Філософський зміст поезії Є. Маланюка (2 варіант)

Скільки б чоловіки не твердили про свою силу і мужність, вони залишаються безпорадними, якщо не мають за плечима ніжної жінки, мудрої порадниці і берегині. Образ жінки в поезії Є. Маланюка розкривається в кількох іпостасях: жінка-мати, жінка-вітчизна, жінка-муза і, нарешті, жінка-кохана. Поет не соромиться відкривати своє серце і свої суперечливі почуття перед сторонніми людьми, тобто читачами. Він говорить однаково пристрасно і про свою любов, і про свою ненависть, і про своє розчарування, тугу, печаль. Олена Теліга, поетеса Празької школи, цінувала лірику Маланюка саме за цю відвертість і пристрасть: "Маланюк... ніщо нам не змальовує спокійно, як обсерватор, лише в усе вдихає живу душу, змушуючи свій твір тремтіти пристрастю, захопленням чи ненавистю і гнівом". Хто ж, як не жінка, міг оцінити "найвище напруження почуття, втілене у досконалу форму".

Коли говорять про поета Маланюка, звертають у першу чергу увагу на промовистий патріотизм творця. А Маланюк поза його історіософічною концепцією найчастіше залишається непізнаним. Молодий Маланюк поетично маніфестував себе як "кривавих шляхів апостола", "залізних імператора строф", "гладіатора нещадних рим". Отже, ці образні самовизначення усталилися за ним у літературознавстві дотепер. Б. Кравців слушно зауважив, що в історію української поезії Маланюк увійде і як ніжний поет-лірик, автор елегійної "Прощі", задивлений у молодість "Останньої весни" і зрілого поліття "Серпня"...

З ранньої лірики Маланюка окреслюється історія чуттєвих переживань ліричного героя: про перший спалах почуття до архангородської сусідської юнки йдеться у четвертому вірші п'ятилисника "Інтермецо". Тут же проривається спогад про якусь циганку, "струнку і смугляву дику дівчину півдня", і "дражливим циганським поцілунком опекла мені доля уста". Сліди подальших захоплень відбито у віршових присвятах ("Чужина", "Один вечір", "В салоні синьому — сумна...", "Так болісно, так хоро усміхнулась"). Довго, ще з Києва тривала пристрасть до єврейки Ганни Райдер, перерісши у вигнанні у зворушливий епістолярний роман. Один із таких листів поет вдячно назвав "Вічна":

/ сяйва сонць, і весняна осанна

Не воскрешать. Душа навік пуста.

Навік ім'я біблійне — Анна

Вогнем офірним спалює уста.

Звернення до коханої Анни викликає в уяві найпоетичнішу частину Біблії — "Пісню Пісень". Для ліричного героя його кохана — вічна, бо її краса оспівувалася віками. Очі — вечірні квіти, вії — замріяний затон, руки — тонкі готичні лілеї, перса — плід сонячного літа, долоні — лілейні пелюстки. Тривога і смуток вільним вітром пориваються слідом за словами поета: ліричний герой передчуває сумне і незворотнє майбутнє, таку ж вічну, як і краса коханої в цю мить, розлуку. Поєднання різнопланових метафор, нанизування метафоричних епітетів у п'ятій строфі точно відтворює це передчуття:

Лілейні пелюстки долоні

Розвіє хижий вітер літ,

І на коханім спілім лоні

Чужих обійм зостане слід.

Ліричні вірші "Вічна II" та "Здавнена розмова" присвячено князівні татарського походження Ользі Туган-Барановській. З нею Маланюк познайомився ще у Києві, а потім зустрічався у Празі, куди вона виїхала з матір'ю і братом по смерті батька. Переїзд до Подєбрад приніс драматично пережите нерозділене кохання до Наталі Лівицької, яка віддала перевагу художникові Петру Холодному-молодшому. За спогадами самої Наталі, вона нічого не почувала до поета. В її уяві поет був якоюсь вищою істотою. І почуття Маланюка були для неї неочікуваними: "Ми з ним були дуже близькі. Він постійно приїздив до Праги, ми цілими днями ходили й оглядали все. І врешті-решт, коли він побачив, що в мене роман з Холодним, то образився, навіть написав вірша".

На могилу прийде Наталочка, може,

Певно, з Холодним, не сама.

Говорили, що Маланюк передчував свою смерть, більше того, вважав, що помре в лютому. Можливо, це звернення до коханої було викликане саме передчуттям неминучого. Проте сама Наталя Лівицька твердила, що лютий для поета був місяцем розчарування в коханні.

Першою дружиною Маланюка стала Зоя Равич. Уся історія їхніх взаємин — шалена пристрасть, сімейні будні та складні стосунки — була відображена у ряді поезій, зокрема "Людське", "Та все ж — проти життя — мій щит...", "Життя", "Так довго був дволикий і двоякий" тощо. Відгомін цієї пристрасті і розчарування був відображений навіть в історіософічно —поетичних рефлексіях. В образі Степової Еллади було зашифровано і зневажливе ставлення до Батьківщини, яка відмовилася від поета, і до першої жінки. Зоя Равич стверджувала, що причиною розлучення стало диктаторство поета: "Не мала ні права голосу, ні права думки, ні чину". Поет роздратовано кинув інше звинувачення: "в моєму народі" є "відьмою — кожна жона" —і взяв за дружину чешку, яка врятувала його від самотності й депресії.

"Гладіатор нещадних рим" завжди мріяв знайти своє кохання. Потреба любити, бути разом із дорогими, рідними людьми — ось що наповнює поезію цього періоду. Він дуже тяжко пережив вимушену розлуку з другою дружиною, з сином, невимовно гнітився самотою, неможливістю й далі виховувати сина, а згодом і внука. Отже, вірші, у яких передано почуття до Богумили, співають про почуття сімейної любові, вдячності, спокою, зворушливої прив'язаності, турботи і тривоги за долю найближчих людей. Так, у вірші "Доба" родина пов'язується з маленьким убогим човником, який на життєвих "невмолимих бурунах" ось-ось може зникнути. Але треба подолати власну розпуку, власний біль і продовжувати давню мандрівку, розпочату ще Одіссеєм. Можливо, десь там чекає на тебе вірна дружина, яка й через багато років не зрадить тебе:

Твій біль, як мить.

Твоє життя — поглянь — як атом.

Вичерпуй воду. Затикай

Пробоїни. Будь мужем, татом.

Керуй. Молись. Не нарікай.

На цій своєрідній програмі ліричного героя —батька і чоловіка — хотілося б закінчити огляд інтимної лірики Є. Маланюка. Інтимні переживання поета і людини найчастіше приховані від заздрісних очей. Насправді поет мав велику мужність, коли відверто піднімав зі споду душі свій біль і розчарування, радість і пристрасть.