"Серця, огріті першою любов'ю" (за повістю І. Франка "Захар Беркут")

Перу Івана Яковича Франка належить величезна кількість праць найрізноманітнішого спрямування. Виявив він себе і як талановитий повістяр. Доказом тому є його повість "Захар Беркут". Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача.

Описані події відбуваються 1241 року — у найтяжчий для українських земель час боротьби з монгольською навалою. У такі страшні й водночас героїчні часи найкраще і найповніше виявляються людські характери.

Найсвітлішими образами, що увібрали найкращі і найчистіші риси українського народу, стали двоє закоханих — Максим і Мирослава. Від початку знайомства з Максимом ми спостерігаємо за ним, дивуючись його силі і мужності. У важких випробуваннях — у боротьбі з несамовитим смертельним ворогом — яскраво виявляється чиста, цілісна і шляхетна натура. Таке серце здатне міцно й вірно кохати і захищати свою любов.

Із великою приязню і ніжністю виписаний образ Мирослави. Знайомлячи читача з нею, автор відразу наголошує на тому, що вона — незвичайна, дивовижна. Це не зманіжена татова, пестунка, а смілива й відважна дівчина, яка не боїться небезпеки і разом із чоловіками бере участь у ловах на ведмедів. Мирослава — мужня патріотка своєї землі. Згодом, зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього й монголів разом із тухольською громадою.

Увесь час вона у перших лавах вояків: спочатку приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, потім бере активну участь у захисті тухольців, навчає їх робити метавки, лікує поранених.

Водночас із розвитком трагічних подій розквітає ніжна і сильна любов між Мирославою і Максимом. їхні серця сповнені палкого почуття один до одного, і вони долають усі перешкоди на шляху до єднання. Цікаво, що Мирослава не змирилася з гнівною відмовою батька Максимові. Як властиво гордій і незалежній натурі, вона говорить відкрито про свої почуття і клянеться хлопцеві в любові й вірності. Мирослава дотримала свого слова — ніжною ластівкою лине до нього, полоненого, в монгольський табір, пропонує йому тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Максим не пристав на ту пропозицію, але доля ласкава була до двох закоханих — попри всі небезпеки, що загрожували їм, поєднала люблячі серця.

Із великою вдячністю до автора перегорнула я останні сторінки повісті. Думаю, що Максим і Мирослава — це герої, вчинки яких варто наслідувати. Учитися любити один одного і свою Батьківщину — велике щастя на землі.