Коли бенкет скінчився, і була викурена остання люлька вони поговорили один з одним, і Запрошений Бізон првторив сказане, на мигах пояснивши батьку:
– Багато Лебедів, могутній жерче Сонця, ми порадились і вирішили, що ти чоловік добросердний, щедрий і хоробрий. Ми полюбили тебе, і ми задоволені, що твій вігвам стоїть в одному крузі з нашими, і ми говоримо тобі – ти і твої близькі тепер члени нашого племені.
– Ви дуже привітні до нас. Ми раді бути тут, з вами. Ми зробимо все можливе, щоб заслужити і зберегти вашу дружбу. – відповів батько.
Коли гості розійшлись, мати сказала:
– Я сподіваюсь, що більше ніколи не побачу того, що мені довелось побачити, і ні про що подібне не почую. Наш народ, сіксіка, і братські племена – справжні люди, вони ніколи не стануть бити брехуна, вони просто відвернуться від нього! Я не хочу бути однією із племені Кроу. Багато Лебедів, я хочу, щоб ти відвів нас назад, звідки привів.
– Кроу хороші люди, і їхня країна – хороша країна; ми залишимось тут! – крикнув батько, і мама вибігла назовні і довго плакала.
Перед смерком я пішов за нашими мисливськими кіньми, і Чорний Олень приєднався до мене. Він на мигах сказав мені:
– Добре, що твій батько розповів нам правду про Короткого Рога. Добре, що ця гидка пика сповна заплатив за свою брехню.
При цих словах мене затрясло, і він запитав, чи я не хворий.
– Так. Мені погано від того, що я побачив, – відповів я, – у моєму племені ніколи нікого не б'ють, ніхто не наважиться вдарити іншого, вони кажуть, що так поводяться лише собаки.
Мій друг з подивом поглянув на мене:
– Як же тоді ви, чорноногі, караєте таких брехунів, як Короткий Ріг? – запитав він.
– Колись в давнину був серед нас один такий брехун. Він не зміг винести мовчання і гнівних поглядів тих, хто раніше були його друзями. Він дуже страждав від того, що збрехав, тож піднявся на вершину високого стрімчака і стрибнув з нього. Його дружини не стали забирати його тіло, і ніхто за ним не плакав.
– Ви, чорноногі, доброзичливий народ, – сказав він з усмішкою.
– Але вороги нас бояться!
На це мій новий товариш нічого не відповів.
Цієї ночі з вігвама Короткого Рога долинали стогони і страшні крики, а вранці його дружини сповістили, що він весь горить і марить. До вечора жар спав, він затих та заспокоївся, і стало зрозуміло, що він видужує від побоїв, але ніхто цьому не зрадів. Минали дні, цієї людини ми більше не бачили – він виходив з вігвама лише вночі.
Одного разу до мами прийшла її близька подруга, одна з дружин Запорошеного Бізона, і на мигах повідомила їй:
– Минулої ночі я проходила повз вігвам Короткого Рога, і почула як він співає якусь пісню злим голосом. Я зупинилась і прислухалась. Його пісня ненависті закінчилась так тихо, – сказала вона, – що я ледве змогла її зрозуміти. "Так, цей з Розмальованих Щік, котрий поранив мене того давнього дня, той, через кого моє тіло вкрите саднами та шрамами, він не повинен жити! О, ти Великі Вуха [26], птаху ночі, мій таємний помічнику! Допоможи мені, вкажи мені спосіб завершити його шлях!" І він знову затягнув свою злу пісню. Я подумала: "Він, певне, сам. Він не стане співати таке в присутності своїх дружин." обережно підійшла я і зазирнула в середину. Він був сам. Я втекла.
– Той, у кого в помічниках Великі Вуха, має бути дуже поганою людиною. – на мигах відповіла мама.
– Так. Скажи своєму чоловіку, щоб він остерігався його.
Коли матір закінчила розповідати це нам з батьком, він тільки й сказав:
– Ха! Він брехун і боягуз, я не боюся його!
– Прислухайся! Якщо не хочеш, щоб тебе застрелили в спину, остерігайся його, – наполягала мати.
Дружина Запорошеного Бізона, звісно ж, розповіла йому про те, як Короткий Ріг молився своєму таємному помічнику, і в обох таборах дуже швидко дізналися про це. Запрошений Бізон і Довгий Лук вдвох прийшли до мого батька, і попередили його про те, що він повинен наглядати за своїм ворогом.
– Добре! Давайте я покінчу з цим. Я піду до нього, і викличу його на бій – з луком та стрілами, на списах, або ножах, верхи чи пішими, нехай він сам вибирає, – запропонував батько.
– Це марно, він не погодиться, – сказав Запрошений Бізон.
– Якщо він й погодиться, і ти його вб'єш, тобі все рівно кінець, – пояснив Довгий Лук. – У нього багато рідні, і, хоча вони й відмовились від нього, все рівно вони зобов'язані завершити твій шлях ще й тому, що ти з іншого племені, самого ворожого до нас.
– Друзі мої! Як ви мені й радите, я буду наглядати за цією людиною, але кажу вам – не Короткий Ріг завершить мій шлях, – знаками відповів батько, і на цьому розмова закінчилася.
Через щоденне полювання чоловіків з обох таборів кроу, бізони та інша дичина в околицях зникли, тому гірські Кроу вирішили повернутись до себе в свою гористу країну.
Ввечері, напередодні їх відбуття, Довгий Лук запросив мого батька на прощальну вечерю, і сказав йому, поки вони докурювали останню люльку:
– Друже мій, я полюбив тебе, і мені жаль, що завтра ми розлучаємось.
– Як твоє серце прагне до мене, так і моє до тебе, – відповів батько.
– Було б чудово, якби ти жив в моєму таборі і полював зі мною, але, після того що сталося, тобі краще залишитись з іншим твоїм другом, Запорошеним Бізоном. Короткий Ріг – злий чоловік, я простежу за ним, і коли він покине табір, ти швидко про це дізнаєшся.
– Чудово, ти справжній друг, я чую твої слова. Незабаром ми знову зустрінемось, і викуримо не одну люльку. – відповів батько.
Наступного ранку ми з Чорним Оленем спостерігали, як гірські Кроу згортають табір. Поки дружини Короткого Рога знімали вігвам і в'ючили все на коней, він сидів перед ними, непорушний мов скеля, загорнувшись в нову ковдру з бізонячої шкіри так, що було видно лише його злі очі. Чорний Олень кивнув на ковдру й посміхнувся:
– Ти пам'ятаєш його стару ковдру, як вона була розмальована?
– Так, на ній були зображені його подвиги – п'ятеро ворогів з мого племені, яких він начебто вбив, і стріла мого батька.
– Так, так і було. І з якою гордістю він його носив!
Плем'я було готове вирушати. Сім'я за сім'єю, кожна зі своїм табуном, витяглись вони в лінію вздовж стежки, що вела на захід. Дружини Короткого Рога йшли останніми. Сам він їхав далеко позаду, останнім в довгому каравані, як і раніше, загорнутий по самі очі в свою нову ковдру. Мені його було майже жаль.
Через два дні, після того, як гірські Кроу залишили нас, ми перебрались до гирла річки Товсторога. Наступного ранку ми пройшли вниз долиною річки Лось, і вже наступного дня розставили свої вігвами біля гирла річки Шипшини. Так назвали кроу невеличкий струмок. Я не помітив, щоб в долині цього струмка було більше зарослів шипшини, ніж деінде. Але тут, при долинах будь яких річок і в вибалках, що перетинали рівнину, було безліч стиглих слив, ірги й вишні, і жінки та діти почали в великих кількостях збирати й сушити її на зиму. Надвечір другого дня, як ми отаборились на цьому місці, Мала Видра та декілька інших вождів прийшли в наш вігвам, і батько на мигах показав, що їм радий, дістав тютюн та люльку, а мати приготувала для них невелике частування. По тому, як вони переглядались, ми зрозуміли, що прийшли вони через щось більш важливе, ніж просто покурити. Коли батько набив люльку, запалив її, й пустив по колу, Мала Видра знаками сказав йому:
– Друже мій, якраз перед тим, як ти прибув до нас в верхів'я річки Товсторога, четверо мисливців з нашого табору були вбиті військовим загоном племені, котре вороже тобі, так само як і нам – ассінібойнами. Дружини і діти цих чотирьох прекрасних людей журяться, і ми повинні осушити їх сльози. Тому, знаючи що ти улюбленець Сонця, і знаючи, що ти й сам великий воїн, ми просимо тебе очолити загін, який піде проти тих, хто вбив наших людей.
Ми з матір'ю подумали, що він відразу відмовиться, тому що, як я тобі вже говорив, він завжди ходив в набіги наодинці, тому дуже здивувались, коли він відповів:
– Я зроблю те, про що ви просите. Я з задоволенням поведу загін проти цих головорізів, які вбивають ваших людей, і моїх чорноногих.
Коли гості розійшлись, мама запитала його:
– Ти ж завжди ходив в набіги один, чому ж тепер зголосився повести загін кроу по стежці війни?
– Лише тому, що вони дуже добрі до нас; вони прийняли нас в плем'я, хоч ми їх навіть і не просили. – відповів він.
Тож наступного дня мама разом з іншими жінками побудувала великий вігвам потіння для нього та тих хто зібрався піти в набіг. Там вони підносили молитви Сонцю, щоб воно уберегло їх від небезпек і дарувало їм успіх. Настав вечір, і батько сказав мені, щоб я завжди наглядав за нашим єдиним ворогом серед кроу – Коротким Рогом, піклувався про маму, наших коней та постачав м'ясом наш вігвам. Потім він взяв згорток зі своєю священною люлькою, зброю та щит, і приєднався до загону з двадцяти чоловік. Ми з мамою сумно дивились як вони спускаються долиною. Одна з бабусь на мигах сказала нам:
– Вони йдуть пішки, а повернуться з багатьма скальпами на конях.
– Про це я молю Сонце, – відповіла мати.
Ми повернулись до вігваму, і довго пригнічено сиділи, втупившись в маленьке багаття. Зненацька почулись кроки, відхилилось дверне полотнище, і з усмішкою на обличчі і сяючими очима увійшов Чорний Олень , за яким йшла його матір, несучи в оберемку шкури та ковдри.
– Мене прислав батько, щоб я пожив з вами, якщо ви не проти, доки не повернеться твій батько.
– Чудово! Я радий, що ти прийшов. – відповів я.
Мама теж зраділа, і разом з матір'ю Чорного Оленя вони швидко спорудили для нього зручне ложе навпроти мого. Він сів на нього, і вовк підійшов до нього, обнюхав коліна, повертів хвостом, і лизнув його руку. Ніколи раніше цей звір не відносився привітно до будь-кого, окрім мене. Мене це здивувало й втішило: це свідчило про те, що він признав Чорного Оленя моїм другом. Він завжди розумів мою мову, і я на мигах сказав Чорному Оленю, що він теж має її вчити, щоб мати змогу дати команду вовку, коли ми полюватимемо, або в інших випадках. Я скомандував звіру:
– Макхуй, пак-сі-пут [27], – і він підійшов до мене.
Чорний Олень повторив ці слова, і вовк перетнув вігвам і підійшов до нього, нашорошивши вуха й виляючи хвостом, з гордістю озираючись на мене.