Тема батьківщини в ліриці А. Малишка (2 варіант)

І колишеться м'ята,

І тремтить далина,

І доріг є багато,

А Вітчизна — одна.

То вона — наше сонце: світ голубий,

То ж за неї умри.

Але ворога — вбий.

А. Малишко

Україна! Як багато почуттів вкладено в це слово. Яка вона гарна, велична і неповторна! А чого тільки вона не винесла на своїх плечах?! Мабуть, надзвичайно дорога, Україно, твоя земля, коли усвідомлюєш, скільки народу закатовано та замордовано по Сибірах та Соловках за твою волю й незалежність. Невже є ще на світі такий стражденний народ? А яких синів дужих та високочолих вигойдувала ти в своїх вербових колисках і ще змалечку вкладала їм у руки гострі шаблі. Наливайки і Кармелюки, Морозенки і Нечаї, Залізняки і Богуни — де їхні могили, де їхня велична слава? Нам, українцям, казали напівправду про цих славетних лицарів, не раз обзивали їх зрадниками, аби тим самим принизити наш народ, аби нам, прийдешнім поколінням, не було на кого рівнятися.

У найжорстокіших умовах О. Довженко. М. Рильський, М. Стельмах та інші письменники спромоглися зберегти людську гідність і творчу чистоту. До них, безумовно, належить і А. Малишко.

Не можна без хвилювання читати його поезії, крізь які больовим нервом проходить тема любові до Батьківщини-України. У кожному його вірші про Україну — невимовна краса рідного слова.

У поезії "Батьківщині" А. Малишко створив ліричний образ рідної Вітчизни. Вона, як мати, "хліб дала з піснями солов'я", піднесла людину праці, виростила та окрилила ціле покоління:

Нас малих доглянула, зростила,

Зір дала — осліпленим колись,

Силу — серцю, соколині крила.

Щоб навіки в небо піднялись.

Багатство і краса природи рідної землі розкриваються у різноманітних пейзажах: "степові засмалені дороги", "високе жито", "веселе сонце", "сині ріки".

Глибока любов до матері-України відчувається також в урочистому звертанні "земле, зореносице моя", в теплих епітетах:

Рідну, добру, у крові умиту,

Я тебе ніколи не віддам!

Виразно поет оспівав красу України у вірші "Ідуть дощі, легкі й прозорі":

Ромашка дивиться впівока,

І ланка зна життя своє,

І даль полів, гінка й широка,

У серце проситься моє.

Але "із окопів грязьких, із-під куль, на ромашковий шлях" насувалась чорна хмара — Друга світова війна. Сплюндрували, знівечили фашисти красу і ніжність нашої України: "...і лежала земля, в попелищі земля чорнотіла".

З перших днів війни А. Малишко іде на фронт, щоб захистити нашу Батьківщину:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність

до каплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Безмежна любов до України, біль за страждання її людей і ненависть до катів — основні мотиви лірики Малишка цього періоду. Горе і страждання України — палаюча батьківська хата, сплюндрований танками сад — вчать ненавидіти ворога.

Нескореність українського народу, його незламна воля до перемоги уособлюються у величних образах Дніпра-Славути, рідного Києва:

І Дніпро заревів —

Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не прощу!

Любов до України починається з любові до того місця, де народилася дитина, де вона відчула ласку і тепло материнського слова, де зробила перші життєві кроки. У вірші "Щось, брате, ти про рушничок почав", який є своєрідним коментарем до "Пісні про рушник", поет розкриває глибинну суть любові до України:

Його мені подарувала мати,

Щоб я не смів про землю забувати.

Де їв хліб-сіль і знав солоний хліб,

І радощі-смутки, серцю невідомі,

І з багрянцем зорі коло воріт.

Хочеться, щоб кожна людина любила і звеличувала Україну, як це робив А. Малишко, щоб кожний із нас доклав невеличку часточку для розбудови нашої незалежної держави.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...