Одне слово, пропозицію прийнято; на додачу, їм напекли на місяць хліба, дали стільки козлятини, аби її вистачило на той час, поки м'ясо не почне псуватися, дали кошіль родзинок, глек із питною водою і живе ягня, – з цим вони відпливли у каное в тому місці, де море мало, принаймні, сорок миль завширшки. Човен був чималий й міг би витримати душ п'ятнадцять-двадцять, через що й стернувати ним було важкувато, але їм пощастило, що якраз і бриз дув від берега, і почався приплив. З довгої жердини вони зробили щоглу, а з чотирьох висушених козячих шкір великого розміру, зшитих або зв'язаних шнурками – вітрило, і весело рушили в дорогу. Іспанці ще гукнули їм услід: "Щасливої дороги!", і всі остров'яни сподівались, що більше їх не побачать.
Іспанці полюбляли собі й двом чесним англійцям, які залишилися, приказувати, як добре тепер їм житиметься, коли три заводіяки відпливли геть. Вони й у гадці не покладали, буцім ті можуть повернутися, аж ось, через двадцять два дні, один з двох чесних англійців, працюючи на плантації, побачив, що до нього ген-де йде троє дивних на вигляд людей з рушницями на плечах.
Англієць почув короля в жилі й щодуху дременув до іспанця-губернатора й сказав, що їм гаплик, бо на острові чужинці – казна хто. А іспанець йому на те по павзі: "Тобто як це "казна хто"? Звичайні дикуни. " "Ні, ні, – заперечив англієць, – вони одягнені та озброєні. " "Тоді, – відказує іспанець, – нема чого хвилюватися! Якщо не дикуни, то це друзі, бо християнин, до якої б нації він не належав, зробить нам радше добро, ніж шкоду".
Доки вони розмовляли, надійшли троє англійців, стали серед недавно посадженого лісу й узялися до них гукати. За голосом їх одразу впізнали, і диво щезло, але тепер постало інше питання: що сталося? Чом вони повернулися?
Їх привели в будинок та почали розпитувати, що та як, і ті, довго не говорячи, переповіли про свою подорож, – мовляв, дісталися землі менше, ніж за два дні, але, завваживши, що стурбоване їхнім прибуттям населення лаштується зустріти їх з луками і стрілами в руках, вони не посміли пристати до берега, а ще шість-сім годин пропливли далі на північ, поки не вийшли у відкрите море; тут вони побачили, що земля, видна з нашого острова, – не материк, а острів; на виході в море вони побачили ще один острів праворуч на північ і ще кілька – на заході, і оскільки їм треба ж було десь пристати, то й подались вони до одного з островів на заході і сміливо зійшли на берег. Тутешні люди повелися з ними дуже чемно й дружньо, дали їм їстівних коренів і сушеної риби і, очевидно, раді були їм і жінки, як і чоловіки, що здалеку на головах понаносили різних наїдків.
На тому острові вони прожили чотири дні, розпитуючи на мигах, що за люди живуть і там, і там, і дізналися, що майже скрізь навколо живуть люті і жорстокі людожери, бо саміх острів'яни, нібито, не їдять ні чоловіків, ні жінок, крім військовополонених, але тоді влаштовувалася загальна учта.
Англійці запитали, коли у них востаннє були такі гульбощі, і дикуни відповіли: два місяці тому, показавши спочатку на місяць, потім – на два пальці, і ще пояснили, що їхній великий король мав наразі двісті полонених, і тепер їх відгодовують для наступної учти. Англійцям закортіло поглянути на полонених, і вони спробували висловити це, натомість дикуни подумали, що вони хочуть узяти кількох з собою і з'їсти вдома. Тому вони кивнули спочатку на захід, потім – на схід сонця, і це мало означати, що на світанку вони приведуть гостям кількох людей. І дійсно, наступного ранку англійцям привели п'ятеро жінок і одинадцятеро чоловіків, аби вони взяли їх з собою в дорогу, як приводять на пристань биків і корів як запас провіянту для судна.
Хоч і були ці хлопці брутальними нелюдами, від такої пропозиції їх знудило, і вони не знали, на яку стати. У разі відмови від полонених панове дикуни нежартома образилися б, і англійці не знали, як зарадити справі. Вони погомоніли між собою й вирішили прийняти дар і на віддяку подарували дикунам один зі своїх тесаків, старий ключ, ніж і шість чи сім куль, призначення яких дикуни не розуміли, але вельми зраділи. Відтак, зв'язавши бідолашним полоненим руки за спиною, дикуни втягли їх у човен англійців.
Тепер англійцям залишалося тільки негайно відпливти, бо інакше дикуни, запропонувавши їм такий чудовий подарунок, напевно розраховували б, що їхні гості зранку стануть з ними до праці, вб'ють двох-трьох полонених і запросять дарувальників на обід.
Отож вони якомога чемніше відклонилися дикунам, висловивши їм свою пошану, наскільки це можливо зробити, коли обидві сторони зовсім не розуміють один одного, відчалили і попливли назад до першого острова, а, прибувши туди, випустили вісім полонених на свободу, бо їх було таки забагато. Під час плавби вони намагалися якосьь порозумітися з полоненими, але дарма. Англійці щось говорили їм, давали, робили для них, а ті в'одно чекали, що білі от-от їх заб'ють. Передусім їх розв'язали, але бідолахи взялися репетувати, особливо жінки, наче їм приставили ніж до горла, бо гадали, що їх розв'язали, аби вбити.
Те самісіньке з їжею: мовляв, бояться, що вони схуднуть і стануть неїстівними. Варто було на когось пильно подивитися – всі вирішували, що той або та, на кого дивляться, здається вгодованішим, і, отже, буде першою жертвою. Навіть через кілька днів, попри добре і ласкаве поводження з ними їхніх нових хазяїв, вони день при дні чекали, що когось із них заріжуть на обід або на вечерю.
Коли троє мандрівників переповіли чи, радше, звітували про свою виправу, іспанець поцікавився, а де ж ті бранці, й почув, що їх висадили на берег та розташували в одній хатині і що пригодії прийшли просити харчів для них, іспанці й двоє інших англійців, тобто, вся колонія, вирішили піти поглянути на них, захопивши з собою й батька П'ятниці.
У хаті абсолютно голі полонені сиділи зв'язані: англійці на березі відразу зв'язали їм руки, аби вони не захопили каное та не втекли: троє гарних ставних чоловіків років тридцяти–тридцяти п'яти років та п'ятеро жінок – дві років тридцять–сорок, двом 24–25; а п'ятій, статурній красуні – не більше 16-17. Усі жінки – вродливі та гожі смаглявки; аби ж дві вродливиці були білими, то і в Лондоні вважалися б кралями – і милолиці, і чемні, особливо, коли їх потім повбирали, хоча вбранням ту одежину назвати важко.
Іспанці, люди чемні, стримані й лагідної вдачі та вельми скромні, відчули себе наразі, як у сливах, бо ніяково було дивитися на трьох гольцем голих чоловіків і п'ятьох жінок, зв'язаних докупи і в жалюгідному становищі, – ще й чекали вони, що їх щомиті можуть витягти, розтрощити голову і з'їсти, ласуючи ними, наче свіжою телятиною.
Тож спочатку наші послали в хату старого індіянця, батька П'ятниці, подивитися, чи не впізнає він когось і чи не зможе з ними порозумітися. Увійшовши до хижі, старий пильно придиввився до них, але не побачив знайомих, і тільки одна жінка зреаґувала на його слова і знаки. Але й цього вистачило, аби пояснити полоненим, що вони в руках християн, які не їдять ні чоловіків, ні жінок, і, отже, можуть не боятися за власне життя. Переконавшись у цьому, полонені страшенно зраділи й почали виражати свої почуття найдивовижнішими жестами, бо належали до різних племен.
Через жінку, яка служила їм перекладачкою, наші запитали, чи бажають дикуни їм служити й працювати на людей, які вивезли їх з полону і врятували їм життя? На ці слова полонені погналися в танок, завдаючи то те, то те собі на плечі на знак того, що вони охочі працювати.
Губернаторові спало на думку, що присутність жінок у їхньому середовищі може призвести до непорозумінь, сварок і навіть кровопролиття, і він запитав трьох англійців, як вони мають намір вчинити з жінками – трактуватимуть їх як служниць чи дружин? Один з англійців відразу вихопився: "І те, й інше". А губернатор йому на це: "Я вам цього не боронитиму, бо тут ви самі собі панове, але маю одне застереження, аби уникнути чвар поміж вами, а саме – я вважаю, що кожен з вас має брати собі за дружини лише одну жінку, і на неї, наче на шлюбну дружину, ніхто більше не претендуватиме". Ця вимога здалося всім слушною, і всі охоче погодилися з нею.
Відтак англійці запитали іспанців, чи бажає хтось із них взяти собі дружину, але все іспанці відмовились. Одні сказали, що у них дружини в Іспанії, інші, що їм неприємні не-християнки, і всі одностайно заявили, що вони не чіпатимуть цих жінок, – таких чеснот я в жодних своїх мандрах не зустрічав. А от п'ятеро англійців взяли собі по дружині, себто по тимчасовій дружині, і зажили по-новому. Бо іспанці ж і батько П'ятниці залишилися жити в моїй садибі, яку вони значно розбудували. З ними жили і троє слуг, захоплених в останній битві з дикунами, – і це було ядро колонії, яка постачала інших їжею і допомагає їм у міру спромоги.
Але найдивовижніше в цій історії те, як ці задерики й напасники поділили між собою жінок, ніхто ні з ким не посперечався, хоча дві або три полонянки були незрівнянно привабливіші за інших: вони помістили всіх п'ятьох жінок в одній хатині, а самі пішли в іншу і жеребкували, кому першому вибирати.
Той, кому випала перша черга, пішов до хижі, де знаходилися бідолашні істоти без одежі, і, вибравши собі жінку до вподоби, вивів її надвір; цікаво, що перша обраниця була найстарша й найнепривабливіша з п'ятьох, через що чоловік наразився на кпини, й навіть іспанці реготали, але розрахунок нетяги виявився немарний: він збагнув, що йому потрібна не стільки гарна, скільки тямуща й роботяща жінка – і вона таки виявилася найкращою з усіх.
Коли бідолашні жінки побачили, що їх садовлять рядком, а тоді виводять по одній, їхні страхи за життя повернулися, бо вони знову повірили, що їх пожеруть. Отож, коли англійський моряк вивів одну з них, решта узялась лементувати й голосити, ще й так ревно припадали до обраниці, що людина не могла просто на таке дивитись, а переконати жінок, що їх не їстимуть, англійці не могли, доки не привели діда, батька П'ятниці, і той вже розтлумачив, що п'ятеро чоловіків виводять їх по-одній, обираючи собі дружин. Відтак жінки помалу заспокоїлися, а чоловіки стали до роботи, і іспанці в цьому їм допомагали, тож за кілька годин для кожної родини злагодили свою хижку або курінь, бо в старому приміщенні поскладали реманент, хатні речі та харчі.