Коли читаємо вірш Сосюри "Зима", перед нами постають картини цієї пори року в полі і в місті. В полі сніг лежить, "неначе моря хвилі", дме вітер, ніби "чеше коси білі, розплітає їх". Так і бачаться на фоні темного неба пасма завірюхи. Все навкруги біле, покрите снігом. А в містах вітри, які "намітають кучугури, замітають слід", спиняються мурами, вони "згортають крила в вулицях вузьких". Мороз малює на вікнах квіти, а з гори на санчатах мчать діти. Читаєш і уявляєш себе спочатку в полі, де дме невгамовний вітер, навкруги снігова пелена, сніг лежить великими хвилястими кучугурами, наче застигле біле море. А потім опиняється в місті, де вітер розбивається об стіни домів і стихає. Тільки морозні квіти на вікнах сяють. Дика заміська зима в місті перетворюється на ласкаву, ніби ручну.
У вірші "Люблю весну..." поет змальовує красу найулюбленішої пори року. Її люблять усі, бо це пора початку, пробудження. Все живе — і людина, і рослина — знаходяться в стані весняного збудження, радості. І навіть якщо читаєш цей вірш восени або взимку, все одно почуваєш той підйом сил та настрою, який буває тільки навесні. Водночас в поезії Сосюри є і "тиша задуманих алей", і "блукає місяць в травах", і "на луках пливе туманів дим". Разом з автором повторюєш першу строчку кожної строфи: "Люблю весну, та хто її не любить". Коли читаєш поезію Сосюри, виразно уявляєш цю пору року.