Ванда була у блюзці, обшитій горностаєм, розпущене волосся спадало на спину, як лев'яча грива, вона припала до моїх вуст і висмоктувала з мого тіла душу. Мені крутилася голова, кров вдарила у голову, а моє серце билося у такт з її серцем.
– Я хочу бути повністю у твоїх руках, Вандо, – раптом сказав я, охоплений таким припливом почуття, що я вже не міг чітко думати чи щось спокійно вирішувати, – без жодних умов, без жодних обмежень твоїй владі наді мною – я хочу віддатися на милість і немилість твоєї сваволі. – Говорячи це, я опустився з отоманки до Вандиних ніг і знизу дивився на неї затуманеним поглядом.
– Який ти гарний зараз! – вигукнула вона. – Мене захоплюють, зачаровують твої очі, які згасають, неначе в екстазі, у тебе мав би бути дивовижний погляд, коли б ти вмирав під ударами батога.
* * *
Іноді мені стає трохи моторошно – ось так повністю, так беззастережно віддатися в руки жінки. А якщо вона буде зловживати моєю пристрастю і своєю владою?Що ж, тоді я переживатиму те, що з дитинства займало мою фантазію, постійно наповнювало мене солодким жахом. Які дурні побоювання! Це ж лише невинна гра, і більше нічого. Вона мене кохає, і вона така добра, така благородна натура, нездатна на жодну невірність; але все – в її руках, вона може, якщо захоче – який же чар у цьому сумніві, у цьому страсі!
* * *
Тепер я розумію Манон л'Еско та бідного Шевальє, який поклонявся їй навіть тоді, коли вона вже була коханкою іншого, навіть на ганебному стовпі.Кохання не знає жодних чеснот, жодних заслуг – воно кохає, прощає і терпить все, бо не може інакше. Ми не керуємося здоровим глуздом – не переваги чи хиби, які ми відкриваємо, захоплюють нас або відштовхують через свою гидкість. Якась солодка, сумна, таємнича сила штовхає нас, і ми перестаємо чути, думати, почувати, хотіти – ми дозволяємо їй гнати нас і не питаємо куди.
* * *
Сьогодні на променаді вперше з'явився російський князь, який привернув загальну увагу своєю атлетичною будовою, вродливими рисами обличчя, розкішним вбранням та стрункою поставою. Дами не зводили очей з нього, дивились на нього, як на дикого звіра, проте він похмуро крокував алеями, не дивлячись ні на кого, у супроводі двох слуг, одного негра, вбраного з голови до ніг у червоний атлас, та одного черкесця у блискучому кавказькому мундирі. Раптом князь побачив Ванду, звернув на неї свій холодний, пронизливий погляд, ба, навіть повернув за нею голову, і коли вона вже пройшла повз нього, він зупинився і дивився їй услід.А вона – вона поглинала його своїми палаючими зеленими очима – і доклала всіх зусиль, щоби побачитися з ним знову.
Вишукане кокетство, з яким вона йшла, рухалася, дивилася на нього, – все це, мов петлею, здушило моє горло. Коли ми йшли додому, я сказав їй про це. Вона наморщила чоло.
– Що ж ти хочеш?– запитала вона, – Князь – це такий мужчина, який міг би мені сподобатися, який мене навіть зачаровує, а я вільна і можу чинити, що захочу…
– Чи ти мене вже більше не кохаєш? – перелякано пробурмотів я.
– Я кохаю лише тебе, – заперечила вона, – але я дозволю князеві поупадати за мною.
– Вандо!
– Хіба ти не мій раб? – промовила вона спокійно. – Хіба я не Венера, жорстока північна Венера у хутрі?
Я промовчав. Мені здалося, що її слова повністю розчавили мене. Її холодний погляд, як кинджал, прошив моє серце.
– Зараз же довідайся ім'я князя, де його помешкання, і про все, що його стосується, зрозуміло? – вела вона далі.
– Але…
– Жодних заперечень. Корися! – крикнула вона так суворо, що я й не сподівався від неї. – Не з'являйся мені на очі, поки не зможеш відповісти на всі мої запитання.
Лише під вечір я зміг подати Ванді бажану інформацію. Я стояв перед нею, як слуга, в той час як вона, сидячи у фотелі, з усмішкою слухала мене. Потім вона похитала головою і, мені здалося, що вона задоволена.
– Подай-но мені підставку для ніг! – коротко наказала вона.
Я підкорився і, поставивши підставку перед нею, поклав на неї Вандині ноги, а сам далі стояв на колінах.
– Чим це закінчиться? – трагічно запитав я після короткої паузи.
Вона зайшлася грайливим сміхом: "Та ще ж нічого не почалося."
– Ти безсердечніша, ніж я думав, – сказав я ображено.
– Северине, – почала Ванда серйозно, – я ще нічого не зробила, нічого, а ти вже називаєш мене безсердечною. А що ж буде, коли я зможу здійснити твої фантазії, якщо я вестиму веселе, вільне життя, матиму довкола себе поклонників, і, як твій справжній ідеал, даватиму тобі ногами стусани та удари батогом?
– Ти сприймаєш мої фантазії дуже серйозно.
– Дуже серйозно? Здійснюючи їх, я не можу вже обходитися лише жартами, – заперечила вона, – ти ж знаєш, як я ненавиджу будь-яку гру, будь-яку комедію. Ти хотів цього. Чия це була ідея – моя чи твоя? Чи це я тебе спокусила до цього, а чи це ти розбурхав мою уяву? От тепер я направду серйозна.
– Вандо, – відповів я ніжно, – послухай мене спокійно. Ми кохаємо одне одного так безмежно, ми такі щасливі. Ти хочеш пожертвувати всім нашим майбутнім заради однієї примхи?
– Це вже більше не примха! – вигукнула вона.
– Як це? – запитав перелякано я.
– Такі нахили в мені були, – промовила вона спокійно, водночас роздумуючи, – вони би, мабуть, ніколи не виявилися, але ти їх розбудив, розвинув, і тепер, коли це стало могутнім прагненням, коли воно заповнило мене усю, коли я знаходжу у цьому втіху, коли я вже іншою бути не хочу і не можу, ти хочеш відступити – чи ж ти мужчина після цього?
– Кохана, дорога Вандо! – я почав її пестити і цілувати.
– Залиш мене – ти не мужчина…
– А хто ти? – запально вигукнув я.
– Я примхлива, – сказала вона, – ти це знаєш. У мене не такі сильні фантазії, але у їх здійсненні я не така слабка, як ти. Коли я беруся щось робити, то доводжу справу до кінця, і тим впевненіше, чим більше я бачу опору. Залиш мене!
Вона відштовхнула мене від себе і встала.
– Вандо! – Я також підвівся і подивився їй прямо в очі.
– Тепер ти мене знаєш, – вела вона далі, – я застерігаю тебе ще раз. Ти маєш вибір. Я тебе не примушую бути моїм рабом.
– Вандо, – відповів я зворушено, на очі мені виступили сльози, – ти не знаєш, як я тебе кохаю.
Вона зневажливо скривила вуста.
– Ти помиляєшся, ти робиш себе гіршою, ніж ти є, твоя природа набагато краща, благородніша…
– Що ти знаєш про мою природу, – вона різко перервала мене, – ти ще довідаєшся, яка я.
– Вандо!
– Вирішуй: хочеш ти коритися, коритися безумовно?
– А якщо я скажу: ні?
– Тоді…
Ванда підійшла до мене, холодна й глузлива, стоячи ось так переді мною, зі складеними на грудях руками, зі злою посмішкою на вустах, вона справді була деспотичною жінкою моїх фантазій. Риси її обличчя були різкими, у погляді не було нічого, що б обіцяло добро чи співчуття. – Добре…
– сказала вона нарешті.
– Ти злостишся? – запитав я, – ти будеш мене шмагати?
– О, ні! – заперечила вона, – я тебе відпущу. Ти вільний. Я тебе не тримаю.
– Вандо… Мене, який тебе так кохає…
– Так, Вас, мій пане, чоловіка, який мені поклоняється, – вигукнула вона зневажливо, – але Ви боягуз, брехун, віроломна людина. Негайно залишіть мене …
– Вандо!
– Нікчемо!
Кров приступила мені до серця. Я кинувся до її ніг і почав ридати.
– Тільки сліз бракувало! – вона почала сміятися. О! Цей сміх був жахливим. – Геть! Я не хочу Вас більше бачити.
– Боже мій! – вигукнув я у відчаї, – я зроблю все, що ти накажеш: буду твоїм рабом, твоєю річчю, якою ти розпоряджатимешся, як тобі заманеться, лише не відштовхуй мене від себе, я загину, я не можу без тебе жити.
Я обняв її коліна і вкрив руку поцілунками.
– Так, ти мусиш бути рабом, ти мусиш відчувати батіг, бо ти не мужчина, – спокійно промовила вона. Це й було те, що вжалило мене у саме серце, вона говорила зі мною без гніву, навіть без будь-якого хвилювання, спокійно і розважливо. – Тепер я пізнала твою собачу натуру, яка поклоняється тому, хто на неї наступає ногами, поклоняється тим більше, чим більше над нею знущаються. Я тебе пізнала, а тобі ще тільки треба мене збагнути.
Вона ходила великими кроками по кімнаті, в той час як я, знищений, далі стояв на колінах з похиленою головою, а з очей лилися сльози.
– Іди сюди, – владно наказала мені Ванда, сідаючи на отоманку. Я скорився порухові її руки і сів біля неї. Вона похмуро глянула на мене, і раптом її очі засвітилися, вона притягнула мене до своїх грудей і почала цілувати сльози на моїх очах.
* * *
Це власне і є гумористичним у моїй ситуації, що я, як ведмідь у парку Лілі, можу втекти, але не хочу, що я все витримую, як тільки вона погрожує дати мені свободу.
* * *
О! Якби тільки вона знову взяла батіг до рук! У люб'язності її поведінки є щось зловісне для мене. Я видаюся собі маленькою впійманою мишкою, з якою граціозно бавиться гарна кішка, готова щохвилини ту мишку роздерти, і моє мишаче серце ось-ось вискочить.Що вона планує? Що вона буде зі мною робити?
* * *
Так виглядає, що вона зовсім забула і угоду, і моє рабство, а, може, це була лише впертість, і вона відмовилася від усього плану в той момент, коли я вже більше не чинив їй жодного опору, коли я скорився її деспотичним примхам?Яка вона добра до мене зараз, яка ніжна і ласкава! Ми переживаємо блаженні дні.
* * *
Сьогодні вона загадала мені читати вголос сцену між Фавстом та Мефістофелем, в якій останній виступає мандрівним схоластом. Її погляд зупинився на мені із загадковим задоволенням.– Я не розумію, – сказала вона, коли я закінчив, – як чоловік може так дивовижно чітко, так гостро, так розсудливо зображати під час читання великі й прекрасні думки і водночас бути таким фантазером, таким надчуттєвим невдахою.
– Ти задоволена? – запитав я і поцілував її руку.
Вона ніжно погладила мене по чолі. "Я кохаю тебе, Северине, – прошепотіла вона, – мені здається, я б не могла кохати жодного іншого мужчину більше, ніж тебе. Ми ж будемо розважливими, добре?"
Замість відповіді я обійняв її. Глибоке, меланхолійне щастя наповнило мої груди, мої очі зволожились, і сльоза впала на її руку.
– Як ти можеш плакати! – вигукнула вона.