Образ України у романі Л. Костенко "Маруся Чурай" (2 варіант)

Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — проникливо, людяно, щиро.

Особливість розкриття цієї теми у романі "Маруся Чурай" полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України постає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших людей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Марусі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків. Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім'ї, але твердою і непокірливою з ворогом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, високого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює найкращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та багатьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина:

А ще згадалось — колесо вогненне

З гори в долину котиться проз мене...

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.

У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зимові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення:

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід...

Зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам'яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через понівечені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспокійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: "Усі віки ми чуєм брязкіт зброї". Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охочих до цієї землі:

Там відступало військо Остряниці.

Тут села збив копитами Кончак.

Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами України, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький. Саме вони — найвища цінність України. Народ-герой, народ-мученик постає з розповідей мандрівного дяка:

Хіба оті, без німбів, без імен,

На тій дорозі в Київ із Лубен,

Або оті, під лісом, із Волині,—

Хіба не більші мученики нині?!

Той дяк по-своєму розуміє святість. Для нього священним є обов'язок перед Батьківщиною:

Сисой, Мардарій — мученики віри.

А Байда що, від віри одступивсь?

Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.

У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність заради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України.

Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ті ліси,

усе так чисто, гарно, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.