Трагедії вимушеної еміграції у новелі В. Стефаника "Камінний хрест" (1 варіант)

Наприкінці XIX століття капіталістичні відносини на селі вщент зруйнували дрібні господарства. У пошуках хліба, шматка землі селяни почали вибиратися в розхвалений найманими емісарами "обітований край" — в далеку Америку. Еміграція західноукраїнського селянства набула такого розмаху, що лякала панівні класи. "Мужики з жиру дуріють та шукають дармового хліба", — саркастично вигукувало панство, розгніване втратою дешевих робочих рук. "Економічна нужда і безробіття, перспектива наймитства і жебрацтва гонять селянина за океан", — відповідали їм письменники-патріоти І. Франко, М. Павлик, Т. Бордуляк і В. Стефаник.

Душу емігрантства Стефаник знав, як свою власну. Він бачив марність мужицьких надій, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому намагався розвіяти ілюзорне марево еміграційного "щастя" в публіцистичних виступах, листах. На початку 1899 року, в "Літературно-науковому віснику" друкується новела "Камінний хрест" — єдиний твір В. Стефаника, присвячений темі еміграції.

В основу новели було покладено справжній факт — односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест, що й досі стоїть на найвищому горбі в Русові. Проводи цього селянина на чужину здалися письменнику схожими на похорон, що й призвело до створення новели. Отже, у головного героя твору був реальний прототип, насправді ж — тисячі емігрантів, долею яких письменник опікувався протягом 1896-1899 років.

У "Камінному хресті" перед нами насамперед постає доля головного героя Івана Дідуха . Після десятирічного перебування у війську він повертається додому і дізнається, що батьки його померли, залишивши синові у спадок хатину і кам'янистого горба "щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле". На нього, на цей кам'янистий горб, Іван витратив усю свою молодечу силу, на ньому ж господарював. Багачем не став, але свій шматок хліба мав. Люди пам'ятають Івана у виснажливій праці на цій нивці: щороку впрягався поряд з конем і вивозив туди гній, обкладав горб дерном, щоб. дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Невигадану правду про тяжку селянську недолю автор передає за допомогою влучних деталей: сині жили, що випинаються на обличчі та руках Івана, коли він разом з конем витягує воза на горб; напруга, з якою він мішком виносить гній на нивку. На цьому ж горбі Іван і скалічився. Тяжка праця зігнула чоловіка в дугу, через що односельці прозвали його Переламаним. На цьому ж горбі Іван і постарів, а тепер, на старість літ, господарство, налагоджене каторжною працею і неймовірними зусиллями, добровільно полишає, підкорившись вимогам дружини і синів.

"Два роки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада...",— і от нарешті Іван Дідух з родиною вибирається в пошуках кращої долі з рідного села. Він не тішить себе ілюзіями, бо переконаний, що невідома країна стане для нього могилою. Сцена прощання Івана з рідною хатою, селом, односельцями і справді схожа на своєрідний похорон.

Пройнятий страшною тугою, Дідух почуває себе каменем, кинутим хвилею на берег. Та й сам він наче скам'янів: дивиться поперед себе і нікого не бачить, механічно частує гостей, механічно підтримує розмову, намагається заспокоїти дружину... Та біль, жаль, душевні страждання раптом прориваються. "Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!" — вигукує він. Причина цієї невимовної туги — любов до рідної землі,передчуття вимушеної розлуки з нею, адже для селянина земля уособлювала матір: вона "народжує" селянина, годує його, виховує, навчає мудрості.

Втрата землі, ґрунту —трагедія. Сусіди, розуміючи це і намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, розраджують: "Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер пєть, що-сіяв солонину, то тепер бараболю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати". Саме у цих словах криється страшна правда селянського життя і вимушеної еміграції.

Іван прощається з односельцями — і перед нами постають епізоди прожитого життя. Ці спогади обертаються навколо горба, який він усе своє життя обробляв важкою працею і на якому тепер встановлює хрест, ніби заживо ховаючи себе. "Хотівєм кілько памнєтки по собі лишити ", — признається він односельцям. Іванові стає трохи легше: і від того, що виповів свою сердечну таємницю, і від обіцянки селян доглядати той хрест, у святу неділю кропити. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, людська пам'ять про нього. І це найважливіше, адже для Івана розставання з рідною землею — трагедія.

Туга поступово огортає і старого Михайла. Разом з Іваном він співає пісню про загублені на кленовому мості молоді літа. Цей сумний спів стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Психологічне напруження зростає і досягає свого апогею в шостому розділі новели. Побачивши Дідухів у "панському" одязі, "ціла хата заридала". "Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач". Не пам'ятаючи що робить, Іван "ймив стару за шию і пустився з нею в танець... Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав гадки пустити її живу з рук..."

Усі епізоди новели: і прощання, і сповідь, і жалібний спів старими "заіржавілими" голосами, і божевільний танець — підпорядковані головному завданню: розкриттю теми народної трагедії, селянського горя і водночас сподівань на краще майбутнє.

Трагічна доля Івана Дідуха уособлює долю всього галицького селянства. Безземелля, занепад господарств, загроза смерті — все це штовхає селян до чужих берегів, але втрата батьківщини для багатьох рівноцінна смерті.

Камінний хрест, встановлений Іваном Дідухом, стає символом горя і страждань сотень тисяч українців, яких злидні погнали за океан, до "Гамерики" й Канади, символом трагедії вимушеної еміграції.