Вода, що раптово прибула, вже піднімала пліт.
Фесор схопив жердину і потав відштовхуватись.
— Не робіть цього! — гримнув на нього Джон. — Ви можете загнати гострі кінці плоту в мул. Вода сама підніме пліт. Майте терпіння!
Фесор покірно поклав жердину і знову замовк, втупивши похмурий погляд у каламутну воду. Повз нього, як і багато років тому, несло стовбури дерев, трупи тварин, пальми. Та він, вдавалося, нічого не помічав. Тільки одного разу в його очах спалахнула думка.
Мандрівники побачили видовище, яке могло повернути до рівноваги навіть напівбожевільного Фесора...
По річці мимо лих поволі плив острів з десятком пальм і папороті. Величезні орхідеї схилялись до самої води. У вітах пальм стрибали і неспокійно кричали мавпи.
— Плавучий острів! Невже це не міраж? — вигукнув здивований Сабатьє.
— Повідь змиває цілі гаї дерев, — відповів Фесор таким тоном, немов читав лекцію в університеті. — Буває, що такі острови випливають у море далеко від берега, і їх довго носять хвилі; переплетені корінням, дерева довго не розпадаються. Багато мореплавців зустрічали в океані такі плавучі острови. Тут нема нічого... — Він обірвав фразу на півслові й заглибився в свої думки, раптово забувши про острів.
— От на такому острові поплавати б! — сказав Сабатьє.
— Індіанці інколи запливають на таких мандрівних островах дуже далеко, — відповів Джон. — Пам'ятаю, у дитинстві я сам вирушав у такі мандри.
Пліт дуже хитнувся, і його підхопила течія.
— Нарешті! — ожив Фесор. — Швидше б, швидше! Стільки роботи!.. — І він знову замовк, низько схиливши голову.
Джон подивився на Фесора, потім на Сабатьє і тихо промовив:
— Мабуть, нам не треба було брати з собою старого. Дивіться, він зовсім збожеволів.
— Нічого, відійде. Не могли ж ми залишити його в лісі!
* * *
— Дивна історія! — сказав французький консул у Ріо-де-Жанейро, коли Сабатьє скінчив свою розповідь.
Потім консул відчинив шафу, порився в старих газетах, акуратно складених у стоси, витяг пожовклий номер і подав Сабатьє.
— Ось погляньте.
Сабатьє розгорнув газету від 12 жовтня 1912 року. На третій сторінці була вміщена замітка про загибель у лісах Бразілії французького вченого Мореля, написана одним з його супутників по експедиції. До статті був доданий портрет людини в окулярах, з гладенько поголеним обличчям.
— Так, це він, наш Фесор! — промовив Сабатьє. — Час дуже змінив його, але очі ті самі.
— Очі людини не старіють, — відповів консул. — І ви кажете, що він живий і здоровий? Приведіть його до мене. Цікаво подивитись на цього нового Робінзона!
Однак привести Мореля до консула було не так легко.
Коли Сабатьє повернувся в номер готелю, його зустрів Джон, дуже засмучений.
— Знову пішов! — поскаржився Джон. — Цей Фесор зовсім збожеволів від міського шуму. Він марить, повторює якісь незрозумілі латинські слова. Втік у міський сад, стрибає по траві, ганяючись за метеликами, а сторожі ловлять його. Він зібрав навколо себе юрбу. Я кликав його, але ледве сам утік: сторожі хотіли відвести мене до поліції. Вони говорять: "Якщо це ваш божевільний, то ви повинні його доглядати і не випускати з дому". Нічого сказати, добру знахідку ми придбали! Я вам казав, що його не треба було забирати з лісу.
— На нього вплинув дуже різкий перехід від самотності в лісі до життя у великому місті. Мабуть, йому доведеться підлікуватись. Але я певен, що поступово він стане нормальним, — мовив Сабатьє.
За вікном почувся шум і голос Мореля-Фесора:
— Чого ви мене переслідуєте? Що вам від мене треба? Не заважайте мені, я шукаю мертву голову!
© БЄЛЯЄВ О. Р. Мертва голова: Науково-фантастичні твори. — К.: Молодь, 1977. — 288 с. — (Компас).
© ДИНЬКО Ф. М., переклад з російської, 1977.