На темний синьо-червоний коштовний килим стікає вода. На блискучій підлозі утворюються маленькі калюжі. Пітеру дають оцту й горілки, і він опритомнює. Раз у раз він глибоко схлипує, з його горла вилітають якісь невиразні звуки. Піднісши руку, він знов опускає її. На рукаві кров. Розпоровши сукно, бачать, що куля зачепила м'якуш.
Минає кілька хвилин, перш ніж Пітер починає говорити тихо і збиваючись. І коли йому перев'язують руку, він розповідає, що військо й справді рушає; це озброєні городяни з усієї Голландії, добровольці. З ними юнкер Ван дер Ноот ван Карло з шістьмастами вершниками та сімома польовими гарматами… Військо чекатиме в дюнах, а про початок наступу гарлемців сповістить ракета.
Він замовкає. Дихання із свистом виривається з його грудей, на обличчі ані кровинки. Він кусає нижню губу й знов непритомніє.
На ношах його приносять у дім Кенау. Там він лежить у пишному ліжку, мокрий до нитки. Подушка й простирало під ним намокають. Кенау стягує з нього чоботи й мокрий подертий одяг.
Її брат — її останній син.
Кенау ставить його шпагу до ліжка й щільно запинає темну завісу, оберігаючи його неспокійний сон.
XX
Літній день забарвлений у світло-сірі тони. Гарлем тривожно дожидається. Дзвони Даміатьє мовчать. Бездонна застрашлива тиша висить над вулицями, зруйнованими будинками, над майданами й розбитими дзвіницями. Вдесяте, вдвадцяте оглядають зброю, перелічують кулі, прочищають мушкети, насипають у мішечки порох для гаркебуз.
З високого, ще раз укріпленого колодами спостережного пункту напружено дивляться на південь. Командир Церардс сам виглядає визвольне військо. Та нікого, крім іспанців, не видно. Вершники, піхотинці, каноніри з гарматами, гаркебузири, німецькі й валлонські полки зі своїми прапорами — тісне кільце солдатів навкруг голодного Гарлема.
На Базарній площі Ріпперда, Пройс і Віттенберг із загонами, готовими до бою. Що десять хвилин підполковник надсилає гінця до Церардса: де ж ракета? Жіночий загін на валах. Кенау тривожно походжає то вперед, то назад. її лякає тиша в місті, але її дивує і непокоїть також тиша в іспанському таборі. Уже кілька разів вона хотіла послати Аалтьє Пройс до Ріпперди, щоб спитати в нього, чи не готують там якоїсь пастки, але відмовлялася від свого наміру, пояснюючи свій страх і свої побоювання примхами жіночої вдачі.
Минає час. Уже ранок. Годинник на вежі відбиває чверті, половини і години. Ієронімус Церардс і досі не має що повідомити. Близько одинадцятої Ріпперда йде з Пітером Хасселаром на спостережний пункт. Далекий ліс Хоут колишеться, наче море із зеленими хвилями; там, за дюнами, — поле з ранніми сходами. Іспанський табір має звичний вигляд, хоча видно, що там солдатів стало більше. Ріпперда уважно дивиться на табір. Він не помилився. Між Лі та монастирем поставлено нові намети. Щоб розвіяти сумніви, він ще раз звертається до воєначальника принца. Той злякано спрямовує на табір далекоглядну трубу, потім опускає її і, мовчки кивнувши, дивиться на Ріпперду.
Командуючий обороною щось цідить крізь зуби.
Ні, тут щось негаразд: оця тиша й спокій, оце походжання іспанських вартових, оце, здавалося б, буденне цокання кінських копит… Цей сірий день, сповнений напруження і оповитий перлистим серпанком, таїть у собі щось таке, чого ще не можна переказати словами. Та коли Ріпперда звертається до Кенау, вона каже йому, що теж передчуває небезпеку. Ракета! О боже, де ракета, знак того, що люди Батенбурга і Карло вдарили на іспанців і що гарлемці можуть вирушати?
Ріпперда, холоднокровний гронінгенець[6] розлючено вихоплює далекоглядну трубу з рук Церардса й спрямовує її на південь.
— Нічого не видно, — каже він, — лише…
Якусь мить він жде. Позад нього впритул стоїть Церардс. На юному обличчі Пітера Хасселара круг очей і рота залягають глибокі зморшки.
— Я бачу… дим, — глухо мовить Ріпперда.
Пітер Хасселар рвонувся вперед.
— Ракета?
Все ще не відриваючи очей, Ріпперда повільно хитає головою.
— Брудний сірий дим, — каже він, — неначе щось мокре горить… якась димова заслона.
Він опускає далекоглядну трубу.
— Так, — додає він, — там, за плаєм Манпад. Вона вже над деревами. Подивись.
Ієронімус Церардс примружує очі й прикладає долоню до очей. Знову киває.
— Розумію, — мовить він. — Це не дим од ракети…. Ви вже сказали: неначе горить щось мокре. Це дим од мокрої соломи.
Ріпперда і Церардс якусь мить мовчки й значущо дивляться один на одного, немовби вони щось знають. Церардс нахиляє голову. Пітер Хасселар поглядає то на одного, то на другого. Що сталося? Що саме помітили ці офіцери? Що означає ота димуча солома? Чому немає ракети?
Ріпперда мовчки важко йде із спостережного пункту. Пітер Хасселар поспішає за ним.
— Підполковнику, — каже він квапливо, коли вони ще не зійшли вниз, — що ж нам робити… ждати?
Схудлою білою рукою Ріпперда проводить по чолу. На прозорій шкірі видно бліді краплини поту. Він опускає плечі. Йому важко дихати.
— Нам не треба ждати, — заявляє він. — Склич командирів до ратуші. Визволення… знов не вдалося.
Ріпперда і Церардс побачили все. Іспанці випередили добровольців принца. Біс його знає, як вони це пронюхали, але вранці коло підніжжя дюн уже стояло шість полків, готових напасти на людей Батенбурга. І як тільки на плаї Манпад почався бій, іспанці підпалили копиці мокрої соломи, щоб заступити димом сигнал ракети, призначений для гарнізону Гарлема.
Підійшло свіже військо. Було викликано підмогу з Антверпена й Утрехта, і ці нові сили підійшли форсованим маршем і замінили отупілих від утоми німців і валлонців під мурами міста.
Над далекими Дюнами все ще звисає важка димова заслона, і вітер — ні з суходолу, ні з моря — не може розігнати її. А з боку укріплень на Спарндамській стороні повільно й загрозливо підступають до валів обложеного міста підкріплення іспанців і відкривають вогонь, під яким захлинулася б будь-яка контратака.
День і зараз сірий, безвітрий. Золотавий туман зменшує жар сонця, що висить у зеніті. Ополченці розмістилися на брукові й чекають. Усі чекають. Може, станеться якесь чудо. Може, Батенбург усе-таки проб'ється крізь ворожі полки. Може, вершникам юнкера Ван Карло все-таки пощастить прорватися до Хоуту й очистити дорогу від кастільського наброду. Може, увечері, коли польові гармати відвернуть свої жерла від больверків, можна буде вдарити через бреші в спину війську дона Фредеріка.
Але вечір не приносить нічого нового. Ще раз тануть на сірому небі баранці, і у вінку сизих, скам'янілих хмар показується над морем огненно-червоне гнівне сонце.
Саме тоді жінки із загону Кенау привели чоловіка, якого іспанці переправили на плоту через канал. Вуха й ніс у нього відрізано. Він розповідає, що виступив з Батенбургом як доброволець. Командувача гезів одкинуто назад до Сассенгейма, обоз з провіантом у руках іспанців. У страшній бучі вершники Карло вдарили по своїй піхоті.
Коли доброволець, стікаючи кров'ю і трусячись у гарячці, розмовляє з Ріппердою та іншими воєначальниками, приносять нові страхітливі трофеї: спотворені голови гезів, перекинуті через мур. Так іспанці, знущаючись, повідомляють про свою перемогу.
Смерком у Хоуті починається розбійницьке гульбище. Ділять захоплену здобич, смалять, ласують, п'ють. Перемогу здобуто легко. Барабани гримлять, спалахують вогні; осяяні червоним світлом, під деревами вистрибують солдати Альби, танцюють аж до знесилля, регочуть і співають.
Повернувшись до касарні бриттів, Балфур переламує об коліно свою шаблю і, чорно лаючись, викидає уламки на смітник.
XXI
Золото й синява липневого неба міняться над руїнами міста. Безперестану гатили іспанці ядрами, свинцевою шрапнеллю, пороховими мінами по бастіонах, брамах та бу
динках. Тут і там з гуркотом розвалюються фасади. Убиті й поранені лежать між руїнами, під обваленими сходами і навіть у проломах міських валів. Ніхто не звертає на них уваги. Несила забрати й поховати мертвих чи бодай одвезти додому поранених. Ополченці сидять у сторожових приміщеннях на лавках попід стінками, декотрі лежать на дощаних помостах, звалені утомою, схожою на смерть. Годинник на церковній дзвіниці спинився. Тільки сонце показує час, наче безжальне око, підіймається воно над руїнами Гарлема, над тими, хто ще живий. Високо стоїть воно опівдні, далеке й непорушене, і потім пливе над морем, осліпляючи зір. Який сьогодні день? У залі ради сидять Ріпперда, Ланселот ван Бредероде, бургомістри ван Фейнхойзен і ван Дойвенворде, командири Кенау, Штейнбах, Розоні, Балфур, Пройс та інші. Зброю вони повісили на стінки і приставили до стільців, немовби вона їм більше не потрібна. Білі оштукатурені стінки залу пітніють; кольорові шибки вікон горять різнобарвними вогнями, аж очам боляче. Кісточками пальців Ріпперда тихо постукує об стіл.
— Панове міські начальники і офіцери, — виголошує він, — учора вбито нашу останню й найдорожчу надію. Наших розгромлено на плаї Манпад. Сьогодні вночі з Антверпена прибуло нове іспанське військо. Кільце круг міста замкнуто, тепер навіть миша не зайде до нього й не вискочить назад. Наші склади спорожніли, в гамазеях ані зернини хліба, зовсім немає м'яса. Ми забули, яке на смак масло…
Ріпперда заплющує очі й повільно проводить сухим язиком по губах.
— Ні від наших ополченців, ні від нашого найманого війська ми не можемо вимагати, щоб вони й далі офірували себе на боротьбу, яка стала занадто нерівною… безглуздою…
Нахиливши голову, він мовчить, наче йому важко вимовляти оті слова, що їх він ніколи б не хотів проказати. Його голос звучить стомлено.
— Гарлем наполовину зруйновано, — веде він далі, дивлячись крізь одчинені горішні віконця залу, в які видно струнку дзвіницю церкви, обпалену ворожим порохом і вже без металевої бані. Якийсь час він дивиться на дзвіницю й знов опускає голову. Його хрипкий голос переходить на шепіт:
— Ми повинні здатися, — закінчує він.
Тихо. Чути лише, як схвильовано дихають ополченці, командири та іноземні офіцери. За мить, насилу випроставшись на своєму високому кріслі, Ріпперда спирається кулаками на стіл і повагом підводиться, стаючи на весь зріст перед громадою. Він показує листа, якого виймає з-під куртки.
— Ранком прилетіло з півдня троє голубів,— починає він, затинаючись.— Двох підстрелили іспанські мушкетери в Хоуті.