Та ти не винен, що не спромігся описати того, чого я сам не вмію заграти. Коли ти там десь кажеш, що моя правдива біографія — то мої платівки, я знаю, ти в це віриш, та й звучить воно добре, але це неправда… І якщо вже я сам не зміг заграти так, як мушу, заграти себе справжнього… то ти, розумієш, Бруно, не можна вимагати від тебе чуда. Яка тут задуха, ходімо звідси, Бруно.
Я виходжу за ним на вулицю. Через кілька метрів у якомусь провулку до нас пристає білий кіт, і Джонні довго гладить його. Ну, на сьогодні досить. На площі Сан-Мішель візьму таксі, одвезу його до готелю, а сам — додому. Кінець кінцем не сталося нічого страшного: була мить, коли я злякався, що Джонні вигадав якусь антитезу моєї теорії і випробовує її на мені, а тоді виголосить перед усім світом. Бідолаха Джонні, який гладить білого кота… Власне, він сказав лише одне — що ніхто нічого ні про кого не знає, а це, зрештою, не новина. Це відомо кожному, хто пише чиюсь біографію, але він таки пише її, хай йому чорт. Ходімо, Джонні, додому, вже пізно.
— І не тільки це, — провадить Джонні, раптом випростуючись, ніби прочитав мої думки. — Там є ще бог, мій любий. У цьому ти заплутався.
— Ходімо, Джонні, додому, вже пізно.
— Там є те, що ти й такі, як ти, мій приятелю Бруно, називають богом. Тюбик із зубною пастою — для них бог. Купа покидьків — для них бог. Жах перед смертю — для них теж бог. І в тебе вистачило нахабства змішати мене з цим лайном і написати, що моє дитинство, і моя родина, і моя, як її там, спадковість… Купа протухлих яєць, а на ній квокчеш ти, захоплений своїм богом. Не хочу я твого бога, він ніколи не був моїм.
— Таж я сказав лише, що негритянська музика…
— Не хочу я твого бога, — повторює Джонні. — Навіщо ти накидаєш мені його в своїй книжці? Я не знаю, чи є той бог, чи нема його, я просто граю, я сам роблю собі бога, і не треба мені твоїх вигадок, залиш їх для Махалії Джексона та папи римського. Ти мусиш викинути цю нісенітницю із своєї книжки, і то негайно.
— Якщо ти так хочеш, — кажу йому, аби щось сказати. — У другому виданні…
— Я самотній, як оцей кіт, навіть самотніший від нього, бо я це знаю, а він — ні. Негідник, подряпав мені руку. Джаз, Бруно, — це не лише музика, а я — не тільки Джонні Картер.
— Якраз це я й хотів сказати, коли написав, що ти часом граєш, ніби…
— Ніби мені встромили шпичку в зад, — каже Джонні, і вперше за цю ніч я бачу, що він розлютився. — Слова не можна сказати, — одразу ти перекладаєш усе на свою паскудну мову. Коли я граю, а тобі ввижаються ангели, — я тут ні до чого. Коли інші роззявляють роти і галасують, що я досяг досконалості,— я тут ні до чого. А найгірше, — і ти про це зовсім не згадуєш у своїй книжці, Бруно, — що я нічого не вартий і що моя гра, за яку мені так аплодує публіка, теж нічого не варта.
Як на такий пізній час, справді, подиву гідна скромність. Ох, цей Джонні…
— Як це тобі пояснити? — горлає Джонні, схопивши мене за плечі і повертаючи з боку в бік ("La раіх!"[96] — крикнули з якогось вікна). — Річ не в тому, краща музика це чи гірша, тут зовсім інше… Приміром, є ж різниця між мертвою і живою Бі. Те, що я граю, — це мертва Бі, розумієш? А я хочу, я хочу… Тому часом і топчу ногами саксофон, а людям здається, ніби я очманів з пиятики. Щоправда, роблю я це завжди під чаркою, бо ж саксофон коштує купу грошей.
— Ходімо, Джонні. Я одвезу тебе на таксі.
— Який же ти добрий, Бруно, — глузує Джонні. — Мій товариш Бруно занотовує все, що йому кажуть, окрім найважливішого. Доки Арт не приніс мені книжки, мені й на думку не спадало, що ти можеш дати такого маху. Спочатку я думав, що йдеться про когось іншого: про Ронні або Марселя, а потім — Джонні тут, Джонні там, бачу, мова таки про мене, а я все питаю себе: "Хіба ж це я?" А далі про мої виступи в Балтіморі, і про "Birdland"[97], і про мій стиль… Послухай-но, — провадить він майже холодно, — не думай, ніби я не розумію: ти написав цю книжку для публіки. Усе там дуже добре сказано: і про мою манеру гри, і про відчуття джазу — просто таки о'кей. Чого нам далі сперечатися про цю книжку? Смітинка у водах Сени, ота соломинка, що пливе понад берегом, — ото й є твоя книжка. А я — он та, інша соломинка, а ти — ось ця пляшка… бачиш, як вона погойдується на хвилях, хилиться то туди, то сюди… Бруно, я помру, так і не знайшовши… не…
Я беру його під руки і прихиляю до парапету. Він знов наяву марить, шепоче якісь уривки слів, плюється.
— Так і не знайшовши, — повторює.— Так і не знайшовши…
— Що ти хочеш знайти, брате? — запитую я його. — Не слід прагнути неможливого, того, що ти вже знайшов, вистачить для…
— Для тебе вистачить, знаю, — злісно каже Джонні. — Для Арта, для Деде, для Лен… Ти не знаєш, як це… Часом двері трошечки прочинялися… Поглянь на ті дві соломинки — зустрілися, танцюють одна перед одною… гарно… Прочинялися… Час… я вже тобі, здається, казав про час… Усе життя, Бруно, я намагався своєю музикою прочинити ті двері. Хоча б трішечки… Пригадую, одного вечора в Нью-Йорку… Червона сукня. Атож, червона, і вона дуже личила їй. Так от, того вечора ми з Майлзом і Холлом… може, з годину грали одне й те саме, тільки втрьох, і такі були щасливі… Майлз заграв щось таке гарне, аж мене підкинуло на стільці, і тоді я сам став грати, заплющив очі і полетів… Присягаюся, Бруно, я полетів… Я чув свою гру ніби здалеку і водночас мав таке враження, ніби в мені самому чи поруч мене хтось стоїть і слухає… Власне, ніякий не хтось… Подивися на пляшку, як вона хилиться на всі боки… Не хтось, а як би це сказати… Я був такий впевнений в собі, як іноді уві сні, — розумієш? Коли все дуже просто, Лен і дівчатка чекають на тебе вдома із смаженим індиком, ніде не натикаєшся на червоне світло, усе котиться, як більярдна куля. А той, хто стояв поруч мене, був ніби сам я, але в той же час я не займав ніякого місця, був не в Нью-Йорку, і передусім, поза часом, для мене не існувало "потім"… І не могло існувати… На якусь мить я потрапив у вічність… І навіть не здогадувався, що все це неправда, що я почуваю себе так лише через музику, що це вона мене підхопила й понесла, а тільки-по перестану грати (а колись же треба буде спинитися, бо бідолаха Холл аж упрів за своїм фортепіано) — і в ту ж таки мить знов повернуся в самого себе…
Він тихо плаче, витираючи сльози брудними руками. Вже й не знаю, що робити, — дуже пізно, а з річки віє вогкістю, і ми обидва можемо застудитися.
— Мабуть, захотілося мені плавати без води, — шепоче Джонні.— Мабуть, я прагнув бачити червону сукню Лен, але без самої Лен. А Бі померла, Бруно. Я гадаю, ти маєш рацію, і твоя книжка дуже гарна.
— Облиш, Джонні, я не ображуся, якщо вона тобі не до вподоби.
— Та я не про те. Твоя книжка гарна саме тому… тому, що в ній нічого не говориться про урни, Бруно. Вона така сама, як гра Сачмо, — чистенька, прозора. Тобі не здається, що гра Сачмо скидається на день ангела або на добре діяння? Ми… Кажу ж тобі, що мені захотілося плавати без води. Здавалося мені… Мабуть, я був останнім йолопом… Здавалося мені, я таки знайду те, що шукаю. Ніщо мене не вдовольняло, і я думав, що все гарне: червона сукня Лен, і навіть Бі, — це ніби мишоловки, не знаю, як інакше висловитись, — пастки, щоб людина почувала себе задоволеною, розумієш, щоб їй здавалося, ніби все добре. Я гадаю, Бруно, що Лен і джаз, атож, навіть джаз, — це як рекламні малюнки в журналах, гарненькі речі, щоб я грався ними і був задоволений, як задоволений ти з того, що живеш у Парижі, маєш дружину, маєш цікаву роботу… А я мав ще свій сакс… і свій секс, як написано в твоїй книжці. Усе, щоб почувати себе задоволеним. Це мишоловки, друже… бо не може бути, щоб ми підійшли так близько до самих дверей і водночас були так далеко від того, що ховається за цими дверима…
— Головне — показати все, на що ти здатен, — кажу я, почуваючи себе найостаннішим дурнем.
— І щороку хапати перші премії "Даун-біт", — притакує Джонні. — Звичайно, звичайно. Звісно, що так…
Зрештою, я таки приводжу його на площу. На щастя, на розі стоїть таксі.
— Не бажаю я визнавати твого бога, — бурмотить Джонні .— І не накидай ти його мені, я не дозволяю. А якщо це він сидить по той бік дверей, то мені немає до нього ніякого діла. Чи ж то штука — потрапити на той бік, якщо він сам відчинить тобі двері. Виважити ті двері — оце так. Потрощити їх носаками та кулаками, бризнути на них своїм сім'ям, мочитися на них цілий день. Отоді в Нью-Йорку мені здалося, ніби двері прочинилися від моєї музики, і я аж перестав грати, але проклятущий твій бог миттю зачинив їх перед самим моїм носом, мабуть, тому, що ніколи в житті я не молився йому і не буду молитися, бо й знати не хочу про того воротаря в лівреї, що відчиняє двері за чайові, про того…
Бідолаха Джонні, а ще й нарікає, що я не пишу про таке у своїй книжці. Матір божа, вже третя ночі!
Тіка повернулася до Нью-Йорка, Джонні повернувся до Нью-Йорка — без Деде, яка дуже добре прилаштувалася в Луї Перрона — тромбоніста з майбутнім, Бебі Леннокс повернулася до Нью-Йорка. Сезон у Парижі був не дуже цікавий, і я сумував за своїми друзями. Мою книжку про Джонні всюди розхапували, і Семмі Претцел, зрозуміла річ, уже заводив мову про можливу екранізацію в Голлівуді, а це нікого не може залишити байдужим, а надто як порівняти курс долара з курсом франка. Моя дружина все ще гнівалася на мене за мою пригоду з Бебі Леннокс, хоча, власне, нічого серйозного там не було, адже Бебі звичайнісінька потіпаха, і кожна розважлива жінка мусить розуміти, що такі походеньки ніколи не загрожують подружній згоді, не кажучи вже про те, що Бебі вирушила до Нью-Йорка разом із Джонні (кінець кінцем їй таки пощастило потрапити на той самий пароплав, що й він). Мабуть, уже й курить з ним маріхуану, бідолашна дівчина, пропаща, як і він. А платівка з "Amorous" з'явилася в Парижі саме тоді, коли в друкарні набиралося друге видання моєї книжки і говорили про переклад на німецьку мову. Я багато міркував над можливими змінами в другому виданні. Бувши чесним, наскільки це дозволяє мені мій фах, я запитував себе, чи не слід показати постать мого героя в іншому світлі.