Саме коли я налаштувався напинати намет і копати печеру, з важкої темної хмари впав ливний дощ, блиснула блискавиця і, як завше, загуркотіло. І вразила мене не не так блискавка, як блискавична думка… про мій порох. У мене серце зомліло на саму думку, що блискавиця одним ударом ладна його знищити, а від нього ж залежала і моя безпека, і добування їжі. Власне безпека хвилювала мене менше, бо як займеться порох я вже не довідаюсь, звідки та біда.
І таке яскраве було це враження, що після бурі я відклав усі роботи, спорудження й укріплення оселі, а заходився виготовлювати мішечки й короби, аби розподілити по них порохові запаси, сподіваючись, що в лиху годину він увесь одразу не займеться і вогонь з однієї порції не перекинеться на іншу. Я поробив це десь за два тижні; тепер порох загальною вагою фунтів двісті сорок було поділено частин на сто. Натомість від пороху в промоклій бочці я небезпеки не сподівався і тому поставив її в новій печері, котру подумки називав кухнею, а решту поховав у заглибинах у скелі, куди не сягала вогкість та ретельно всі ці місця позначив.
Під час перерв я принаймні раз на день виходив з рушницею, аби розважитись і спробувати щось вполювати для їжі, а також подивитись, що взагалі на острові родить. Під час першої ж виправи я надибав на острові кіз, що мене вельми втішило, але от халепа – кози такі лячні, полохкі й прудкі, що годі було наблизитись до них; щоправда мене це не знеохотило, бо, зрештою, можна ж котрусь із них і вполювати, що невдовзі й сталось, – я почав вивчати помалу їхні повади, спостеріг, що коли зі скелі зауважують мене у видолинку, то кидаються щодуху навтьоки, ніби з переляку, а коли вони паслися у видолинку, то мене на скелі не бачили, і з цього я виснував, що оптика їхнього зору влаштована таким чином, що вони зосереджуються на тому, що внизу, а не вгорі, тож відтоді я йшов спочатку на скелю і вже згори міг поцілити напевно.
З першого пострілу до цих істот я поклав козу, яку ссало кізля; мене це дуже вразило – коли коза впала, кізля тулилось до неї, доки я не підійшов і не завдав її собі на плечі, а цапеня так і йшло за мною до самої моєї загорожі; там я поклав козу на землю, взяв кізля на руки й переніс через частокіл, надіючись вигодувати свійську козу, проте воно ще не їло, а тільки ссало, і довелося зарізати його та з'їсти. Цього м'яса мені вистачило надовго, тому що їв я ощадливо і якомога беріг харчі, передусім хліб.
Упоравшись із оселею, я вирішив негайно подбати про те, де і чим розгнічувати вогонь: я трохи далі розповім, як саме я це влаштував, як розширив печеру, які зручності передбачив, – а наразі маю дещо розповісти про себе та про власні роздуми про життя, яких, звичайно, накопичилось чимало.
Я з сумом дивився на своє майбутнє, тому що люта буря викинула мене на острів далеко від запланованого курсу, ще й на відстані кількох сотень ліґ від усталених морських торговельних шляхів, і я мав усі підстави вважати, що це воля Неба, аби я в пустельному краї скінчив своє життя пустельником. Розмірковував я про це й вмивався слізьми, а ще зринав у мені спротив проти того, що Провидіння нищить Божі творіння, занапащує їх, лишає без допомоги, на безраді, у розпуці… і хто ж тоді складатиме подяку за таке життя!
Проте раз по раз щось докірливо змушувало мене облишити такі думки, а оце якось я йшов берегом моря із рушницею, поринувши у роздуми про своє становище, коли добрий розум почав мене напоумлювати: "Авжеж, ти опинився в пустельному краї, але ж, прошу, пригадай, де твої товариші? Одинадцятеро ж сіло до човна? Де ж десятеро? Чому вони не врятувались, а ти вижив? Чому тебе обрано? То кому краще – тобі чи їм?" І тоді я показав на море. В усякому злі треба вбачати щось добре, пам'ятаючи, що буває й гірше.
І тут дійшло до мене, що насправді для прожиття у мене все є, а що було б, якби – з імовірністю один випадок на сто тисяч – корабель не пригнало від місця першої аварії настільки близько до берега, що вдалося доправити з нього всяку всячину на берег; що було б, якби довелось виживати у тому стані, в якому я спершу опинився на березі без найпотрібніших речей, без найпотрібніших знарядь, аби всім необхідним себе забезпечити? "Власне, – мовив я до себе вголос, – що робив би я без рушниці, без амуніції, без робочих інструментів, без одягу, ліжниці, намету або хоч якогось прихистку?", а тепер усього цього в мене подостатком, і я цілком можу вижити без рушниці, якщо закінчиться амуніція: є всі можливості прохарчуватися хоч і до самого скону, – від самого початку я прагнув передбачити усі можливі випадки, маючи на оці не тільки те, що може скінчитися амуніція, але те, що я можу з часом і здоров'я мати гірше, і підупасти на силі.
Признаюсь, я не уважив на те, що моя амуніція може у якийсь мент вибухнути… якщо блискавка влучить у порох, – тим-то думка про це так мене вразила, коли справді гринуло і блиснуло.
Отож, починаючи меланхолійний опис тихого життя, про яке, либонь, досі в світі не чули, я все до ладу переповідатиму з самого першу. За моїм рахунком, 30 вересня за згаданих обставин я ступив: сонце ув осіннє рівнодення стояло майже над головою, і я ще обчислив на підставі спостережень координати – дев'ять ступнів двадцять дві мінути північної широти.
Через десять-дванадцять днів я подумав, що, за браком книжок, пера та атраменту, можна втратити лік часу, не виконувати заповіт про день суботи[12], – аби цьому запобігти, я за допомогою ножа викарбував великими літерами напис на величенькому стовпі, який перетворив на чималий хрест, котрий вкопав там де я вперше вийшов на берег: "Тут я висадився 30 вересня 1659 року".
На чотирибічному стоякові хреста я щодня робив ножем карбину: карбина кожного сьомого дня була удвоє довша, ніж звичайного дня, а першого дя місяця – ще удвічі довша; таким чином я вів свій календар, позначаючи для рахунку тижні, місяці й роки.
Слід звернути увагу на те, що серед всячини, яку я доправив з корабля за кілька наворотів, як ішлося вище, траплялися й не вельми цінні, однак корисні речі, що про них я досі не згадав; це передусім пера, атрамент, папір у наборах, котрі я познаходив серед речей капітана, його помічника, гармаша й теслі, три-чотири компаси, деякі математичні прилади, кутомірний круг, далекогляди[13], морські мапи та навіґаційні книги; усе це я забрав, не знаючи навіть, чи згодом воно мені знагодиться; ще я знайшов три дуже гарні Біблії, які долучалися до мого вантажу з Англії і які я переклав до своїх речй, португальські книжки, серед котрих було три католицькі молитовники та кілька інших книжок, які я вирішив зберегти. А ще в нас на кораблі був собака й двоє котів, що їхню непересічну історію я згодом переповім, бо обох котів забрав я, а собака сам стрибнув у море і з'явився в мене після першого мого навороту на корабель та віддано прослужив мені упродовж багатьох років; він намагався мені щось приносити, розважати мене, а я хотів лишень, щоб він побалакав зі мною, та ба. Я вже згадував, що знайшов пера, атрамент і папір, котрі дбайливо зберігав; доки вистачало атраменту, я все ретельно нотував, а коли він скінчився, у мене не стало такої можливості, тому що з підручних матеріалів я атрамент виготовити не зміг.
І я збагнув, що, попри всі мої запаси, мені багато чого бракувало, зокрема атраменту, а також заступу, мотики чи сапки, лопати, аби копати й перекидати землю, голок, шпильок, ниток; щодо білизни, то незабаром я навчився перебуватися без неї.
Через брак знарядь робота ледве посувалась; майже рік я поклав на те, щоб довершити частокіл або обцаркувати оселю. Чимало часу пішло, щоб у лісі зрубати й обчухрати жердя на стояки, які я подужав би підняти; тобто інколи я два дні рубав і переносив додому один стояк, а на третій день вганяв його у землю, що попервах я робив важкою деревинякою, а тоді здогадався використати лом, хоча працю це не полегшило. Звичайно, важко, хоча ніхто мене не підганяв та іншої роботи не було, – як усе впораю, то в оглядному майбутньому на острові залишиться лишень полювати на якусь поживу, чим я, більш-менш, і займався щодня.
Відтак я почав більше думати над тим, що та як зі мною відбувається; почав ці думки занотовувати і не стільки для своїх наступників – бо, звичайно, такі ще можуть з'явитися – скільки через те, що різні міркування заполонювали всю мою увагу, а я вже почав опановувати себе та якомога втішати, протиставляючи добро злу й свій нинішній стан тому, що могло б статися, – записував усе безсторонньо, як "прибутки––видатки", свої вигоди й лиха, що мене спіткали, отож:
ЗЛО
ДОБРО
Мене викинуло на жахливий, безлюдний острів, і нема надії на рятунок.
Але я живий, не потонув, як товариші з корабля
Мене відтято від світу й роковано на злигоди.
Але ж мене, на відміну від усієї команди, не віддано на поталу смерті, а Той, Хто дивом врятував мене, зможе й звідси визволити.
Мене приречено на самотність, вигнано з людської спільноти.
Але з голоду я не вмер й не загинув у пущі без засобів до існування.
У мене нема одягу.
Але в цьому жаркому кліматі, я б його й не носив.
У мене нема захисту, ніяк протистояти нападу людини чи звіра.
Але на цьому острові я не бачу небезпечних звірів, як на берегах Африки. А якби корабель там зазнав аварії?
Ніхто зі мною не побалакає й не розрадить.
Але Бог дивом підігнав корабель настільки близько до берега, що я зміг позабирати з нього стільки необхідних речей, що мені вистачить до скону.
Зрештою, оце ж і є свідчення того, що в кожній біді є і погане, і добре, за яке слід дякувати; отож наука цієї напасті, в якій я опинився, така: говорячи про добро і зло, завжди є, чим себе втішити й записати у підсумку до прибутків.
Отак з роздумом я трохи змирився зі своїм становищем, кинув видивлятися в морі кораблі, а взявся натомість облаштовуватися, аби якось спростити собі існування.
Оселю свою я вже описував: такий собі обгороджений частоколом намет попід скелею; я обклав частокіл ззовні дерником завгрубшки на два фути, перетворивши огорожу на стіну, а згодом (років через півтора) поставив на неї й притулив до скелі крокви та згори вкрив зеленим гілляччям і тим, що під руку навернулося, аби захиститися від дощу, а певної пори року тут падали ливні дощі.
Я вже переповів, як я переносив усе своє майно в цю огорожу й далі в печеру, яку викопав у скелі.