Невразливий для нудьги, він буде нескінченно ясити що завгодно, не шкодуючи — якщо він письменник — своїх читачів і навіть не удостоюючи їх — якщо він філософ — своєї уваги.
Я розповідаю одному американському психоаналітику про те, як у маєтку моєї приятельки я, затятий любитель рубати суччя, з розлюченістю накинувся на сухі гілки якоїсь секвої, впав і мало не зламав собі шию. "Ви накинулися на це дерево з такою роз'яреністю не для того, щоб обрубати його суччя, а щоб покарати його за те, що воно живе довше за вас. Ви ненавиділи його за те, що воно вас переживе, і таємно хотіли помститися йому, обламуючи його гілки".
…Таке здатне назавжди відвернути вас від будь-якого поглибленого аналізу.
Ще один американець, цього разу професор, поскаржився, що не знає, яку вибрати тему для майбутнього курсу лекцій.
— Чому б не розповісти про хаос і його чарівливу приванадність?
— Мені це незнайомо. Я ніколи не відчував зачарування такого роду,— відповів він мені.
Легше знайти розуміння у чудовиська, ніж у антипода чудовиська.
Я читав "П'яний корабель" людині, яка раніше цієї поеми не знала, та й взагалі була чужа поезії.
"Допотопна штука",— зауважив він одразу після прочитання. Що ж, це також думка.
П. Ч. Це був справжній геній. Буяння усного слова, що походить від жаху чи неможливості писати. Тисячі дотепів, що розвіялися Балканами, втрачених назавжди. Як передати блиск його дотепності та його божевілля? "У тобі суміш Дон Кіхота і Бога",— сказав я йому одного разу. У той момент він був втішений, але наступного дня прийшов до мене рано-вранці і заявив: "Про Дон Кіхота мені не сподобалося".
З десяти до чотирнадцяти років я жив у одному сімейному пансіоні. Щоранку дорогою до ліцею, проходячи повз книгарню, я неодмінно кидав погляд на книги, які навіть у цьому провінційному румунському містечку змінювалися досить часто. Але про одну з них у кутку вітрини, здавалося, забули багато місяців: Bestia Humana ("Людина-звір" Еміля Золя). Ця назва — єдиний спогад, що залишився від тих чотирьох років, що переслідує мене.
Мої книги, моя творчість… Ґротескна сторона цих присвійних займенників.
Все зникло, щойно література перестала бути анонімною. Декаданс розпочався з появи першого автора.
Колись давно я вирішив, що більше ніколи не потисну руку людині з чудовим здоров'ям. Проте мені довелося трохи скоригувати свої погляди, оскільки незабаром я виявив, що багато з тих, на кого я дивився з підозрою, були схильні до цієї напасті менше, ніж я думав. Навіщо ж наживати собі ворогів, ґрунтуючись на одних лише підозрах?
Ніщо не заважає мислити послідовно, як нав'язливе відчуття власного мозку. Можливо, в цьому і полягає причина того, чому божевільні мислять лише проблисками.
Цей перехожий – що йому треба? Навіщо він живе? А ця дитина, а її мати, а той старий?
Під час цієї проклятої прогулянки ніхто в моїх очах не був удостоєний ласки. Нарешті я ввійшов у м'ясну лавку, де висіло щось накшталт половини туші бика. Побачивши це видовище, я ледве не розплакався.
Під час нападів люті я з досадою відчуваю, що уподібнююся до святого Павла. Моя спорідненість із одержимими, з усіма, кого я ненавиджу. Хто ще міг колись так бути схожим на своїх антиподів?
Найбільше мені ненависний планомірний сумнів. Я згоден сумніватися, але коли мені цього захочеться.
Наслідок початкової Неефективності… Нещодавно, бажаючи глибше розглянути одну серйозну тему, яка мені не давалася, я приліг. Мої проєкти часто приводили мене до ліжка — передвизначений підсумок моїх амбіцій.
Хтось завжди перебуває над вами: навіть над Богом підноситься Небуття.
Загинути! — це моє улюблене слово, яке, що дуже цікаво, аж ніяк не викликає в мене почуття непоправності.
Щойно мені необхідно з кимось зустрітися, мене охоплює таке бажання усамітнитися, що, коли я говорю, я втрачаю над своїми словами всякий контроль, і цей словесний потік, що вирвався, приймається за дотепність.
О цей світе, так майстерськи не вдавшийся! — говоримо ми собі щоразу, коли буваємо в поблажливому настрої.
Напищеність несумісна з фізичним болем. Як тільки наші телеси подають нам сигнал, ми знову опиняємося зведені до своїх нормальних розмірів, до принизливої, спустошливої очевидності.
Який привід для веселощів – почути слово "мета", коли йдеш у похоронній процесії!
Люди вмирали завжди, проте смерть зовсім не втратила своєї новизни. Ось де лежить таємниця з таємниць.
Читати означає надавати іншому корпіти за вас. Це найвитонченіша форма експлуатації.
Будь-хто, хто цитує по пам'яті,— це саботажник, якого слід було б притягнути до судової відповідальності. Спотворена цитата — все одно, що зрада, образа, шкода тим більше серйозна, що нам хотіли надати послугу.
Неспокійні люди — хто вони, якщо не мученики, які озлобилися, оскільки не знають, заради кого принести себе в жертву?
Мислити – означає підкорятися наказам і капризам неміцного здоров'я.
Почавши свій день у компанії Майстра Екхарта, я звернувся потім до Епікура. Але день ще не скінчився: з ким я його завершу?
Варто мені перестати говорити від першої особи, як я одразу засинаю.
Той, хто не вірить у Долю, зізнається, що він ніколи не жив.
Якби мені довелося померти.
Обганяючи мене, одна літня жінка визнала за потрібне, не дивлячись у мій бік, заявити: "Сьогодні мені всюди зустрічаються одні ходячи мерці". Потім, як і раніше, не дивлячись у мій бік, додала:
— Я збожеволіла, чи не так, мсьє?
— Тільки зовсім небагато, — із змовницьким виглядом відповів їй я.
У кожному немовляті бачити майбутнього Річарда ІІІ…
У будь-якому віці ми виявляємо, що життя – це помилка. Лише у п'ятнадцять років йдеться про відкриття, до якого примішаний холодок жаху та крапелька чарівництва. Поступово воно втрачає свіжість, перетворюється на трюїзм, і ось уже ми починаємо шкодувати про той час, коли це відкриття звіщало щось непередбачуване.
Весною 1937 року, коли я прогулювався в саду психіатричної лікарні в місті Сібіу в Трансільванії, до мене підійшов один із її "мешканців". Ми обмінялися кількома словами, а потім я сказав йому:
— Добре тут.
— Ще б. Варто бути божевільним,— відповів він мені.
— І все ж таки ви знаходитесь у свого роду в'язниці.
— Якщо завгодно, так, але тут живеш без жодних турбот. До того ж скоро війна, ви, як і я, це знаєте. А тут спокійно. Нас не мобілізують, і потім ніхто не бомбардуватиме божевільню. На вашому місці я б одразу туди зліг.
Схвильований і зачарований, покинувши його, я постарався дізнатися про нього більше. Мене запевнили, що він справді божевільний. Правда це чи ні, але ніхто й ніколи не дав мені розумнішої поради.
Предметом літератури є людська порочність. Письменник радіє порочності Адама і процвітає лише тією мірою, якою кожен із нас приймає її та відтворює.
Якщо взяти природу, то тут найменше новаторство виявляється руйнівним. Життя консервативне, воно розквітає лише завдяки повторенню, кліше, помпезності. Повна протилежність до мистецтва.
Чингісхан брав із собою у походи найбільшого даоського мудреця свого часу. Крайня жорстокість рідко буває звичайною: у ній завжди є щось дивне і витончене, що викликає страх і повагу. Вільгельм Завойовник, настільки ж нещадний до своїх соратників, як і до своїх ворогів, любив виключно диких звірів та лісові нетрі, де гуляв завжди на самоті.
Я збирався йти, коли, щоб виправити шарф, подивився на себе в дзеркало. Раптом мене охопив невимовний жах: хто це? Я не міг себе впізнати. Хоча я впізнавав своє пальто, краватку, капелюх, проте я не знав, хто я такий, бо я не був собою. Це тривало кілька секунд: двадцять, тридцять, сорок? Але коли мені вдалося знову знайти себе, жах залишився. Довелося довго чекати, поки він зволить розвіятися.
Щоб побудувати свою раковину, устриця має пропустити через себе таку кількість морської води, яка у п'ятдесят тисяч разів перевищує її власну вагу.
…Куди мене занесло у пошуках уроків терпіння!
Десь прочитав твердження: Бог говорить тільки про самого себе. Ось тут у Всевишнього є чимало суперників.
Бути чи не бути.
…Ні те ні інше.
Варто мені натрапити на якийсь буддійський вислів, і щоразу в мені прокидається бажання повернутися до цієї мудрості, яку я протягом досить тривалого часу намагався засвоїти і від якої я з незрозумілої причини дещо віддалився. Саме вона містить у собі не так істину, як щось краще. І саме завдяки їй досягаєш того стану, в якому очищаєшся від усього, насамперед від ілюзій. Не мати більше жодних ілюзій, не ризикуючи при цьому, однак, зазнати краху; поринути в розчарування, уникнувши при цьому відчуття гіркоти; з кожним днем крок за кроком звільнятися від сліпоти, в якій тягне своє існування всі ці полчища тих, хто живе.
Померти означає змінити жанр, оновитись.
Не слід довіряти мислителям, розум яких працює, лише відштовхуючись від будь-якої цитати.
Якщо взаємини між людьми становлять такі труднощі, то це тому, що люди були створені, щоб люпцювати один одному морди, а не заради якихось "взаємин".
Розмова з ним була такою ж умовною, як і з людиною, що б'ється в передсмертній агонії.
Припинення існування нічого не означає, воно не може нічого означати. До чого дбати про те, що залишиться після нереальності, дбати про видимість, яка приходить на зміну іншій видимості? Смерть – це насправді ніщо; найбільше, чим вона може бути,— це подібність до таємниці, так само як і саме життя.