Психологічна навантаженість роману Л. Костенко "Маруся Чурай" (2 варіант)

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон, —

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ліна Костенко. Маруся Чурай

Роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" — це справжня симфонія краси людського існування. Про що написаний цей твір? Про дівчину-поетесу? Про криваві часи Хмельниччини? Про зраду в коханні? Мабуть, про все це разом, оскільки позачасові образи вписані в яскраве історичне тло і саме таке суголосся сучасного і минулого, надчасовість розв'язуваних у творі проблем виводить його на рівень вічних тем протистояння високого і низького, місця митця в суспільстві, нерівності людських душ.

У центрі роману стоїть, звичайно, образ головної героїні — Марусі Чурай, дівчини із надзвичайним поетичним даром, поетеси, співачки, виразника народної ментальності. Розповідь про трагічне кохання дівчини з легенди накреслена яскравими мазками на тлі історичних реалій України XVII століття.

У поемі Ліна Костенко виводить цілу галерею образів, намагаючись кожен з них подати у його психологічній глибині, хай навіть робить це всього тільки одним штрихом. Ось, наприклад, що говорить на суді Галя Вишняківна:

Вже тато наш і на весілля втратились,

а Гриць помер... а Гриця вже нема...

Уже цих двох рядків достатньо, щоб відчути, наскількі дрібні інтереси дівчини, щоб побачити, що має вона душу без польоту. Адже, втративши нареченого, Галя думає не про його смерть, його долю, а про витрати на весілля.

На противагу їй, Маруся, яку судять за вбивство, сама стоїть немовби мертва:

Вона ні слова не сказала праву.

Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Наскільки по-різному реагують на подію й на поведінку люди! І читач розуміє, що кожен реагує відповідно до того, якою є сама людина, наскільки висока чи ница її власна душа. Адже недарма говорять у народі: "Кожен судить по собі". Ось, наприклад, слова Бобренчихи:

Мовчить, бо стидно. Бачив Бог із неба.

Я знаю все, так наче там була.

В ту ніч вона сама його до себе,

розпутниця, обманом завела.

Невже це схоже на реакцію пригніченої горем матері? Ні, скоріше це реакція людини, яка ненавидить усіх, хто не схожий на неї, хто не відповідає її уявленням про правильне життя. Далі Бобренчиха влаштовує справжню сварку, звинувачуючи Марусю у розпусті, нечесності та навмисному вбивстві.

Тепер звернімо увагу на репліку Семена Капканчика:

Ось тут і суд на тому зупинився,

що знали ж всі, і Галя не глуха,

що сватав ту, а в тої опинився.

А хто ж із нас, як кажуть, без гріха?

Отже, в суді всі нібито говорять правду, але правда у всіх вимірюється власним світоглядом, власною душею. І стає вона різною правдою, тому й Гук сказав з цього приводу: "А правда, пане, слово більмувате. Воно не бачить, хто його сказав".

Створюється враження, що Бобренчиха і Галя жалкують зовсім не за смертю Гриця, сина й нареченого, а за втратою своїх ілюзій, мрій, бажань. Для одної — збагатитися за рахунок одруження сина, для іншої — вийти заміж за видного козака. І в такому контексті їхнє виставлене напоказ горе виглядає досить непривабливим і нещирим, тоді як мовчазне вмирання Марусі — приклад справжнього почуття і переживання.

Згадаймо тепер, із якою глибиною розуміння ролі митця і значення пісень Марусі для України виступає на суді Іван Іскра і як нищо звучить після цього голос Горбаня, що пліткує про героя. Ось вони — два світи, один — світ високих почуттів, і другий — світ пліткування, душевної убогості і потворності почуттів. І не торкнеться цей другий світ навіть ступнів Марусиних, хоч сичить біля її ніг, як змія.

І неначе зойк серед усіх цих пересудів, чується голос Марусиної матері:

За крок од смерті, перед вічним сном,

одного прошу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!

Це прекрасний момент роману, коли вся сила материнської любові передана тільки кількома словами, однак вимальовується вся глибина трагедії матері, що бажає захистити свою дитину у будь-який момент її життя.

Досить глибоким психологічно виглядає внутрішній портрет Гриця Бобренка, який тут начебто вже сам і не виступає, але є в центрі загальної уваги як причина конфлікту. Звернемо увагу на кілька реплік різних персонажів про нього. Ось що говорить про нього Яким Шибилист:

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що все в житті двоїлося йому.

Отже, ми бачимо, що причиною трагедії став сам Гриць, який ніяк не міг вирішити, до якого берега пристати. Яким далі дає йому ще гострішу характеристику:

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в Бога

і продавати душу сатані.

А ось болючий спогад про зраду Грицька, який прийшов до Марусі напередодні страти:

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво,

неначе він про подвиг говорив.

Так, Грицько і Маруся на все в житті дивляться абсолютно по-різному. Маруся — цілісна натура, яка не приймає роздвоєності, не допускає зради, яка кохає Грицька і тоді, коли він приходить переможцем з війни, і тоді,, коли він виявляється зрадником. Але не може вона пробачити коханому, бо втратить тоді саму себе. Гриць же — людина роздвоєна, яка намагається поєднати в житті протилежні речі, "пісні й достаток", і через це гине й губить Марусю, яка втрачає сенс життя, втрачає свою пісню разом з коханням.

Роман "Маруся Чурай" являє собою глибоко психологічний твір, кожен образ у якому є ніби окремим штрихом до загальної картини існування митця у суспільстві, і, з другого боку, сам по "собі розкривається в усій неоднозначності й прихованій внутрішній сутності. Психологізація кожного з персонажів здійснюється й через його власне мовлення, і через репліки про нього інших персонажів, і через свої вчинки. Однак слід зазначити, що для поезії Ліни Костенко

характерне перш за все надзвичайне вміння через мовлення персонажа, через кожне його слово розкрити усю глибину його натури. І це вміння в романі "Маруся Чурай" виявилося якнайкраще.