У творчості Т. Шевченка є чимало віршів, Присвячених краєвидам любої його серцю України. Шевченкова поезія, як і народні казки, як і мамині колискові, з ранніх літ живе разом з нами. Ми всі зростаємо під гудіння хрущів над вишнями. Ми з дитинства милуємося хмаронькою, що пливе за сонцем.
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
І синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Ось таку призахідну красу навколишнього світу поет називає відпочинком для серця і розмовою з Богом. Однак за тихим надвечір'ям приходить темна ніч, сповнена тривожного очікування:
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.
На щастя, після ночі неодмінно настає ранок. Саме так, мабуть, чекав кінця свого заслання на чужині Тарас Шевченко. Ранок для нього означав повернення в Україну. В іншому вірші він із болем підкреслює:
Т. Шевченко завжди залишався співцем України, її природи. Його "Садок вишневий коло хати" заворожує своєю простотою і геніальністю.
Талант поета полягає в тому, щоб не лише описати красу природи, а й вкласти душу в написане. Тому ми й вважаємо, що його поезія близька і зрозуміла кожному читачеві, написана серцем.