Вона знала різників, що в білих фартухах, із ваганками в руках, ходили по Брайтештрасе; знала молочниць, що приїздили з села, і часом навіть сідала до них на візок, заставлений бляшаними дзбанами, й поганяла коня; знала сивобородих ювелірів з дерев'яних яток, що стояли рядком на ринку, і перекупок, що торгували рибою, фруктами й городиною, а також носильників, що на розі вулиць жували тютюн… Ну й добре, хай собі знає!
Але хіба винен блідий, безбородий, непевного віку чоловік, який вранці, сумно всміхаючись, гуляє на Брайтештрасе, що він несамохіть підстрибує на одній нозі, ледве зачує раптовий крик, чиєсь "гей!" чи "агов!"? Одначе Тоні ніколи не пропускала нагоди крикнути йому й подивитись, як він підстрибує. А хіба гарно було вічно допікати маленькій, худорлявій головатій жінці, що за всякої погоди заслонялася величезним дірявим парасолем, – гукати їй: "Мадам парасолька!" або ж "Печериця!" Чи, скажімо, ще з двома-трьома такими самими бешкетницями, як і сама Тоні, з'являтися до бабусі, що в тісному завулочку біля Йоганнісштрасе торгувала вовняними ляльками і мала справді таки дивні, червоні очі, щосили дзвонити, а коли старенька відчинить двері, прикидатися невинними й чемно питати, чи тут мешкає пані Плювачка, й чимдуж тікати з шаленим вереском? А Тоні Будденброк усе це виробляла, і навіть, здається, з чистим сумлінням. Бо коли хтось із скривджених погрожував їй, то треба було бачити, як вона відступала крок назад, відкидала гарненьку голівку з випнутою верхньою губою і напівобурено, напівглузливо вигукувала: "Овва!", ніби хотіла сказати: "Спробуйте тільки щось мені зробити! Хіба ви не знаєте, що я дочка консула Будденброка?"
Вона ходила по місту, наче маленька королева, що має право бути ласкавою чи жорстокою, як їй самій заманеться.
Розділ третій
Жан-Жак Гофштеде свого часу дав справді-таки влучну оцінку синам консула Будденброка.
Томас, від самого народження призначений на купця і майбутнього власника фірми, вчився на реальному відділі старої школи з готичним склепінням; це був розумний, жвавий і кмітливий хлопець, хоч, зрештою, він від щирого серця тішився, коли Христіан, гімназист з не меншими здібностями, але не такий поважний, незвичайно вміло перекривляв учителів, а надто достохвального Марцелюса Штенгеля, що викладав співи, малювання та інші веселі науки.
Пан Штенгель, у якого в кишені жилета завжди стирчало з півдесятка старанно заструганих олівців, носив вогнисто-руду перуку, розстебнутий світло-брунатний сурдут, що. сягав йому майже до литок, і такі високі комірці, що вони йому затуляли навіть скроні. Він був великий дотепник і дуже любив філософські розмежування, як-от: "Ти мав провести лінію, голубе, а що в тебе вийшло? Риска!" І вимовляв "ришка" замість "риска". Або пророкував котромусь ледареві: "Ну, скажу я тобі, сидітимеш ти в четвертому класі не рік, а роки!" І знову ж вимовляв не "четвертому", а майже "шешвершому"… На уроках співу він найдужче любив розучувати гарну пісеньку "Зелений ліс", причому висилав деяких учнів у коридор, щоб вони, як хор заспіває "Ми весело мандруємо у поле, в ліс", тихо й виразно повторювали останнє слово, немов луна. Та коли він вислав у коридор Христіана Будденброка, його кузена Юргена Крегера та приятеля Андреаса Гізеке, сина міського брандмайора, ті, замість зображати ніжну луну, пустили сходами скриньку з вугіллям, і їм довелося після четвертої години відсиджувати кару в помешканні пана Штенгеля: Все минулося досить приємно. Пан Штенгель забув про кару, звелів своїй ключниці дати учням Будденброкові, Крегерові та Гізеке по чашці кави "на брата" й відпустив їх додому.
Авжеж, чудові добродії, що сіяли просвіту в стінах старої, колись монастирської, школи під керівництвом лагідного, гуманного директора, який вічно нюхав тютюн, були добродушні, щирі люди, всі як один переконані, що наука й веселощі не суперечать одне одному, зичливі до учнів і вдоволені з своєї роботи. В середніх класах викладав латину високий добродій з каштановими баками й веселими очима, колишній проповідник, на прізвище Пастор; він вважав просто-таки за щастя, що його прізвище відповідає і колишній і теперішній посаді, й часто велів учням тлумачити латинське слово "pastor". Він дуже любив уживати вислів "безмежно обмежений", і ніхто так ніколи й не довідався, чи то був свідомий жарт, чи ненавмисний. А як хотів розважити учнів, то вдавався до такої штуки: втягав губи в рот, тоді відпускав їх з таким луском, ніби вистрілював корок з пляшки шампанського. Любив він також, сягнистим кроком походжаючи по класу, надзвичайно яскраво змальовувати котромусь учневі його подальше життя, з очевидною метою трохи розворушити йото уяву. Потім брався до праці поважно, себто загадував переповідати вірші про граматичний рід та важкі граматичні правила, які він сам дуже майстерно компонував, а тоді читав учням, неймовірно врочисто наголошуючи на ритмі й римах.
Томові й Христіанові шкільні роки… Про них майже нема чого розповідати. В ту пору небо над Будденброками було безхмарне, в конторах справи йшли чудово. Часом, правда, знімалася й буря, траплялися невеличкі прикрості, як ось така.
Пан Штут, кравець із Дзвоноливарної вулиці, що його дружина скуповувала старе вбрання і тому бувала в найвищих колах, пан Штут, у якого непомірно кругле черево у вовняній сорочці звисало над штаньми, той пан Штут пошив молодим Будденброкам два костюми, що разом коштували сімдесят марок, але на їхнє прохання погодився написати в рахунку вісімдесят, щоб решту готівкою повернути хлопцям. То була справа, може, й не вельми чиста, але й не щось там особливе. Та біда в тому, що з примхи лихої долі все виявилося, панові Штутові довелося надягти на вовняну сорочку чорного сурдута і завітати в кабінет до консула, що в його присутності влаштував Томові й Христіанові суворий допит. Пан Штут, широко розставивши ноги, але шанобливо схиливши голову, стояв біля консулового крісла і добродушно пояснював, що то був "такий собі справуночок" і він радий буде одержати й сімдесят марок, коли вже "все пішло шкереберть". Консул був дуже розгніваний. Проте, добре все зваживши, він почав давати синам більше грошей; сказано ж бо: "І не введи нас у спокусу".
На Томаса Будденброка очевидячки доводилось покладати більше надії, ніж на його брата. Він мав спокійну вдачу й меткий розум; натомість Христіан був дуже неврівноважений: то він химерував, не знаючи стриму, то в якийсь чудернацький спосіб міг налякати цілу родину.
Сидять, бувало, всі за столом і, приємно перемовляючись, їдять фрукти. Раптом Христіан кладе на тарілку надкушений персик, блідне й витріщає глибоко посаджені очі над трохи завеликим носом.
– Я більше ніколи не їстиму персиків, – заявляв він.
– Отакої! Чому, синку? Що сталося?
– Уявіть собі, що я ненароком проковтнув цю велику кісточку і вона застрягла мені в горлі… Я не можу дихнути, схоплююсь, душуся… Ви кидаєтесь до мене…
Зненацька він жалібно, нажахано охкав, нервово підводиться з стільця й обертається назад, ніби хоче тікати.
Пані Елізабет та мамзель Юнгман і справді кидаються до нього.
– О господи! Христіане, ти ж не вдавився? – лякаються вони, бо й справді здається, що Христіан душиться.
– Ні, ні, – мовить він і помалу заспокоюється. – Але якби я вдавився!
Консул, що також пополотнів з переляку, починає його лаяти, а дід обурено стукає кулаком по столу й заявляє, що більше не попустить таких дурних вихваток. Але Христіан після цього справді довго не їсть персиків.
Розділ четвертий
Якось холодного січневого дня, приблизно через шість років після того, як Будденброки переїхали на Менгштрасе, мадам Антуанета злягла в своє високе ліжко з запоною у спальні на півповерсі та й більше не встала. І звалила її не сама тільки стареча кволість. Досі стара дама була бадьора і з великою гідністю носила свої білі тугі буклі; вона ходила з чоловіком та з дітьми на всі найурочистіші обіди в місті, а на прийомах, що їх влаштовували самі Будденброки, репрезентувала родину незгірше за свою елегантну невістку. Та якось, зовсім несподівано, вона відчула себе зле. Спершу то було щось непевне, ніби легеньке запалення кишок – доктор Грабов приписав їй шматок голуба й французьку булку, – тоді почалися біль і блювота, що навдивовижу швидко виснажили хвору, зробили її такою млявою і покірною, аж усіх брав ляк.
А як потім у консула відбулася на сходах коротка й поважна розмова з доктором Грабовим, як почав приходити ще один лікар, присадкуватий чорнобородий добродій з понурим поглядом, змінилось саме обличчя дому. Всі ходили навшпиньки, розмовляли пошепки, суворо; підводам заборонено проїздити під будинком на подвір'я. В домі ніби з'явилося щось нове, чуже, незвичайне – таємниця, яку всі вичитували одне. в одного з очей. Прийшла думка про смерть і мовчазно запанувала в просторих покоях.
Разом з тим ніхто не сидів згорнувши руки, бо наїхали гості. Недуга тривала чотирнадцять чи п'ятнадцять днів, і вже через тиждень з Гамбурга прибув брат хворої сенатор Дюшан з дочкою, а ще через кілька днів з'явилася консулова сестра з чоловіком, франкфуртським банкіром. Усі вони зупинилися в домі на Менгштрасе, тому Іда Юнгман мала клопоту більше, ніж доволі: мусила влаштовувати всім скальпі, готувати смачні сніданки з крабами й портвейном. На кухні не переставали смажити й пекти…
А нагорі, коло ліжка хворої, сидів Йоганн Будденброк, тримав у долонях кволу руку своєї старої Нети й мовчки дивився поперед себе, звівши брови й ледь відкопиливши спідню губу. Годинник на стіні цокотів глухо, через великі проміжки, але ще рідше чувся віддих недужої; він був короткий і неглибокий… Сестра-жалібниця готувала біля столу м'ясний відвар, який хотіли ще спробувати замість ліків; час від часу нечутно входив хтось із родини й знову зникав.
Може, старий згадував, як він сорок шість років тому сидів біля смертної постелі своєї першої дружини; може, порівнював тодішній нестямний розпач і сповнену задуми тугу, з якою він тепер, сам уже такий літній, вдивлявся в змінене, без жодного виразу, жахливо байдуже обличчя старої жінки, що ніколи не справила йому ні великого щастя, ні великої муки, але довгі роки була розумною товаришкою, а ось тепер поволі відходить.
Він багато не думав, тільки пильно вдивлявся, ледь похитуючи головою, в своє життя та в життя взагалі, що раптом здалося йому таким далеким і дивним; зайва галаслива метушня, в якій він колись товкся, непомітно віддалилася і видавалась тепер його враженому, натуженому вухові тільки далекою луною.