Символічність образу камінного хреста в новелі В. Стефаника "Камінний хрест"

Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально-психологічних новел із життя галицького селянства. "Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянську душу хлібороба у такому повному освітленні,— захоплено писав Михайло Мочулевський,— ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резиґнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі".

Єдиний твір присвятив Василь Стефаник темі еміграції. Це новела "Камінний хрест". В основу новели покладено справжній факт. Штефан Дідух, односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому горбі в Русові. "Він дуже не хотів покидати свого камінистого грунту,— згадував Стефаник,— та діти, невістки і доньки не давали йому життя..." Та справжніми прототипами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався письменник упродовж трьох років. На Краківському вокзалі Стефаник бачив сині, спечені губи, підпухлі від плачу дитячі очі і чув захриплий від голосінь та зойків голос матерів. Уже там, на вокзалі, почалась творча робота над "Камінним хрестом". Довга, болюча, виснажлива.

Душу емігранта Стефаник знав, як свою власну, муки і болі його мучили і боліли відчутніше. Він бачив марність надій мужицьких, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому так Наполегливо, вперто розгонив ілюзійне марево еміграційного щастя.

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Портрет свого персонажа В. Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб "щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле". На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Шість розділів новели містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам'янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій

Івана, сусіди розраджують: "То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, іцо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати..." У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. "Хотів-єм кілька памнєтки по собі лишити..." — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять про нього в людей. І це найважливіше.

Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Тугою пройняті всі присутні, "ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач". Не пам'ятаючи, що робить, Іван "ймив стару за шию і пустився з нею в танець". І зупинився тільки тоді, коли побачив хрест. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: "Куди цему, ґазди, йти печі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу".

Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова йшли, "як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно... дрожить подертими берегами, як перед смертю", підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела "Камінний хрест" багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні страждання і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й усього народу, який хилиться під кам'яною вагою гніту. Викинутий на берег камінь, Канада-могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина-емігранта.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Усі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Новела "Камінний хрест" відразу ж одержала високу оцінку критиків. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. "Страшно сильно пишете Ви,— ділилась своїми враженнями від прочитаного "Камінного хреста" Ольга Кобилянська. — Так, якби-сти витесували потужною рукою пам'ятник для свого народу". Та найсильніше враження справила новела на канадських емігрантів. Мирослав Ірчан у листі до Стефаника писав: "Якби був знав, може, й не читав би. Тяжко дивитися, як сиві голови хиляться додолу і старі очі плачуть". Плачуть, бо згадують себе, згадують ті давні літа, як вибиралися за море шукати щастя. Далеко не кожний емігрант знайшов його. Пошуки заробітків виснажували, клімат душив, ностальгія вбивала. Вмирала остання надія в селян покращити свою долю, вирватися з безпросвітної нужди через еміграцію.

Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: "Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло". Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Мені здається, саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджувало в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.