Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь (4 варіант)

Вдумаймося в ці слова великого сина українського народу. Це духовний заповіт усім. Ці рядки з відомого послання "І мертвим, і живим ..." звернені до тогочасної інтелігенції. Шевченко зустрічався з "малоросійськими" дворянами, які засуджували кріпосництво, миколаївську реакцію. Значна більшість з них, одержавши за кордоном освіту, знаючи іноземні мови, маючи навіть домашні театри, все ж залишалися переконаними кріпосниками. Шевченко називає їх "землячками". Він добре знав, що більшість української інтелігенції відійшла фактично від своєї мови і культури й працювала в сфері культури російської.

Тарас Шевченко був високоосвіченою людиною, знав античну культуру, не уявляв життя без Байрона і Шекспіра, знав праці й діяльність французьких і польських істориків, а також історичних діячів слов'янських народів — Коллара і Шафарика.

Письменник знав багатьох людей, які їздили за кордон і привезли "великих слів велику силу та й більш нічого". Він засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися всього вітчизняного і схилялися низько перед іноземним:

У чужому краю

Hе шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

Hа чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Історія народу і Україна в посланні — недоріка, сліпа каліка, стара мати, поема вольного народу, яку "землячки" віддають на виучку німцям, а поет хоче бачити Україну оновленою, з доброю славою:

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України.

Поет засуджує ліберальну інтелігенцію, що не знає своєї історії ("Hехай скаже німець — ми не знаєм"). Для них історія — це поема вольного народу, насправді підневільного, краденого панами ("Кров'ю вона умивалась"). Тому закликає уважно читати ту історію:

Од слова до слова,

Hе минайте ані титли,

Hі же тії коми.

Hе треба все сліпо запозичувати за кордоном. Письменник мав право так говорити, бо сам вивчав літописи, праці Карамзіна, Костомарова, діяльність гетьманів. Ще у Вільно дізнається про політичну ситуацію в Польщі і Західній Європі, і тут зароджується думка про визволення українського народу з-під влади царизму. Тому й осудив тих гетьманів, Які були:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Проблеми, які хвилювали поета, залишаються актуальними і для нашого часу. Справжня історія нашого народу не вивчалась ні в школах, ні у вузах. Як писав Довженко, навіть фашисти про це знали:"Вони не вивчають історії. У них від слова нація залишився тільки прикметник". Багато з нас перестали гордитися, що ми діти великої нації. Прекрасно про це сказав у пісні-вірші "До українців" В.Баранов:

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як ?

Чи в могилах і вмерти судилось нам ще від Тараса ?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що згнітив нашу гідність до рівня проданої раси.

Протягом кількох століть поневолювачі українського народу, намагаючись позбавити його національної свідомості, сіяли вигадки про бідність і несамостійність мови, а без неї "наш край — територія, а не Вкраїна".

Командно-бюрократична система СРСР багато зробила, щоб ми забули мову батьків, стали Іванами, без роду і племені, яким байдуже, якою мовою говорити. А побудову суверенної України треба починати із виховання національної гідності, любові до народних святинь.

І сьогодні актуально звучать Шевченкові слова-застереження:

Доборолась Україна

До самого краю,

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

А хіба ж не розпинають свою Hеньку Україну її ж діти, забувши і рідну мову, і чий хліб їдять? І хіба ж не вселяють у нас віру його пророчі слова:

Встане Україна,

І розвіє тьму неволі...

І буде правда на землі.