Всі були вражені штучками, які вимислив Бор і його браття, ніколи ще в карнавальну ніч не бавилися так весело; ба, а ще в останню мить, ще до того, як пробила дванадцята, Кіліаан вискочив з диявольської шкіри, і з невеличкою жменькою шибайголів, вистрелив на Ринку з мортири; вогненний сполох пролетів над будинками, заясніли багрові та сині зорі, п'яному хірургові, який не досить швидко втік, обсмалило перуку, а на площі вибило декілька віконних шиб. Мельхіор і не пам'ятав, коли він так, від усього серця, сміявся, не міг він і пригадати, яким чином дістався додому. Диявольська зграя лякала на вулицях ще й після півночі, були чутні свисти і крики, хрускіт і брязкіт. На першій ранішній месі багато хто ще ковтав слину від піднесення, там же ревно розповідали, що священик парафії Святого Власія, який дещо напідпитку, з'явився на амвоні, обвістив громаді, що треба брати приклад з Кіліаана Бора. І чорт, і змій на власні очі могли переконатися, що в цьому місті перед ними не чують ляку; зодчий загнав сатану глибоко до дупи його чортової матері.
Так ото і цей рік точився через усі свої дні – від Масниці до найближчих весіль. Місто з надією дивилося на Кіліаана Бора, який вирішив прогнати хмару важкості та смутку, що зависла над людьми, серця знову розпогодилися, Великдень і Трійцю святкували з давнім розмахом і багатством; підчас стріляння в ціль ніколи ще не було випито стільки пива, казали пивовари, ну а міська сторожа знову відвоювала частину втраченої популярності, з тих пір, як в дні своїх покровителів знову сточила хоробрі сутички з гільдіями. А на ярмарку, поряд із відомими з давніх часів мандрівними жонглерами, в цей раз побачили чорного, як чорне дерево, лікаря-негра в позолоченій чалмі, у червоному сюртуку поверх білого розпущеного халата й у тапочках із довгими носами; він стояв на платформі позаду Дому Терезів, а з ним сивобородий слуга, який, наполовину фламандець, наполовину валлон, оголосив, що кожному, хто бажає дійти до найвищої мудрості й розуміння, цей лікар із країни негрів за три срібні таляри вирізає камінь. Бо в дурня, — нявкав пронизливим голосом слуга, — над чолом, під черепом, сидить камінчик завбільшки з волоський горіх, і цей камінчик заважає вільному розвитку розуму; тепер лікар може усунути цю перешкоду, не проливши жодної краплі крові, і так, що пацієнт не відчує більше болю, ніж укус блохи. Тож навколо помосту зібралося багато людей, багато селян з околиць, підбадьорені підштовхуваннями своїх дружин, матерів чи коханок, повільно піддалися й піднялися на підвищення, щоб, сидячи на очеретяному табуреті, підставляли свою бідну непокриту голову чорношкірому лікареві, що виблискував лезами; під надійною хваткою негра з цих голів почали скочуватися камінці з дзвінким брязкотом, який видають скляні кульки, які кидають діти. Брабантці кричали й аплодували, селяни обмацували свої черепи, розглядали камінчик, який лікар тиснув їм у руки, дивилися на натовп; потім простягали лікареві три таляри й зникали в натовпі з таким виглядом, ніби раптом хитрістю перевершили десять бабуїнів. Мельхіору було шкода тих, хто щиро вірив, що позбувся дурості, але водночас і лопався від сміху, бо цей фокус був уже надто прозорим.
Увечері, коли ярмарок закінчився, все прояснилося: негр і його слуга скинули маски і перетворилися на Кіліаана Бора та скульптора Леонардо, який створював горгулій та атлантів для колегіальної церкви. Зухвалий жарт двох артистів був темою для розмов у місті кілька днів; але Кіліаан віддав усе, що захопив у простаків, до лікарні, щоб відкрити притулок для бідних волоцюг, зі словами: "Я був чужинцем, і ви дали мені притулок". Крім того, він викупив з рук старости бідняка, якого мали прилюдно шмагати за крадіжку. Дехто в місті казав, що винахідливий і милосердний Кіліаан зайшов занадто далеко; тілесних покарань і так на міських площах не було багато, тепер усе вирішувалося штрафами.
Цього року Мельхіор намалював небагато — одне Благовіщення, але ангел якось не вдався, крила небожителя і тепер сиділи криво, от тільки невеликий краєвид із галявинами, не набагато більший за долоню, який проникав крізь арочне вікно в кімнату Марії, був приємний і весняно зелений; все інше було просто нудним. Але після ярмарку, згадавши Кіліаанів маскарад, Мельхіор несподівано сів за роботу й намалював ярмарок — лікаря-негра в тюрбані, величезному, як язичницьке капище, слугу з гострим, червоним, як гаряча вафельниця носом, а на табуреті жертва операції, що застигла в овечому заціпенінні, навколо натовп, що регоче; серед людей пересувається рішучий і привабливий злодій, який шукає щастя в гаманцях на поясі своїх ближніх; потім була повія, яку вщипнули двоє чоловіків — один з них був схожий на банкіра Смеередонка в окулярах на носі; лівим оком він зиркає на цицьки дівчини, іншим — на камінчик; хлопець у зеленій шапочці щось робить за спиною у повії, що й не видно, але він сміється, мов лисиця, що нюхає курку, а вона вже тягнеться до хлопцева гамана...
Мельхіор працював над цією картиною лише пару тижнів; щодня знову той ярмарок веселив і дивував його, бо вперше він зробив справу, яка не мала ані найменшої частки святості; нічого, крім людей, якими всі їх знали, реальності, що складається з різних яскраво-зелених, синіх і жовтих кольорів, міських будинків, фортеці
цегляно-червоного кольору навколо дерев'яного настилу з дощок і неба, повного вересневих хмар, м'яких і білих, мов сметана, гілочка з кулькою над дверима корчми — ознака безрозсудних хвиль — а на одному з дахів трохи безтілесне чудовисько з воронкою, затиснутою над схожою на гарбуз голівкою, але це чудовисько виглядає добродушним і невинним, коли прикладає свою трубу обману до рота.
Закінчивши картину, Мельхіор, звільнений, але й наляканий сам мусив сміятися над нею,; але це був не той похмурий страх, яким сповнювали його попередні картини, які були нашвидкуруч заховані, яких він ніколи не виймав із запорошених кутків. Він ще вагався, чи показати картину Кіліаанові, аж одного осіннього вечора, коли злива вигнала майстрів з будівництва, товариш зустрівся з ним. Зодчий відразу знайшов поглядом картину з ярмарком; він подивився то на неї, то на Мельхіора і щиро засміявся; потім сів, уважно оглянув картину і ляснув себе по коліну:
Ієронім Босх — Видалення каменю дурощі. 1475-1480 роки. Музей Прадо, Мадрид.
— Так ось що ховається за твоєю невинною рожею, чоловіче! І я, мабуть, надихнув тебе відвагою, коли панове каноніки хотіли за ніщо купити твої Муки Христові! Ось де є відвага, груба мужність правди.
Мельхіор подивився на свого друга здивовано, якщо не наївно, коли Кіліаан підвівся й тицьнув його під ребра.
— Мельхіоре, невже ти не розумієш, що ти тут створив? Це нове, наскільки я знаю, нічого подібного ще ніде не малювали і не наважувалися малювати – а ти робиш морду, мов коза, що з'їла причастя.
— Це і справді є добрим? — повільно запитав Мельхіор.
— Добре? — повторив Кіліаан, підкидаючи свій обприскану вапном шапку до балки стелі. – Якщо то не чорт тобі допомагав, ти, тріска сушена, тоді, хіба, щоночі на балдахіні твого ліжка лежить янгол і увісні підказує тобі, що ти маєш малювати. Тепер я розумію, чому ти вважаєш за краще спати сам.
Мельхіор похитав головою. Жартівливі розмови та серйозність свого друга він відчув як гірко-солодку похвалу, але глузування надто жорстоко нагадало йому про його власні тихі страждання. Він побачив, як Кіліаан знову взяв картину і нарешті виявив кумедне створення з лійкою на даху, тому що він показав на нього і знову розреготався, але раптом перестав сміятися і запитав:
— Звідки до тебе приходять такі ідеї, Мельхіоре? Мені доводиться сміятися над цим чудиськом, але я не знаю, а чи не варто мені його боятися. Щось подібне має відчувати й собака, коли відьма гладить їй спину проти волосся... — Останні слова він вимовив наполовину стриманим сміхом, але Мельхіор побачив збентеження на відкритому мужньому обличчі свого друга. І те, що чоловік був такий схвильований, раптом додало йому відваги.
Він показав на табуретку, сказав: Сідай! — і побіг в темний, зарослий павутинням куток за старою завісою: — Почекай! — Він дістав Танці смерті, ті картини з диявольськими почварами, ті картини, які довго ховав зі страху, і поклав їх одну за одною перед Кіліааном: — Дивися!
Кіліаан сидів нерухомо й безмовно. Згорблено дивився він на Смерть і прелата, Смерть і князя, Смерть і воїна... Ці образи вперше кишіли диявольськими жахами і їхньою проклятою силою; і коли Мельхіор знову подивився на них через стільки часу, вони проникли в його душу, як суміш полегшення й жаху водночас. Він не міг відірвати від них очей, на мить забув про зодчого, який, сильно обхопивши коліна руками, зігнув уперед свій кремезний, міцний торс, натягнутий, як сталева струна. Мельхіор згадав про свого друга лише тоді, коли почув хрип, який долинав із грудей Кіліаана. Будівничий підняв голову, він ніби не знав, що робити, вперше художник бачив його мовчазним. Раптом Кіліаан перехрестився, підстрибнув, вилетів за двері й зник у зливі. Мельхіор залишився в тупій розгубленості, вся студія раптом здалася йому чужою. Він поспішно прибрав картини, а коли озирнувся, то в майстерні було так тихо й моторошно, що, всупереч звичкам свого самотнього життя, він у будній робочий день вибіг на вулицю, щоб перехилити десь кухоль мускатного вина.
Розгубленість і почуття провини мучили Мельхіора кілька днів, він не почувався вдома безпечно; але невдовзі знову з'явився Кіліаан Бор, його стук-стук несподівано пролунав у дверях. Коли Мельхіор поспішив до передпокою, щоб відчинити двері, Кіліаан крикнув з порога:
— Клянусь хусткою, якою задушили святу Кунеру, давай-но сюди свої Танці смерті! Мені потрібно переглянути їх знову, більше ні про що не можу думати, ах ти чортів брат!
Він заштовхнув Мельхіора в темний куток, допоміг дістати запорошені пилом картини, виклав їх у ряд, свиснув крізь зуби й показав на народжені фантазією чудовиська:
— Як ти називаєш цих монстрів?
— Диявольські почвари, — сказав Мельхіор, наче це було зрозуміло само собою.
— Диявольські почвари, — засміявся Бор із полегшенням.