Василь Стефаник — новеліст

Новела для літератури здається простим і доступним жанром, та все ж майстрів не так багато. Серед них найпомітніша постать — це Василь Стефаник. Новели Стефаника — вражаючі. Бо здається, що це — не художній вимисел; це сприймається як репортаж із місця подій. Він писав реалістичні твори, а тому вони були страшними у своїй реальності. Не можна назвати жодного письменника, щоб писав настільки лаконічно, як Стефаник. Часто цього лаконізму бракує сучасним письменникам, і вони вдаються до багатослівної описовості.

Інколи думаєш: де ж ви були, пане Василю, у 33-му? Ось чий би талант знадобився, щоб описати ті страхіття, які пережили люди. Та кожний письменник не вибирає собі епохи, він приходить зі своєю місією саме тоді й саме в той час, який він повинен описати та залишити для нащадків. Особистість письменника викристалізовується в якихось значущих і важливих подіях його дитинства чи юності. Василь Стефаник згадує про той момент із своєї юності, коли він відчув приниження власної гідності через насмішки паничів над його мовою. І хто зна, чи мали б ми сьогодні такого геніального письменника, якби не оте бурхливо пережите почуття образи й приниження.

Новели Василя Стефаника читати страшно... Він пише про голодних дітей, які чекають тата й просять шматочок хліба (новела "Новина"). А батько з відчаю вирішив утопити дітей, бо йому несила дивитися в їхні очі. А я не можу позбутися відчуття того, що він описав Голодомор 33-го року. Невже у всіх страхіттях часу — вираз голодних дитячих очей? Мабуть, що так, бо діти — найнезахищеніша категорія суспільства, вони страждають найбільше, бо чекають захисту від дорослих. Як ставитись до такого батька, що надумав утопити своїх дітей? Засуджувати? Так, це напрошується відразу, бо моя прабабуся розповідала про Голодомор, вона говорила і про жахи того періоду, але й були серед тих розповідей такі, які вразили мене жертовністю батьків заради порятунку дітей. Багато було таких розповідей. Тож засуджувати? Не можу. Бо в моїй уяві постає напівбожевільний чоловік, який у відчаї не розуміє, що відбувається навколо, він не може до кінця збагнути своїх вчинків. Тієї страшної миті, коли він прийняв для себе таке жахливе рішення, у нього немає Бога в душі, хоча, мабуть, був набожним чоловіком. Тож виникає думка, що це вже не зовсім людина, а щось зовні схоже на людину, але вчинки на рівні людиноподібних інстинктів. Це жахливо, бо так було...

Тим-то новела як жанр і не втратила своєї актуальності. Тільки ось сучасні новелісти чомусь мовчать. А їм було б що сказати про сучасний світ.