Жіночі образи у творчості Тараса Шевченка

Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт.

Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця положила", та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які "у наймах виросли", та в яких "у наймах коси побіліли". Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — "Сова", "Наймичка", "Відьма", "Слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя.

Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему "Катерина". У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби.

Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему "Наймичка". Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо"... Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема "Сова"): "І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило". Та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя.

Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала...") розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці.

Долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і баладах "Причинна", "Тополя", "Лілея", "Утоплена", "Русалка"... Образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості:

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Невмирущі Шевченкові рядки: "І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі" стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.