Чи завжди сміливі мають щастя? (за романом Івана Багряного "Тигролови") (2 варіант)

У житті людини іноді настає така мить, коли виникає бажання зупинити щоденний рух подій та замислитися над сенсом усього, що відбувається навкруги й у власній душі. Світом правлять дві сили — сили Зла і сили Добра. Не тільки світ є ареною боротьби цих стихій, найзапекліша і найголовніша війна відбувається в кожному з нас.

Від народження всі люди рівні. Мені до вподоби це християнське твердження, особливо коли я зрозумів його справжню суть. З першого погляду видається, що люди аж ніяк не можуть бути рівними: тисячі народжуються із фізичними вадами. Комусь вже з перших днів дарується влада, сила, гроші, а комусь — незмиримі страждання, злидні, розчарування. Але всі ми народжуємося Людьми! Ми маємо право залишатися людьми за будь-яких життєвих умов, ми повинні утверджувати своє право бути людьми на землі.

Проблема в тому, що для цього потрібна неабияка сміливість. Тільки від людини залежить, що в ній самій переможе — Добро чи Зло. Тільки від людини залежить, чи подолає Добро одвічне Зло, що панує у світі. А для цього потрібна неабияка сила і сміливість духу. Головний герой роману І. Багряного "Тигролови" належить до тієї когорти сміливців, які попри всі життєві негаразди кожним своїм вчинком, кожною своєю думкою утверджували право бути людиною.

Григорій Многогрішний, як і мільйони його співвітчизників, міг пристосуватися до обставин, жити тихо й затишно, робити кар'єру — і не помічати, що навколо коїться лихо. Але суть у тому, що він не був пересічним громадянином. Він не міг вдовольнитися статусом раба. Він не міг вдовольнитися малесеньким щастям для себе самого. Він прагнув щастя для свого "нещасного краю і народу": "І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя. І я мав щастя..." Ми розуміємо, що стрибок Григорія — це не просто стрибок зі "скаженого поїзда", це сміливий протест проти всієї системи, яка пригнічувала і нищила непокірних і вільних духом. Він хотів жити, але жити гідно: "Краще вмерти, біжучи, ніж жити гниючи".

Неймовірними з погляду сучасної людини, що звикла жити комфортно і безпроблемно, видаються пригоди Многогрішного. Майже знищений фізично політв'язень виривається з тенет божевільного свавілля, куди його запроторило "найгуманніше у світі" правосуддя. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, фізичну неміч після втечі з етапного ешелону: "Він не впадав у відчай. Лише зціплював дедалі щелепи і йшов, і йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!"

У той же час розум констатував, що він гине: їжі немає, зникають і рештки фізичних сил. Він часто перепочиває, але, знайшовши біля потічка мисливський ніж, погострив його і поголився. Поступово сили покинули його зовсім, він знепритомнів. Але з цього забуття його вириває благання про допомогу. І він ніби воскресає, бо бачить, як величезний чорний ведмідь намагається схопити пащею людину. Невідомо звідки з'явилися сили для того, щоб визволити іншу, незнайому людину з пазурів тварини. Григорій встиг, тріумфуючи, побачити, що переміг хазяїна лісу, після чого "повалився на землю під волохатою, чорною масою, що, як ніч, накрила його...". Сміливі завжди мають щастя. Григорій не тільки врятував життя іншій людині, він врятував і епос життя. Здасться, що якась немилими, але справедлива сила підтримували його в цей критичний момент.

Та сама сила вивела Григорія на новий життєвий виток. Це був подарунок долі, дяка за цілеспрямованість у просуванні до мети. Він познайомився з незвичайною родиною українських тигроловів і зустрів своє кохання.

Уявімо собі, наскільки був вражений герой, коли розплющив очі — і побачив звичайну українську хату. Так, на Далекому Сході була хата з образами, королівськими рушниками, кропилом із васильків, чорними страстяними хрестами на стелі! Біля нього рідні, близькі, хоча й незнайомі поки що люди. Але відразу Григорій відчув, що можна довіряти цій "українській степовій родині на гірському тлі". Не можна не довіряти людям, які відверто і щиро кажуть тобі: "Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата... Такий закон тут. Наш закон". Господарі не розпитували свого гостя, хто він і як у нетрі забився. Він був вдячний, але відрекомендувався так, що ці добрі люди відразу його зрозуміли. "Я чесна людина", — цей життєвий девіз Многогрішного був прийнятний для всіх, хто прагнув жити за законами честі та високої моралі.

Дивувало Григорія таке привітне ставлення до нього родини Сірків. Дивувало і те, що вони заробляли собі на життя полюванням на диких звірів. А ще більшою таємницею була для нього гнучка, як пантера, і строга, як царівна, Наталка. Він милується її вродою і не може не милуватися внутрішньою красою. Вона справжня козачка. Наталка вважає, що полювання на тигрів дуже небезпечне, проте вигідне: "Хліба вродить чи ні, а звіря в нетрях повно... Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. Тож виходь перший. "Бог не без милости, козак не без щастя", — казав наш дідусь, а ми його онуки".

Парубок і дівчина зближуються, бо душі у них споріднені: "Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий прояв не тільки жінки, а й взагалі людини його крови..." Вони відважні, сміливі, вони люблять і шанують рідну землю, рідний народ. Згадаємо, як страждає Григорій, спостерігаючи руйнацію своєї батьківщини, знущання над рідними душами: "Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості і бруді... розпачі! Голодна!.. Безвихідна!.. Безперспективна!.." Так само і Наталка зневажає тих, хто принижує національну гідність, усіх тих "панів", "що звуть Наталку з її родом "хохлами". Зустріч Наталки і Григорія на краю землі — це справжнє диво. Сміливі завжди мають щастя.

У всіх вчинках головного героя простежується внутрішня порядність і культура поведінки. Понад усе цінуючи волю, виборюючи її з останніх сил, ризикуючи життям і безмежно люблячи його, він пильнує найперше, щоб не накликати біди на інших, не завдати комусь найменшої шкоди. Григорій не дозволяє собі бути нахлібником у добрих Сірків, тому опановує складне мисливське ремесло. Недаремно, бо доля готує для нього ще один неприємний сюрприз, ще один, здається, найжахливіший у житті бій із "ведмедем" — катом Медвиним. Можливо, досі, там, у великому світі, поведінка Григорія була засуджена, адже ніхто не має права вбивати людину, тим більше заради помсти, але тут, у нетрях, діють інші закони. Або ти знищуєш того, хто загрожує тобі, або він знищить тебе. Медвин мучив Григорія тортурами два роки: "І все за те,що я любив свою Батьківщину…свій край…свій народ.." Григорій вбиває свого ката, АЛЕ готовий за це відповідати, тому пише на снігу великими літерами: "Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає".

Григорій усвідомлює, що із цього моменту смертельна загроза зависла тільки над його головою, але й над головами тих, хто став йому ріднею. Він вирішує податися в Маньчжурію, у Китай, у Японії, проте не може не попрощатися, не подякувати за хліб-сіль гостинним Сіркам. Винагородою за всі страждання Григорія стало кохання Наталки.

Сміливі завжди мають щастя! Григорій сміливо поквитався зі своїм катом і так само сміливо відмовлявся від особистого щастя. Він розумів, що влада обов'язково буде переслідувати його за вбивство Медвина. Мабуть, тому жорстко контролював своє серце, намагався не виказати своїх почуттів ані перед Наталкою, ані перед її рідними. Однак Наталка вирішує за обох і просить благословення в батьків: "Не губіть же мене!.. Я не переступила вашої волі, але в мене ваше серце, ви його мені дали таке, то й хай же Бог буде суддею". Юні серця, "приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі за собою, та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях в життя". Важко не погодитись, оптимістичний фінал роману дарує нам, читачам, віру в перемогу добра, честі, високої моралі. І хоча реальне життя не завжди демонструє нам такі високі зразки цілеспрямованості, моральної чистоти, духовної сили, хочеться пірити — сміливі завжди мають щастя.