Іван Антонович Кочерга — видатний український драматург, художник яскравого й оригінального таланту. Його п’єсам властива глибока філософічність у трактуванні досліджуваних проблем, символічність і поетичність образів. Найдовершенішою з них є драматична поема "Ярослав Мудрий".
В основу твору драматург поклав історичні події XI століття, коли князем Київської Русі був Ярослав Володимирович, прозваний у народі Мудрим. З багаторічного князювання Ярослава І. Кочерга взяв невеликий період — 1030—1036 роки. Це був час, коли Ярослав після тривалих воєн з удільними князями і зовнішніми ворогами Русі міцно закріпив за собою великий київський престол і почав здійснювати давно поставлену мету — високо піднести культуру Руської землі.
У п’єсі "Ярослав Мудрий", написаній у 1944 році, показується синівська відданість Батьківщині, полум’яна любов до рідної землі князя Київської Русі Ярослава Мудрого та простих людей, які в жорстоких боях із різними нападниками завжди відстоювали її волю і незалежність, категорично заперечується антинаукова теорія про норманське походження Київської Русі, утверджується думка, що мир і труд — найвище людське благо.
Порушені у творі проблеми були дуже актуальними в період великої Вітчизняної війни. Так, полум’яний патріотизм славних предків — князя Ярослава, киян і новгородців, їх мужність і бойова доблесть були прикладом у боротьбі з фашизмом.
Одна з головних проблем, що розкривається в цьому творі, це відданість рідному краєві, що втілено в образах князя Ярослава і простих людей, представниками яких у п’єсі є Журейко, Милуша і Свічкогас. Князь Ярослав любить рідну землю, піклується про зміцнення своєї держави, він доблесний воїн і далекоглядний політик, здатний до рішучих дій і вчинків, прагне об’єднати Київ і Новгород, турбується про розвиток освіти і культури. Для князя "мир і труд — це благо основне". Він докладає багато зусиль, щоб забезпечити для руського народу благодатне життя, але він твердо переконаний, що цього не можна досягти без суворих, а часто і жорстоких методів: "Як дикий ліс мотиками, державне поле треба корчувать, щоб виросла на ньому благодать!". За роки свого правління він зміцнив Київську Русь, наполегливо дбав про її єдність і культурний розвиток, мріяв просвітити народ, будував чудові храми, при яких відкривалися школи. Він зібрав величезну бібліотеку, слава про яку пішла далеко за межі землі Руської. Та й для самого князя хороша книга важила надзвичайно багато, він любив читати.
Відданим і послідовним захисником інтересів своєї держави є Журейко, простий каменяр. Журейко — борець за правду. Про це він сміливо говорить Ярославу: "Раніш, ніж храми будувати святі, годиться правду ствердити в житті". Не погоджуючись із рішенням князя, каменяр сам розправляється із нахабним варягом Турвальдом і від переслідування тікає в степи. Але і далеко від Батьківщини він не забуває про неї, віддано служить їй, вартуючи її кордони від ворогів.
Палкий патріот заради Вітчизни забуває особисту образу й, нехтуючи власною безпекою, попереджає Ярослава про змову Інгігерди й Ульфа. Але робить він це не заради користі. Коли Ярослав пропонує йому залишитися при дворі, він відмовляється.
Журейко вдруге рятує Русь та Ярослава, коли приводить новгородські полки на допомогу князеві під час битви з печенігами: "Побіда, княже! Господа прослав!"
Патріотизм простих людей І. Кочерга утверджує і образом Милуші. Вона так любить рідний Київ, що не наважується відразу покинути його й піти за Журейком у невідомі світи. "Покинуть все... домівку, батька, Київ, могили рідні...". У цих словах дівчини звучить стільки любові до батьківщини й туга через можливість її втратити навіки. І гине вона як патріотка — від смертельної рани, нанесеної їй варягом Ульфом. Як і Журейко, дівчина мріяла про тихе сімейне щастя, але в годину небезпеки, коли загроза нависла над рідною землею, Милуша без вагань виконує свій патріотичний обов’язок, забувши про кривди, заподіяні їй Ярославом.
На моє глибоке переконання, такі твори, як "Ярослав Мудрий", допомагають сучасному поколінню усвідомити, що є найбільшими цінностями в житті, орієнтують його на піклування про національну гідність свого народу, на збереження народних традицій, обрядів, звичаїв, мови, на загальне духовне відродження України, виховують почуття гордості за її героїчне історичне минуле.