силі і рясноті своїх сліз.
Параша шукала його, кричала на дворі, в липовій алеї, кликала обідати, потім пити чай – він не озивався.
Було холодно, пронизливо волого, темно від хмар; на їх чорноті густа зелень мокрого саду вирізнялась особливо густо, свіжо і яскраво. Вітер, що налітав час від часу, скидав з дерев ще й іншу зливу – цілий потік бризок. Але Митя нічого не бачив, ні на що не звертав уваги. Його білий картуз обвис, став темно-сірим, студентська куртка почорніла, халяви були до колін у грязюці. Весь облитий, весь наскрізь промоклий, без єдиної кровинки на обличчі, з заплаканими, божевільними очима, він був страшний.
Він курив цигарку за цигаркою, широко крокував по грязюці алей, а часом просто будь-куди, по високій мокрій траві серед яблунь і груш, натикаючись на їх криві кострубаті суки, що пістрявіли сіро-зеленими розмоклими лишайниками. Він сидів на лавках, що розбухнули й почорніли, заходив у лощину, лежав на вологій соломі в курені, на тому ж місці, де лежав з Альонкою. Від холоду, від крижаної вологи повітря його великі руки посиніли, губи стали ліловими, смертельно бліде обличчя з впалими щоками набуло фіолетового відтінку. Він лежав на спині, поклавши ногу на ногу, а руки під голову, дико втупившись в чорний солом'яний дах, з якого падали великі іржаві краплі. Потім вилиці його стискалися, брови починали стрибати. Він поривчасто підіймався, витаскував із кишені штанів вже сто раз прочитаний, забруднений і зім'ятий лист, одержаний вчора пізно ввечері, — привіз землемір, який приїхав у справах в садибу на кілька днів, — і знову, в сто перший раз жадібно пожирав його:
"Дорогий Митя, не згадуйте лихим словом, забудьте, забудьте все, що було! Я погана, я гидка, зіпсована, я не варта вас, але я безумно люблю мистецтво! Я наважилась, жереб кинуто, я від'їжджаю – ви знаєте з ким… Ви чуйний, ви розумний, ви зрозумієте мене, благаю, не муч себе і мене! Не пиши мені нічого, це даремно!"
Дійшовши до цього місця, Митя жмакав листа і, встромивши лице в мокру солому, шалено стискаючи зуби, захлинався від ридань. Це ненавмисне ти, яке так жахливо нагадувало і навіть нібито знову поновлювало їх близькість і заливало серце нестерпною ніжністю, — це було вище людських сил! А поруч з цим ти – ця тверда заява, що навіть писати їй тепер даремно! О, так,так, він це знав: даремно! Все скінчилось і скінчилось навіки!
Перед вечором дощ, що налетів на сад удесятеро шаленіше і з несподіваними ударами грому, погнав його нарешті в дім. Мокрий з голови до ніг, не потрапляючи зубом на зуб від крижаного дрожу у всьому тілі, він визирнув з-під дерев і, переконавшись, що його ніхто не бачить, пробіг під своє вікно, підняв зовні раму, — рама була старовинна, з підйомною половиною – і, влізши в кімнату, запер двері на ключ і кинувся на ліжко.
Почало швидко сутеніти. Дощ шумів усюди – і по даху, і круг дому, і в саду. Шум його був подвійний, різний, — в саду один, біля будинку, під безперервне дзюрчання і плескіт ринв, що лили воду в калюжі, — інший. І це створювало для Миті, який миттєво впав у летаргічне заціпеніння, незрозумілу тривогу і разом з жаром, яким палали його ніздрі, його подих, голова, занурювало його ніби в наркоз, створювало якийсь нібито інший світ, якийсь інший передвечірній час в якомусь нібито чужому, іншому домі, в якому було жахливе передчуття чогось.
Він знав, він відчував, що він у своїй кімнаті, вже майже темній від дощу і пізнього часу, що там, у залі, за чайним столом, чутні голоси мами, Ані, Кості і землеміра, але разом з тим вже йшов якимось чужим домом услід за молодою нянькою, що йшла від нього, і його охоплював незрозумілий, все зростаючий жах, змішаний, однак, з хіттю, з передчуттям близькості когось із кимось, близькості, в якій було щось протиприродне і мерзенне, але в якій він і сам якось брав участь.