Історичні персонажі в романі Л. Костенко "Маруся Чурай"

Ліна Костенко добивається виразності в зображенні історичних осіб у романі "Маруся Чурай" двома шляхами. Вона використовує оцінку їх характерів та дій, яку дає їм народ у піснях та думах, і показує людей у конкретну мить життя, одночасно розповідаючи читачеві про їх подальшу долю. Історична й біографічна точність не заважає робити узагальнення, висновки, що мають філософську основу і ґрунтуються на пильному вивченні української історії.

Живими й повнокровними постають перед нами козацькі лідери тих часів. Ось мудрий і добрий воїн Пушкар, що десять років був полковником козацького війська. Він звик до шаблі й коня, а не до дипломатичних хитрощів, у чому щиро зізнається:

Воно, скажу вам, легше, як на мене,

діла у битвах шаблею рішать.

Палкий, нестримний у відстоюванні справедливості Лесько Черкес, що кидається із шаблею рятувати Марусю від тортур. Ліна Костенко додає "історичну довідку", і ще зрозумілішим нам стає цей козак:

Лесько утне ще й штуку не одну.

Він потім стане побратимом Разіна —

Леськом Хромим загине на Дону.

Мало що відомо про Якова Остряницю, "першого гетьмана після Павлюка". Мужність і політичну мудрість він проявив, коли виступив проти реєстровців, відважно боровся проти польських завойовників. Народ любив свого ватажка.

Син Остряниці, Іван, у сцені суду грає важливу роль. Саме він стає на захист Марусі, глибоко розуміючи, що є для України ця дівчина:

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди разного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

В уста Івана Остряниці поет укладає полум'яні слова про те, що співці, поети — це душа, скарб і майбутнє народу:

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

І з коментаря ми вже знаємо, що і Пушкар, і Остряниця загинуть у боях. Голову першого через сім років подадуть на списі Виговському, другий не доїде з Москви. Народ згадує їх як героїв, а сучасний поет допомагає відродитися вдруге.

Народна пам'ять не прощає зради. Символом іудиного гріха в романі став Ярема Вишневецький. Продажна душа його зганьбила Україну, і навіть земля нагадує йому про його підлість:

Кожна тут осиночка над шляхом...

про юду листям шелестить!

Наче наблизилось до нас минуле України, стало живим, отримало емоційне наповнення. Завдяки романові "Маруся Чурай" ми відчуваємо, що є в нас корені, що ми не безродні прибульці на цю землю. Це — найвищий здобуток автора.