Людьми, які не поділяли на весіллі радості присутніх, були Докія, мати нареченої, і батько Михайла, старий Івоніка Федорчук.
Докія, яка з жалю, що донька передчасно покидала її хату, стала на лиці неначе земля. Жінка горювала, що "сиротіє", крім того, вона добре бачила, що її майбутній зять був ані гарний, ані показний, він не до пари її дочці. Мати втішала себе думкою, що він добрий і не пияк, і дочка не буде бідувати, не буде чекати ночами пияка. Гадала, що чоловік шануватиме її. До того ж у нього є земля.
Івоніка був у великому смутку, бо він хотів, щоб одружувався з Парасинкою його син Михайло. Вона була б така ж чесна й добра ґаздиня, яка усяку роботу знає і тримає лад у хаті, як і її мати. Крім того, їхні поля поруч, їх сила однакова. їхня худоба найкраща в селі, а найголовніше — то незаплямована честь їхніх родин. Батьки хотіли б поєднати своїх дітей, але на перешкоді стає те, що Михайлові цієї осені треба йти в солдати — на три довгих роки. Івоніка віддав би кров свою, тільки затримати б сина вдома. Йому страшно від думки, що три довгих роки йому бути без правої своєї руки. Три роки обробляти без Михайла землю, без нього збирати, без нього сіяти. Доглядати худобу, яка молодий голос знає краще, ніж його. Від думок про це в нього серце ціпеніє в грудях, і з жалю він не бачить світу перед собою.
Ще одна із присутніх на весіллі була переповнена німим горем — панська наймичка Анна. Вона не могла відвернути очей від Михайла, найкращого парубка в селі, і плакала сухими очима, знаючи, що вона йому не пара, й він ніколи не зверне на неї уваги. Та сталося так, що саме її запросив Михайло до танцю, але дві руки, не торкнувшись, розлучилися — лопнула струна, танці закінчилися.