Проблема буття людського в повісті О. Кобилянської "Земля"

Людське буття... Що в ньому найголовніше? На це питання не можна відповісти одразу. Людині часто важко правильно визначити свій життєвий шлях. Інколи, живучи тільки однією метою, віддаючи досягненню її всі сили, відмовляючись від усього іншого, людина свідомо обмежує своє життя, обкрадає його. Тому, втративши цю мету або зрозумівши її облудність наприкінці свого життя, людина неначе сиротіє. Оглядається вона назад і бачить тільки пустоту.

Що потрібно для щасливого буття селянину? Здається, не так вже й багато: шматок землі, гарна родина та працьовиті руки. Добре, коли все є, а якщо чогось не вистачає, то кожен намагається здобути потрібне. І як прикро, що іноді люди на своєму шляху до бажаного переступають ту межу, за якою вони вже перестають бути людьми.

Найголовнішим прагненням селян завжди буде залишатися земля. Вона ще в давні часи була мрією поневолених хліборобів. Маланка ("Fata morgana") все життя марила своєю землею, Іван Дідух ("Камінний хрест") їде за землею в Канаду, кинувши рідні гори, Мотря ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?") все життя поневіряється в наймах, бо не було землі. Кожному з них щодня треба стиснути в руці грудочку землі, своєї землі, щоб відчути, що вони живі.

У повісті О. Кобилянскої "Земля" теж осмислюється роль землі в селянському житті. Вона полонила всі думки героїв повісті. Земля примушувала людей робити те, що вони ніколи не зробили б за інших обставин. Так, Докія видає свою дочку за нелюба. Жінка добре розуміє, що в житті її дитини мало буде щастя. Але ж у Тодорики велике господарство, і власницькі почуття переборюють материнські. Те ж саме було і з Федорчуками: головне, чим приваблювала їх дочка Докії як майбутня невістка, було поле, котре б дали за нею. І не дивно, що Анна, бідна дівчина-наймичка, викликає в них тільки гнів. Що вона могла принести Михайлу, окрім великого кохання?

Життя Івоніки Федорчука до певного часу складалося тихо й розмірено. "Бідний заробітник хилився перед Богом і людьми", щоб заробити гроші, за які можна купити наділ землі. Праця, земля, воля — ось три слова, три уявлення, які тісно переплітаються і визначають найголовнішу сутність Івоніки. І земля набирала щораз більшої влади над селянином, ово-лодівала всіма його помислами.

Марія всю свою силу вкладає в господарство, мріє мати більше землі, і байдуже, що її називають скупою, головне, домогтися свого. Але чим більша любов до землі, тим більшим може бути розчарування в ній. Тому такою страшною виявилася трагедія сім'ї наприкінці твору.

Різними були шляхи людей до землі. Анна журилася її відсутністю, і лише кохання Михайла наповнювало її душу вірою і надією. Рахіра ж над своєю бідою не журилася, вона прагнула більш суттєвих дій. Не маючи ніколи свого поля, вона хоче його придбати за будь-яку ціну. Вирісши в селі, Рахіра має намір стати господинею, довести, що вона не гірша за інших.

Для селянина, як взагалі для кожної людини, найріднішою і найдорожчою є родина. Була вона і часткою буття Івоніки. Він виховував собі допомогу ' в старості та немочі — двох синів. Хіба ж він думав, що доля однією кулею відбере одразу їх обох у старого батька? Як і в багатьох родинах, один з дітей, Михайло, був улюбленцем. Спокійний, тихий, навіть покірливий хлопець приріс батькові "до серця змалку, як грудка". І ніби відчуваючи це, Михайло увібрав у себе все те, що було близьким його батькам: він любив землю над усе. У протилежність братові, Саві не подобається не лише земля, а й праця, йому байдуже господарювання. Однак Саву гризла й мучила тривога, що він не дістане від батьків ніякої землі, і парубок дозволяє Рахірі розпалити в ньому ненависть до брата. Коли над родиною чорними хмарами зібралася гроза, коли вдарив грім, то не змогла допомогти Федорчукам навіть обожнювана ними земля. Можливо, вони й самі винні в тому, що дозволяли лиху завітати до своєї оселі. Бо саме Івоніка з Марійкою не змогли виховати обох синів чесними, порядними людьми. Охоплені лише думками про землю, Федорчуки виховали синів-ворогів, один з яких був здатен підняти руку на матір, а згодом став братовбивцею. На жаль, запізно зрозумів Івоніка, що земля не варта того, що для неї робили, не варта була всіх жертв. Лише над труною сина батько сказав ті слова, що свідчать про його прозріння: "Не для тебе вона була, а ти для неї". Тільки зараз Івоніка зрозумів, що земля повинна служити людям, а не навпаки. Івоніка втратив віру, що він є господарем землі. Він відчув її владу над собою, відчув себе її рабом. Тому і підтримав Анну й Петра, які вирішили вчити малого сина, щоб "вивести дитину в люди", щоб відірвати хлопця від землі.

На всьому бутті селян у повісті, як пекучий вогонь, залишає свої сліди рекрутчина. Вона віднімала в батьків синів, у дівчат коханих.

Вона намагалась вкрасти в Івоніки Михайла, наганяла старому страшні картини смерті сина від цісарської кулі. Але саме рекрутчина вперше примусила Івоніку замислитися над тим, чи справді та чорна земля є смислом життя людини, чи, може, є й інший спосіб буття. І Михайло теж дійшов цієї думки. Поживши в місті, побачивши світу, Михайло заспокоює Анну, говорячи їй, що і в місті можна жити.

Читаючи повість, здається, що сам проходиш крізь ті жахливі події, що сталися в сім'ї Федорчуків, сам бачиш ту братню кров, якою зрошені руки Сави, ті рани на серцях батьків, що ніколи не загояться. І про це треба пам'ятати. Пам'ятати, що сенс буття є не тільки в матеріальних благах, а і в духовному житті. Бо якщо не буде повної гармонії між ними, тоді втрачається сенс життя.